Посестри. Часопис №95 / Прєлєсть

Переїжджали за один раз. Тобто за нами приїхала машина, повантажили наші сумки (у них все ж таки дещо вмістилось), а також мене і маму, повезли. Приїхали в центр. Я відразу зрозуміла, що центр. Тому що клумби з трояндами. Квартира мамі сподобалася. Меблі приємно пахли. В окремій кімнаті – Гоба сказав, що це гардеробна,– було багато одягу, який також дуже приємно пахнув. Він сказав, що це все тепер наше, можемо користуватися. Мене замкнули в дитячій: щоб не плуталась під ногами. Але з дому не дозволили взяти Ваську, тому я спочатку довго лежала на ліжку і плакала.

Дитяча була велика. Багато іграшок, усяких. Крім ліжка і якогось незрозумілого дзеркала – щось подібне до тумби, але дивне, з шухлядами, напевно, для одягу. І ціла велика шафа – засклена – з ляльками. Майже до стелі. Зачинена. Я її не відкрила, просто дивилася на них крізь скло. Думала, як там Васька. Під подушкою лежала лялька, трохи подібна на Лєнчину Катю. Гола. В трусах. Я почала шукати для неї одяг.

Раптом мама за моїми дверима голосно засміялася. Кроків було майже не чути, але я знала, що вона бігає по кімнатах і страшно радіє. Дзвонить по телефону. Голосно довго дякує. Каже оте своє – «прєлєсть». Квартира – прєлєсть. Та не прєлесть квартира, раз ми не взяли Ваську. Ну, може, колись.

Знайдена під подушкою Катя лежала на ліжку і дивилася в стелю. Я взяла її, принюхалася до її волосся. Волосся пахло солодко, не малиною і не цукерками, чимось, чого я ніколи не пробувала. Якби я була меншою, я б, напевно, лизнула одну з її косичок. Цікаво, як пахла та перша дівчинка. Цікаво, що вона їла.

Мені сподобалася моя дитяча кімната. Те, що мене тут замкнули, наразі нічого поганого не означає. І Гоба нормальний такий. Не дуже молодий, зате веселий. Не б’є. Розказує анекдоти. Ходить із мамою в ресторан. Хоча спочатку я його дуже боялася.

Одяг для Каті все ніяк не знаходився, я подумала, що та перша дівчинка, напевно, тримала Катю в коробці, як я в нашій квартирі, на кухні, але до кухні я ще не заходила, тому відкрила одну з шухляд у великій тумбі й почала міряти все, що там було. Футболки, толстовки, лосини – підійшли всі. У джинси не влізла. У кожній із шухляд до дерев’яної стінки були прикріплені пластинки зі смачним і дуже приємним запахом. Одяг пахнув фруктовими жуйками і ваніллю. І шоколадом. І ще, як у рекламі, – «неймовірною свіжістю». Мабуть, частину речей недавно попрали.

Над столом були гарні кольорові полички, збоку – менші полички і ще дуже багато всього, але ні компа, ні нічого такого. Тільки одяг, іграшки, ляльки, зачинені в шафі, запахи, Катя-дюшеска. На підвіконні за шторою – бляшана коробка з наклейками, хоча на ній намальоване печиво з шоколадною начинкою. І ніде ні сліду тієї першої дівчинки. Ні мобілки, ні зарядного до мобілки, ні фотографій. Так, ніби тої дівчинки взагалі нема.

Але це я звикла жити так, ніби мене нема. А та дівчинка точно існувала насправді.

***

Наш старий дім був дуже старий, і все в ньому було дуже старе. Я спала на скрипучому ліжку з бабою, доки вона була жива. Потім уже тільки з Ваською. Мама завжди все робила в іншій кімнаті. Коли до мене приходили Лєнка з Валєркою, головне було – не шуміти. Баба лежала дуже, дуже тихо, навіть з мамою не сварилася. Лєнка приносила свої ляльки, і ми бавилися моїми і її, і раз, коли ми так бавилися, баба голосно захрипіла і швиденько померла, і Лєнка не дозволила мені плакати і кликати маму: «Там у неї напевно ті її хахалі, покличеш, коли вони всі підуть», – і ми далі бавилися, хоча я дуже боялася мертвої баби. Мама спочатку почала кричати, чого ми її не покликали, але за бабою зовсім не плакала, і я бачила, що насправді вона навіть рада. Після того Лєнка майже перестала до нас приходити, хіба що від її мами – до моєї: вони іноді мінялися, щоб одні продукти – на інші. Лєнка переважно передавала якісь цукерки, мама найчастіше міняла їх на горілку, що лишалася після хахалів. А Лєрка і так приходила бавитися дуже рідко. Зрештою ми з Ваською лишилися у кімнаті удвох: без Лєнки, без Лєрки і без баби. У другій кімнаті жила мама.

Коли я прокидалася вранці, то довго прислухалася, чи мама сама, чи з кимось. Якщо з кимось, це було і добре, і погано. Погано – бо значить, мені не можна було виходити з кімнати, хіба лише в туалет. Добре – бо коли приходили мамині хахалі, на кухні з’являлася їжа.

Взимку до мами почав приходити Гоба, мамина прєлєсть, але він ночував у нас лише пару разів. І це теж було і добре, і погано, бо коли мама вперше зникла на кілька днів, ми з Ваською взагалі не мали що їсти. Якось сама я зрозуміла, що раз нема їжі, треба пити воду і берегти сили – багато спати, тож ми з Ваською понакривалися перинами на старому бабиному ліжку – і він мене грів, навіть муркав.

Але потім ми переїхали до Гоби, в нього з’явилась для нас дуже хороша квартира.

***

Дитяча мені подобалася – мене там навіть не зачиняли, за винятком хіба що найпершого дня. Мама не любила, щоби я ходила квартирою, і я намагалася не потрапляти їй на очі. Крім дитячої кімнати і доброї їжі, для мене на новому місці мало що змінилося: я сама собі брала щось у холодильнику, причому намагалася, щоб усього – дуже потрошки, бо не знала, що мені можна брати, а чого – не можна. В одній із кімнат знайшла на столі ножиці – і тепер у ляльки моєї Каті не було ніяких проблем із лашками, я не пошкодувала порізати для неї кілька найгарніших яскравих футболок. Іноді я замислювалася, а що би на всю цю розкіш сказала Лєнка. Коли-небудь, думала я, ми з мамою тут помремо, як наша баба, але до того краще, щоби ніхто не знав, де ми живемо, і що в нас тут є великий холодильник з продуктами, а в мами – купа нового одягу і духи. Бо тоді нас пограбують чи навіть уб’ють. Коли в квартирі нікого не було, я йшла в коридор і нюхала мамині шарфики. Її духи жахливо мені подобалися. Гобині речі були в іншій кімнаті, не в спальні, а крім того, ще в кабінеті. Він носив камуфляж, але іноді, рідко, вдягав дещо зовсім інше: гарні та стильні, як у рекламі, светри, переважно світло-сірі, кремові штани. Вони йому дуже личили і сиділи на ньому як влиті, але людина в камуфляжі не стала би купувати собі ще й такий одяг. І тоді я запитувала себе: хто ж тут жив, у цій великій квартирі? Що з усіма ними сталося? 

Одного дня Гоба спитав, чому, раз мені десять років, я не ходжу до школи. Насправді я вже колись ходила до школи, але потім почалася війна, і мама сказала, що тепер не до того.

Але Гоба пообіцяв, що він над цим подумає, але що всім іще треба дожити до першого вересня, а поки що – гарна дівчинка, молодець, будь чемна і слухай маму.

***

Коли ми з мамою переїхали, прибирати й варити їсти до нас стала приходити баба Зоня. Вона швидко встигала все переробити, але відразу до себе додому ніколи не йшла, сідала у нас на кухні, виймала клубочки і спиці. Я любила дивитися, як вона плете. Поволі вона привчила мене до себе. Баба Зоня нагадувала мені мою бабу, і я раз ледве не попросила її, щоби лягти коло неї спати. Якось баба Зоня принесла мені голку і нитки для шиття. Показала, як шити «одьожки». І я стала шити одьожки для ляльки Каті.

Три одьожки. Чотири одьожки. Вісім. Баба Зоня хотіла говорити зі мною, весь час про щось забалакувала, але я переважно мовчала, бо в старій квартирі, живучи з мамою, трохи відвикла розмовляти. А ще – боялася, що зроблю якусь помилку, щось не те скажу. Баба Зоня принесла цілу торбину кольорових, яскравих клаптиків Каті на одьожки. Натомість кудись поділися дві мої футболки і гарні сині лосіни, ще якісь речі. Сама я їх для Каті не різала. Чомусь я була певна, що їх узяла баба Зоня – може, на продаж. Або виміняти. Але я все одно шила одьожки з речей тої попередньої дівчинки, а баба Зоня поводилась так, ніби то не вона вкрала. Я теж вдавала, ніби нічого не помітила, не розказала ні Гобі, ні мамі. Мені не хотілося, щоб Гоба прогнав бабу Зоню. Без баби Зоні, а тільки з мамою мені було би тут дуже погано.

Баба Зоня сиділа зі мною тільки на кухні. Це Гоба її привів, мама дуже не хотіла. Та Гоба маму і не питав. Баба Зоня робила всю мамину хатню роботу – навіть ліпила для Гоби вареники. У спальню вона заходила тільки щоби прибирати. У мою дитячу – теж. Коли вона вмикала пилосос і відкривала всі двері, квартира здавалася занадто великою, тоді я хапала Катю і ховалася від баби Зоні на ліжко в дитячій. Одного разу я побачила у відкритих дверях спальні маму – сіру і вимучену, зовсім не таку, як звичайно. Вона лежала на ліжку, на спині, дивилася в стелю і беззвучно ворушила губами. Я вперше за багато днів відчула її присутність у цій квартирі, і зрозуміла, що мамі іноді буває тут дуже погано. Що ж, сама винна. Пити треба менше. Мене переповнювали зловтіха і ненависть. Я кинулася у ванну кімнату – поплакати, побачила в дзеркалі своє обличчя – смішні губи, червоний ніс – і схлипнула, ніби зареготала. Мені полегшало.

***

Гоба переважно повертався пізно ввечері чи навіть вночі. Іноді, досить часто, його не було вдома по декілька днів. Але приходив він завжди затемна. Баба Зоня, навпаки, приходила тільки вдень і йшла від нас так, щоби встигнути до комендантської години, до патрулів. Гоба, очевидно, патрулів не боявся. Під’їжджала машина, мама – красива й усміхнена – бігла обіймати і цілувати у губи Гобу, як тільки той відчиняв двері.

Я, як і раніше, тобто на нашій старій квартирі, намагалася бути тихесенькою і непомітною. Катя також завжди мовчала. Я любила придумувати для неї одьожки.

Одного дня Гоба прийшов додому закривавлений: його підстрелили, нічого страшного, легенько зачепило, добре, що на кухні в шафці було все, що треба, для перев’язки. Він видзвонив бабу Зоню, бо в мами в спальні почалася істерика, виявилося, баба Зоня (ще на самому початку, як тільки до нас прийшла) подбала – про всяк випадок – про бинти для Гоби, пластир і все інше; звідкись баба Зоня наперед знала, що Гобу можуть підстрелити. Вона приготувала йому пов’язки, коли він ще не був поранений, здогадалася я, вона ніби надумала його рану – і все так і сталося, значить, я теж так можу.

Гоба покликав мене на кухню і звелів подавати йому то стерильний бинт, то ще щось, за цей час він випив майже півпляшки горілки. Мені було моторошно, я мало не мліла, але зціпила зуби і дуже старалася. Коли пов’язку було накладено, коли я приліпила до його волохатого плеча останню смужку лейкопластиру, Гоба вперше за кілька тижнів відкрив свою особливу, завжди замкнену кімнату і зачинився там зсередини.

***

Мені було важко надумувати щось про себе, та й клаптиків – пошити одьожки на цілу мене – нізащо б не вистачило, тому я надумала, що пошию дві ляльки, ні, краще чотири: мене, Гобу, маму і бабу Зоню, вигадаю для всіх чотирьох одьожки і, як баба Зоня, займуся надумуванням.

Почала з баби Зоні. Це здавалось найлегшим. Тим більше, що серед клаптиків були декілька з тої ж тканини, що й Бабизонина сукня. Баба Зоня показала мені, як шити шматяну ляльку, як наповнювати її ватою. Я, звичайно, не збиралася їй розказувати, що лялька, яку я почала шити, – сама баба Зоня і є. Ми з бабою Зонею підібрали два невеликі коричневі ґудзики – це мали бути очі. Вона показала мені, як зробити ляльці обличчя. Катя, доки я шила, лежала поруч. Думаю, Каті, красивій і довгокосій, всі ці мої придумки не дуже подобалися.

Баба Зоня сиділа зі своїм в’язанням, а я саме закінчувала шити ляльку Бабу Зоню – і уявляла собі її так, що ніби вона моя рідна баба, і ми живемо всі разом – учотирьох – на селі, в бабиній хаті, і я з бабою сплю – на ліжку з вишиваними подушками, під образами, і вона розказує казку, а тоді каже мені співати з нею пісень або колискових, щоби приспати кота нашого Ваську, аж я засинаю. Тільки в моїх думках та хата була набагато більшою, ніж мені пам’яталося, і теплою, і затишною, в ній гарно пахло сушнею, яблуками і медом. Але як співає баба Зоня, я не могла ні придумати, ні уявити. Баба Зоня ніколи не співала, тобто я ніколи не чула.

Раптом я зрозуміла, що ляльці, яку я оце шию, потрібні зовсім інакші лашки. Замість тої одьожки, що була як Бабизонина сукня. Ляльці – Бабі Зоні – треба спідницю і вишиту блузку з безрукавкою. Повишивати блузку я би не змогла, тому придумала, що намалюю взір на полотні кольоровими олівцями.

Гобу і Маму я пошила вже сама, нічого не питаючи в баби Зоні.

Поки шила, уявляла, що Гоба – мій тато (насправді тата я ніколи в житті не бачила), одяг придумався йому і пошився на диво легко, бо татів одяг узагалі майже не мав значення, головним було слово – «тато». Я все повторювала це слово у голові – і мені ввижалося найпрекрасніше: велосипед, запах осіннього диму з усіх водночас сусідських городів, сміх за обіднім столом, свіже молоко з хлібом і їжаки в саду – я їх ледве пригадувала, але я уявляла, що ми з татом наливаємо їм молока у тарілочку, лущимо з ним свіжі горіхи – і тому наші пальці до чорноти замазані бурим горіховим соком.

Ляльку Маму я спочатку не знала, як шити. Здавалося, навіть у тілі ляльки Мама не хоче бути коло мене, не уявляється мені, не чує мене, не говорить зі мною, і я не розумію, яка вона, бо мама, жива мама в кольоровому хатньому халаті, якою я її пам’ятала і з якою ми сюди переїхали, – зникла, і тепер це тільки дорогі сукні, дві шуби, голос в іншій кімнаті та запах духів. Її очі не дивились на мене, навіть говорила вона – не до мене. Тоді я почала подумки називати її не Мама, а Прєлєсть. Прєлєсть – думала я про неї. Прєлєсть, я так хочу, щоби ти була Мамою.

Якось навіть не дуже розуміючи, чому саме, я пошила ляльку зовсім без лиця, але в якусь мить мені захотілося, щоб у неї було розкішне, як у мами, волосся, і я відрізала ножицями обидві Катині косички і пришила їх, як уміла, до Маминої голови, – з відчуттям вини, аж до болю, і до болю ж таки – насолоди, розуміючи, що роблю щось вкрай погане, і водночас щось дуже правильне. Голову Каті я обмотала чистою носовою хустинкою, уявляючи, ніби вона поранена, ніби я роблю їй перев’язку, і почала думати, з чого пошити сукню для Мами. Сукню треба було пошити таку, щоб відразу вгадувалося, що Прєлєсть – це мама. Тобто що Мама – Прєлєсть.

Ляльку Бабу Зоню і ляльку Гобу я вже майже закінчила, тому поклала Прєлєсть коло них, збоку, але мені це не допомогло. Вкрадені в Каті для Прєлєсті, відрізані при самій Катиній голові косички відстовбурчувалися на Маминій голові, і я нічого не могла з цим подіяти. Катя лежала на ліжку лицем донизу і, здавалося, плакала. Дивлячись на Катю, я раптом згадала собі Лєну і Лєру, і як ми з ними бавилися ляльками в нашій старій квартирі. Тоді я здогадалася, що не можу придумати сукню для Мами, для Прєлєсті, бо мені щось ніяк не сходиться, чогось бракує. Може, бракує котрогось із її хахалів. Гоба мамин хахалем радше не був, він здавався добрим. І він там у нас майже ніколи й не ночував.

Тому воно і не сходиться – мама, Гоба, баба і я: бо Гоба – не хахаль.

Мене охопило дивне, незнане до цього відчуття: зараз від мене справді усе залежить. Тільки від мене. Все, абсолютно все. Все залежить від того, яку я вигадаю сукню для мами. Для Прєлєсті. Про себе, про ляльку-дитину, я ще не думала. Мене ще взагалі не було.

Я подумки наказала собі: «Ти мусиш думати не про ляльку – Прєлєсть і Маму. Думай про живу, справжню маму. Думай про маму, коли вона ще хоч трошки була мамою». Я уявила бабину хату в селі, і що я щойно прийшла з двору, вся у снігу. Ціла мокра. Баба сплескує руками і кидається на кухню – наставити чайник. Мама починає мене розкутувати – розв’язує теплий плетений шарф, знімає із мене шубу, тоді – шапку, стає на коліна і довго розв’язує шнурки на моїх черевиках. Я нічого не відчуваю, крім її запаху – тіла, волосся, вона трошки пахне мукою і шкварками, на її жовтавому хатньому халаті слід – смужка – бо притулилась до столу, коли валкувала тісто. Того дня ввечері мав бути Новий рік, мав прийти Дід Мороз із подарунками, здається, він і приходив, але я того не запам’ятала. Запам’ятала маму, запахи – мамин і свята, бабу, яка, перш ніж напоїти гарячим чаєм з малиною, відвела мене в кімнату, роздягнула до трусів і почала розтирати все тіло шорстким, запраним рушником. Ще з того дня я запам’ятала дядю Вову з мандаринками, який тоді часто до нас приходив. Він казав говорити до нього «тато», але баба сварилась: «Не смій!», майже як баба Зоня, коли я раз принюхалася до Гобиної горілки. Зрештою, горілка у нас є весь час. Баба Зоня дбає, аби в холодильнику стояла хоч би чвертка і добра закуска. Щоби Гоба був задоволений.

***

Я трохи відволікаюся від думок. Знадвору чути постріли, причому навіть не дуже далеко. Переважно у нас не чути, коли стріляють. Стара квартира – коли ми ще жили не в Гоби і з бабою – була ближче до зони обстрілів, і ми з бабою так звикли, що вже не боялися, а тут мені чомусь завжди дуже страшно.

Ніч, Гоба з мамою дивляться бойовик у спальні, і я знаю, що мені туди до них ніяк не можна. У цьому сенсі Гоба такий же, як усі мамині хахалі. Нічим не кращий.

Я йду на кухню: від страху, що стріляють, відчула, що мушу щось пожувати, прислухаюся до звуків зі спальні, це вже не відео, це вони там так стогнуть, і раптом мені придумується, з чого я маю пошити одьожку для Прєлєсті. З маминого улюбленого і дуже красивого шовкового шарфика. Вона п’яна – на забаві – пропалила у ньому дірку. Потім я чула, як Гоба сміявся, що, мовляв, класна дірка, дірка – це в нас взагалі символ епохи. Я подумала, що Гоба тому не свариться, що шарфик, як і все інше, моїй мамі дістався від мами тої першої дівчинки, так само, як мені дісталася дитяча, а самому Гобі – кабінет і ще одна ціла велика кімната. Взагалі, вся ця квартира. Тепер у моєї мами є гардероб і ще повна шафа шикарних речей, у мене – повна шафа ляльок, а в Гоби – машина.

На кухні мені не так страшно. І вже не стріляють. Я, з крекером, стою коло вікна, слухаю тишу – чи надовго вона, намагаюся зрозуміти, де той мамин пропалений шарфик. Десь у спальні або в гардеробній, де ж іще йому бути, – але як же мені його знайти? Мама мене вб’є, якщо застане коло своїх речей. Зненацька на кухню виходить Гоба. У тонкому, певно, дорогому, як і все тут, халаті, я раніше ніколи халатів на мужчинах не бачила. У нього волохаті груди і ноги. Я чомусь так налякалася, що їсти мені вже зовсім не хочеться.

«Що ти тут робиш? Чому не спиш?» Кажу: не сплю, бо прокинулася; стріляють. Це неправда, я ще ні хвилини не спала, але Гоба того не знає. Він упівголоса гримає на мене, щоби я ішла спати, а сам сідає і наливає собі горілки. Від нього гостро і різко пахне – потом, легким перегаром, сигаретами, маминими і його власними духами, чимось іще, але найважливіше, що всі разом ці запахи означають якусь загрозу, і я раптом думаю: а все ж таки, що він робить із моєю мамою в ліжку, чому вона потім заціпеніло лежить у спальні, годинами, втупившись у стелю? В цей момент двері спальні відчиняються, мама виходить до нас на кухню і довго дивиться – спочатку на Гобу, тоді на мене (а я все ще стою в піжамі коло вікна). Я не витримую її погляду і втікаю до себе в кімнату.

Мама швидко йде слідом за мною, наздоганяє, тильним боком долоні б’є мене по лиці, щосили відштовхує мене – так, що я аж падаю, – і виходить з моєї дитячої, голосно гримнувши дверима.

«Ну, просто прелєсть! – каже вона на порозі. – Така мала, а вже шлюха».

Я уявляю ляльку Прєлєсть у сукні, яку я для неї пошию з маминого пропаленого сигаретою шарфика. З діркою – на грудях, зліва. Схлипую, а тоді ще раз і ще. З кухні долинає дивний звук – ніби хтось когось вдарив, тихо, але звідкись я знаю, що це Гоба б’є маму. Дивно, але мама не плаче. Допіру вранці, після того, як Гоба вийшов з квартири, я чую, як мама гамселить кулаками по дверях, закрита у спальні, і кричить так, що мені хочеться вмерти.

***

Баби Зоні чомусь зранку нема. Мама в себе. Там дуже тихо, але до мене доходять запахи. Я думаю, що мама зараз п’є віскі чи щось таке. Я наважуюсь вийти лише в туалет, так сильно її боюся, і в туалеті п’ю воду з-під крану. Маму Гоба замкнув на ключ, я знаю це, але все одно мене тягне заховатися від неї за шторою. Тому що мама може захотіти мене вбити. Тим більше – п’яна.

Через два дні до мене в дитячу заходить Гоба.

«Бачиш, тут таке діло. Я поговорив з бабою Зонею. Будеш поки що жити у неї».

Я переїжджаю до баби Зоні, так сказав Гоба. Усі мої речі вмістилися в сумку й шкільний наплічник тої першої дівчинки. Гоба каже, щоб я не переживала, ми з бабою скоро сюди повернемося. Сідаємо у його машину, їдемо.

Баба Зоня, виявляється, живе сама в двокімнатній квартирі, майже такій, як стара наша. Мені вона показує ліжко, де спати, – воно подібне до нашого з бабою. Дає мені дві нові великі коробки: з-під телевізора і з-під мікрохвильовки. Каже, одна – для одягу, інша – для іграшок. З іграшок у мене тільки Катя і ті три шматяні саморобні ляльки – я їх залишаю в сумці. Катю вмощую на вишиваній подушці. Виявляється, баба Зоня була колись прибиральницею в якійсь конторі, а Гоба був крутий бізнесмен і великий начальник. Баба Зоня прибирала в нього у кабінеті, тому він їй довіряє. Коли Гоба привіз мене з мамою до себе в квартиру, то відразу побачив, що без баби Зоні не буде діла. Виявляється, квартира, куди ми переїхали з мамою, завжди була Гобина, він там жив іще до війни. І дитяча, де я жила, – кімната його єдиної дочки. Баба Зоня сказала, що стався якийсь вибух, якась аварія, нещасний випадок, бандити підклали а машину бомбу. Жінка Гобина і дочка сіли в машину, а він – ні. Гоба якраз тому з Донецька нікуди не виїхав, залишився воювати. Але його не цікавить війна з хунтою. Він хоче перебити всіх тих бандитів. Баба Зоня сказала: картає себе, що не сів у машину зі своїми. Тепер жити йому не хочеться. І не Гоба він насправді, а Микола Іванович. «А ти на його Таню подібна, він ще до війни мені всі їхні фотки показував».

Я слухаю бабу Зоню, а тоді довго сиджу і думаю, що якщо Гоба нагадує мені тата, а я Гобі нагадую його дочку Таню, то це, напевно, зовсім не випадково. Може, моє попридумуване починає поступово збуватися? Значить, треба дошити Мамину сукню, пошити ляльку – себе, і тоді ми вчотирьох – я, мама, тато, баба – будемо жити довго і щасливо. І мама буде говорити зі мною вечорами, і погодиться записати мене на плавання, і водитиме до школи, і буде хоч трошки мене любити, ох, думаю собі, ну хоч зовсім трошечки. Насправді я про це можу хіба що мріяти, бо уявити собі цього я взагалі не можу.

А якщо саме тому я ніяк не можу пошити себе-ляльку? Та частинка мене, яку любили, яку любила моя баба, вмерла в нашій старій квартирі – разом із бабою. Залишилася страшна, нещасна, може, найгірша, нікому не потрібна моя частина, і лялька-дитина ніяк через те не шиється. Я беру в руки Катю, її волосся пахне, як і завжди, – як і того найпершого дня, коли я її знайшла під подушкою. У цю мить я до сліз шкодую, що відрізала Катині золоті коси. Прєлєсті вони не потрібні. Їй потрібен Гоба. І не Гоба навіть, а квартира Миколи Івановича, в яку він її привіз. Квартира в центрі, з гардеробом, із двома спальнями. Моїй мамі потрібні дорогі шуби, щоденні вечірні виїзди в ресторан, де можна сміятися, пити і танцювати, бо вдома все прибрала і випрала баба Зоня, і навіть наліпила на весь тиждень для бідного Гоби вареників.

***

Сьогодні я нарешті починаю шити Прєлєсті сукню. Коли ми виходили з Гобою із його квартири, в коридорі, я випадково побачила на вішалці той пропалений сигаретою мамин шарф. Забрала його, не вагаючись, на прощання глянувши крізь пропалену дірку на зачинені двері спальні.

Баба Зоня принесла мені два апельсини – сказала, від тата, обмовилася, звичайно, ну бо – від Гоби, а Гоба мені, як не крути, ніхто. Проте надворі сіро і похмуро, а ці апельсини лежать на моєму ліжку, пахнуть щастям, я їх ще поки не їм, просто дивлюся на них – і мені стає добре.

Баба Зоня повертається з Гобиної квартири – їздила прибирати – і каже, що мама влаштувала страшний скандал. Бігала і сварилася, нібито баба Зоня вкрала якийсь там її шовковий шарф. Я відчула ніжність до бідної баби Зоні і трохи – вину, але ж я насправді теж не крала в мами цей шарф. Я його не вкрала, бо сукня, яку я з нього пошию, буде для Прєлєсті, для ляльки-Мами: заради того, щоб і сама моя мама стала нарешті щасливою. Тому що я придумала передбачення зі щасливим кінцем для неї, для мене, для Гоби, для баби, для всіх. Щоби всім було добре. Дуже просте передбачення, до речі.

Сукня для Прєлєсті спочатку шиється косо-криво, дуже важко зшивати шовк. Добре, що мамин шарфик достатньо довгий, добре, що я можу трохи потренуватися. Я вдихаю запах маминих духів – і раптом хочу завити від відчаю, від страшної туги за мамою. Вона завжди змушувала мене жити в сусідній кімнаті, я ніколи не жила з нею по-справжньому. Але це вперше я від неї настільки далеко, що не чую її голосу за стіною, її хрипкого від дешевого курива кашлю вночі, пищання есемесок з її мобільного.

Шию сукню для Прєлєсті – і розумію, що ця робота, хоч і ненадовго, повертає мені цілу мою маму – теплу, справжню і добру. І відчуття моєї руки у її руці, і запах молочної каші на кухні, і запах її шкіряної сумки, об яку я, доки була малою, постійно терлася носом, і щось ще, чого я насправді вже не пригадую, але що з цілковитою певністю ніколи не зможу забути.

Катя, відколи я перебралася до баби Зоні, майже завжди лежить на моєму ліжку. Тільки зараз я вперше думаю: а хіба вона Катя? Я ж не знаю, як насправді звати цю ляльку. Катею була Лєнчина Катя, а ця Катя була лялькою Тані. Треба запитати у Гоби, як звали цю ляльку, отак буде правильно. Не здивуюся, коли виявиться, що вона – Маргарита або Інеса. Але якщо Гоба образиться? Або якщо розізлиться? Донька Гоби, швидше за все, не сказала йому, як звуть цю ляльку. Дурне діло – запитувати. Гоба не знає.

***

Гоба з мамою приїжджають в суботу двадцять восьмого вранці без попередження – і застають мене з бабою Зонею і ляльками зненацька. Катя – на кріслі. А на ліжку рядком лежать усі чотири пошиті мною ляльки. Прєлєсть – без обличчя, зате з Катиними косами, які я нарешті гарненько припасувала до її напханої ватою голови, в сукні з маминого шарфика і в Бабизоніних сережках (баба Зоня дала їх для Прєлєсті – з рожевими камінчиками, ще й допомогла гарненько пришити), лялька-Гоба (або тато), лялька-баба і лялька-я – незакінчена, без волосся і без одягу, бо я вирішила, що зроблю найменшій ляльці волосся з ниток, але таких ниток поки що в мене немає. Лялька-я – в якомусь сенсі найгарніша, бо я вже трохи вмію їх робити.

Баба Зоня – щойно з кухні, від плити, питає, що сталося. Гоба каже, нічого не сталося, але скоро перше вересня, тож вони не просто так приїхали, вони приїхали, щоби забрати нас із бабою Зонею додому, ближче до школи. «До якого такого дому?» – перепитує баба Зоня. «До нашого».

Мама знімає пальто – і я бачу, що на її руці, під рукавом, – великий синяк, майже повністю прикритий тканиною, я помічаю цей синяк тільки тому, що дуже уважно її розглядаю. По мамі вже помітно, що вона постійно багато п’є, в неї ледь набрякло обличчя. І руки в неї тепер дрижать, якщо придивитися. Мама підходить до ліжка і по черзі бере до рук кожну з моїх ляльок. Гоба хоче сісти на стілець, але бачить – там Катя. Він бере в руки Танину ляльку і дивиться, а тоді починає плакати. Баба Зоня підходить до Гоби дуже близько, бере за руку і довго-довго тихо-тихо щось йому каже, а потім ще якийсь час дивиться йому в очі. Гоба підводиться і робить два кроки до мене, я зіщулююся, бо боюся, що Гоба вдарить, але він гладить мене по голові саме тою рукою, де був вогнестріл, і я розумію, що плече, яке ми удвох із ним «ремонтували», вже майже не болить. «Це дуже щасливий кінець моєї історії – найщасливіший з усіх можливих», – крутиться мені в голові. Гоба каже до баби Зоні: «Ну, то ми почекаємо на вас, Зоню, в машині, беріть усе, що треба, багажник великий», – а тоді до мене: «Ну що, доцю, збирайся, зараз усі поїдемо додому, але пакуй тільки одяг. А ляльки твої хай поки що побудуть тут».

Мама нахиляється і бере з ліжка Прєлєсть: «Оце гарна лялька. Давай ми її все ж таки візьмемо».

Сідаємо в Гобину велику машину, він за кермом. Їхати, наскільки я пам’ятаю, трохи далеко, – через пів міста, якщо не більше. Коли ми переїжджаємо через міст, мама просить Гобу відчинити вікно. Вона з розмаху кидає Прєлєсть, і та падає. Під колеса зустрічної машини.