Посестри. Часопис №16 / Торуй свій шлях…
Поетичний пошук межі, поза якою неправди немає, а людські почуття стають надійним мірилом людськості – навколо цього, як видається, ці поети збудували свій нескінченний текст. Ми стоїмо перед обличчям стихії – часом здаємося собі безпорадними, але майже інстинктивно відчуваємо, що нам чинити, щоби залишитися собою.
Василь Стус не дає собі збронзовіти – його постать надалі жива та яскрава, хоча доля анітрохи його не пошкодувала. Йому довелося жити в часи, коли кілька слів, випалених у пристрасній промові, чи кілька віршованих рядків, захованих подалі від людських очей, могли перевернути людині світ: «Ударив грім — і зразу шкереберть / пішло життя…». Радянський тоталітаризм не шкодував: роки у в’язниці строгого режиму, а після звільнення – роки на засланні. Це заслання – лише для того, щоби повернути людину назад у в’язницю. Стус не повернувся живим із тюрем, натомість повернулися його вірші, листи, переклади. Він і надалі присутній в культурі та політиці – не дає спокою своїм катам, живе в діяннях та спогадах братів. «Аби лиш подолати гнів», – просив поет сам себе, оберігаючи людину в собі.
Ключовим залишається «бажання йти своїм шляхом і не зважати на думки інших», як говорить в інтерв’ю син поета, Дмитро Стус. Така необхідна впертість – запорука виживання. Польський досвід тривання культури в умовах тоталітаризму хай не настільки смертоносний і кривавий, але не менш драматичний. У Польщі «своїм шляхом» попрямувало ціле покоління, і, щоби зруйнувати мур диктатури, їм довелося піти на величезні жертви.
Ян Польковський створив цикл «Голоси», давши слово людям, які залишилися жити. Їхні рідні – сини, батьки, чоловіки – загинули чи постраждали, коли польське суспільство зробило перший крок спротиву на початку 1970-х. Неможливість жити в умовах несвободи, з одного боку, і потреба особистого, навіть інтимного спокою, миру, життя та порядку, з іншого, творять разом суперечливе багатоголосся, яке, врешті, й виявляється механізмом правди. Син говорить до померлого батька: «я страшно Тебе ненавидів / тому що тебе не було а була решта світу». Ю. М. Рушар слушно стверджує, що ми «почуваємося безпорадними перед обличчям такого досвіду».
Те, що ми бачимо, читаючи цих поетів, і те, як ми почуваємося, несучи в спогадах їхні тексти, відтворює стан людини, яка виборсується з багна власної поразки, яка прагне перемогти систему. І перемагає, кожна в свій спосіб. Ми можемо не до кінця розуміти цей стан, але, щоби й близько не опинитися в таких умовах, повинні перемогти сьогодні, не давши тоталітаризмам, диктатурам і системному насильству шанс на процвітання.
Дитяча рубрика цього номеру містить розмову з Ольгою Купріян, яка, окрім того, що сама є визнаною авторкою дитячих і підліткових книжок, віддавна ґрунтовно аналізує і промує цей сегмент літератури. У своїй колонці вона говорить про найвиразніші тенденції останніх років і акцентує: не вся Україна про війну (хоча так і видається зараз у світі), не вся українська література має й хоче бути про війну. Нова поетична добірка для дітей від Івана Андрусяка – як завжди влучна, дотепна й талановита – цілком підтверджує згадану тезу Купріян.
