Конрад Валленрод. I. Вибір

I. Вибір

 

На марієнбурській вежі дзвони граютьМарівнбурґ, по польськи Мальборґ, твердиня, колись столичний город Хрестоносців. В склепах замку були гроби начальників; деякі збереглися.[1],
Бють барабани, заревли гармати;
Сьогодня в брацтві превелике свято;
В столицю всі комтури поспішають,
Щоби, зібравшись, на великій раді,
Святого Духа помочі візвати
Й постановити, кому в руки дати
Великий мечВеликий меч — великий хрест. Інсиґнія начальників Хрестового Чину (Брацтва).[2]? На чию грудь покласти
Великий хрестВеликий меч — великий хрест. Інсиґнія начальників Хрестового Чину (Брацтва).[3] — найвищий символ власти.
Радять. Минає день, минає другий,
Стало мужів чимало до заводу.
Всі вони рівно визначного роду,
І в брацтві всіх однакові заслуги;
Та однодушна всего брацтва згода
За всіх найвище ставить Валлєнрода.

Чужинець він, у Прусії невідомий,
Добував слави в світових пригодах;
Як на кастильських горах Маврів громив,
Як Отомана бив на морських водах.
В боях він перший вибігав на шанці,
Здержував перший кораблі поганців.
А як на герці виступав до бою
І свій начільник зволив відслонити,

То на лицарство все сіяв тривогу,
Йому вінки давали й перемогу.

Не лиш хрестові знали його чети,
Де молоді оружжям вславив літа,
У нього були найкращі прикмети:
Вбогість, покора та погорда світа.

Він не прославився серед громади
Ні гладким словом, ні гнучким поклоном,
Ані мечем для користи чи влади
Не торгував зі сварливим бароном.
Він для святої жертвувався справи,
В монастирі літа провів найкращі,
Не бажав блеску, почестий ні слави;
Навіть чеснійша й краща нагорода,
Ніжна краса і пісні насолода,
Були чужі його холодній вдачі.
Від гарних лиць він очі відвертає,
Від чарівної бесіди втікає.

Невже холодний, гордий був він з роду,
Чи став в життю? Хоть не старий роками,
Мав срібний волос, на лиці негоду,
Що виявляє старечість страдання,
Годі вгадати. Та були хвилини,
Коли любив гуляти з юнаками,
Любив розмову й усміхи дівчини,
Шутки боярства відбивав шутками,

Й жінки пестив шовковим, ніжним словом
Метав його мов дітям на забаву.
Та це були лиш забуття хвилини.
Нечайно знов пусте, байдуже слово,
Що для усіх минало без гомону,
Для Конрада було луною стону;
Слова: повинність, військо, похід, битва,
Рідна країна, хата, любка, Литва,
З його чола веселість проганяли;
Вкривав лице, ставав німий, понурий,
Уже не чув довкола себе шуму
І у болючу поринав задуму.
Може чернечі пригадав закони,
І сам собі всіх розкошів боронить?
Одна йому розрада ще остала,
Одного тільки вибрав собі друга,
Монах це був великий чеснотою,
Святий життям, — а Гальбан називався.
З ним Валлєнрод ділився самотою;
Він його душу бідну сповідає,
Він його серце гріє й покріпляє.
Дружба щаслива! — і святим прозвався,
Хто зі святими у дружбі зєднався.

Так ось начальство братської наради
Про всі міркує Конрада прикмети;
Та була й в нього хиба — хтож без хиби?
Конрад світову не любив пустоту,
Конрад піяцьку оминав охоту;

Було, запреться в самотній світлиці,
Жертий нудою, сумом і журбою,
Шукає щастя в гарячім напою.
Тоді, здалось, ставав молодший знову,
А на лице бліде, грізне, суворе
Якийсь румянець клався нездоровий.
Його, колись, великі сині очі,
На які чорні дні журбою клались,
Неначе знов новим огнем займались;
З грудий болюче зітхання злітає
Й слеза пекуча око заливає.
Лютню бере і дика пісня рветься,
Пісня на чудній, чужинецькій мові,
Та в слухачів серцях луна озветься.
Доволі вчути звуки ті гробові,
Доволі глянуть на його обличча;
Його чоло — це памяти напруга,
Очі його — це безконечна туга,
Що з під землі хотілаб що добути.
Гей, гей! Якуж це пісню він співає?
Невже гадками в диких звуків зливі
Згадує свої дні давні, щасливі?
А деж душа його? — В згадок країні.

Але ніколи, ніяким вже трудом,
З лютні веселих звуків не добуде;
Його лицю уже не звеселиться,
Воно сміху немов гріха боїться.
Усі там струни по черзі заграють,

Кромі одної, що вістить розраду.
Усі слухач з ним ділить почування,
Кромі одного — кромі сподівання.

Нераз-то браття так його застали
І надзвичайній зміні дивувались,
Конрад зривався, ставав хмурий, лютий,
Лютню кидав, не брався більш співати;
Якісь слова безбожні став метати,
Щось Гальбанови говорив до уха,
Кричав на військо, видавав прикази,
Страшно погрожував — кому, не знати.
Браття в трівозі. А Гальбан сідає
І Конрада очима прошибає,
Зором глядить, діймавим і суворим,
Повним якоїсь таємної мови.
Чи згадує що, чи дає пораду,
Чи жах у серці Конрада він будить,
Та на чоло його погоду зводить,
Жар в очах гасить і лице холодить.
Буває так на ігрищі, як сторож
Випустить льва і гасло дасть до бою,
Лев схопиться. Могучий рев зірветься
З його грудий і потрясе юрбою.
Жах всіх обгорне. Тільки не здрігнеться
Сторож один — на грудь складає руки,
Очі впялить в королівську звірюку,
І тим безсмертним душі талізманом
Держить звірячу силу на припоні Зір людини, каже Копер, коли сяє виразом відваги й розуму, робить сильне вражіння навіть на дикі звірята.[4].