Посестри. Часопис №99 / Борту «Marguerit»

I

Скількись-то сонця в вітрилах дрижить, тріпоче,

Зі щогли бризки стираючи, з хвиль – потьмари:

Імла ніщотіє, ніби вуаль жіноча,

За нею видніють, наче руїни, хмари!

 

II

«Навіщо руїни? навіщо вуаль, проміння?

Жіноче чому?..» – хай критик спитає дзвінко,

Й нехай звинуватять музу, що в помутніннях

Співзвуччя-своїх-уявлень живе ця жінка – –

 

III

Я – я не знаю... Я – бачу. І думку нотую насилу,

Мов я один з журавлів, що ключами линуть.

Вони ведуть, наче лінію, тінь ключа свого крізь вітрило,

Й  н е  д у м а ю т ь,  ч и  н е  з н и к н е  ц е й   о б р а з  в ж е  з а  х в и л и н у!...

 

IV

Я не знаю...

к і н ц я,

я ніколи не знаю, може,

Все ж...

(тут керманич мене перебив)

...благослови  в а с  Боже...