Кінець війни
При затіненій платанами автостраді височіло голе бетонне громадище казарменої будівлі. Страшна спека розжарювала й висушувала на попіл повітря. З отворів горища клубами здіймався дим, смерділо баранячим відваром. На газонах під вікнами хрустіло бите скло; валялися подерті книжки; брязкали копані ногами каски; тріскали, хлопаючи, мов порхавки, мішки з білим ядучим порошком, який розвівався в повітрі; зацвілі в’язки чорних формених краваток вилітали з вікон разом зі столами, нарами й шафами і вбивалися в землю глухо, як у живіт. Американські вантажівки в’їжджали з риком у ворота, стережені байдужими солдатами, елеґантними як з голочки, і витрушували на бетон подвір’я натовпи чоловіків у пошарпаному одязі, жінок у картатих хустках, дітей, клунки й вузли, звезені з довколишніх таборів, заводів і господарств. Натовп ліниво розкладався на плацу, розпалював великі багаття, щоб приготувати обід, і з тупою ненавистю хазяйнував усередині казарм, методично вибиваючи шиби, розтрощуючи дзеркала, люстри й фаянсовий посуд, руйнуючи обладнання шпиталю, кінотеатру й складів, вивалюючи у двір книжки з бібліотеки і стоси знайдених в архіві партійних посвідчень, плюндруючи – кімнату за кімнатою, залу за залою, коридор за коридором, вбиральню за вбиральнею, поверх за поверхом – приміщення своїх наглядачів; тим часом вантажівки з виттям і гарчанням вискакували на автостраду і, проїхавши повз тимчасовий табір для есесівців, які під пильною, але пристойною охороною цілий день розбирали руїни в місті, мчали на повному газі до збірних пунктів по новий товар. Розсміяні негри приязно кивали з-за керма перехожим німецьким дівчатам. Дівчата стримано усміхалися і довго дивилися колоні автомобілів услід.
Відразу за казармами, відмежоване від есесівського табору автострадою, розкинулося робітниче передмістя. Серед буйної зелені виблискують тут малі будиночки з крейдяними стінами, повитими молодим плющем, із червонястими дахами, прикритими згори кобальтовим небом; крислаті каштани кладуть на них соковиті плями тіні. Під вікнами, завішеними крихітними фіраночками, лапато цвітуть соняшники; хирлява квасоля в’ється довкола тичок; анемічні трояндочки звисають з-над хвірток, їхні рожеві пелюстки тремтять у тиші. В заростях малин, на верандах і в альтанках мерехтять світлі сукні жінок, потривожені квіти гойдаються на високих стеблах. Пискляво дзявкає такса, на городах працюють чоловіки в підтяжках, замислені діти йдуть дорогою і торохтять палицями по штахетах.
У глибині селища, перед майданчиком, викладеним плитами й оточеним розквітлим живоплотом, стояв маленький костелик. Сходи з сірого каменю – майже коричневі в тіні, яка перетинала їх навскіс; виноград спливав з даху зеленими сталактитами, серед них – простий хрест із чорного мармуру; над залізними дверима – біблійний вірш, вирізьблений в камені ґотичними літерами. У повітрі вібрував ніжний, заспокійливий запах квітів із церковного саду. Двомоторний бомбардувальник із ревом і завиванням пролетів над костелом, зблиснув на розвороті срібним пузом і зник за деревами, залишаючи у вухах дзвінку тишу.
Кам’яне нутро костелика було затишне й прохолодне, як альтанка. Стрілчасте, схоже на складені долоні, склепіння було обплетене золотими й пурпуровими орнаментальними галузками. Сонячне проміння веселково розщіплювалося в круглястих вітражах та осідало на стінах костелу, як на скляній кулі. Над вівтарем, накритим білим обрусом, виглядав із-за високих квітів намальований ангел з мідною трубою: він надимав пухкі щоки і притримував рукою блакитні шати, які розвівав йому вітер. Посеред костелика, опираючись на циліндричну колону, стояв на дерев’яному стовпі круглий амвончик, легенький, мов бонбоньєрка. Лавиці також були з дерева, відполіровані людськими руками. На гачках перед сидіннями висіли подушечки для вклякання.
Одна стіна костелу була гола, безбарвна й сувора. Від неї відсунули лави, на підлозі розклали килим і вкрили його зрізаними та вазонними квітами: трояндами, настурціями, гладіолусами, гвоздиками, ліліями, півоніями, тюльпанами й миртом. Квіти пульсували кольорами й чарували запахом. Воскові свічі горіли рівно й спокійно, не бентежені нічиїм диханням. Під стіною стояли дерев’яні хрести з табличками й фотографіями на емалі. З фотографій дивилися прості, чесні солдатські очі, губи вояків були поважно стиснуті, на грудях чорніли залізні хрести, а на комірах виблискували сріблясті нашивки SS. Написи твердили, мовляв, сини і брати, батьки й чоловіки полягли в степах Росії й горах Югославії, в пустелях Африки і ще деінде, і їхні матері й сестри, доньки і дружини моляться за них і пам’ятають їх, і хай Бог дарує їм вічне блаженне життя.
