Посестри. Часопис №93 / «Лідія Єреміївна Платоненко...»

Лідія Єреміївна Платоненко,

вчителька української мови та літератури,

яка вчила ще мою маму, а потім і мене,

розповідала, як в евакуації в Казахстані

вона спромоглася не забути рідну мову.

: Я пам'ятала, каже, кілька пісень,

і ми їх співали, часто. Отак і не забула.

 

Дивно, думала я тоді, кілька пісень –

а пам'ятала всю мову. Як це вся мова

могла вміститися в кільканадцять чи кількадесят рядків?

 

Років через двадцять я зрозуміла,

як це працює. Бо й сама пам'ятала

з дитячої арабської кілька віршів і пісень.

І наче й забула – але ні, пам'ять усе відновила.

 

Років через тридцять я зрозуміла,

як це – бути в евакуації.

Причому десь там, де не розмовляють українською.

Причому коли українською не розмовляють навіть ті, хто так само евакуювався з України.

 

А сьогодні я раптом згадала, як

Лідія Єреміївна водила нас на екскурсію

селищем і розповідала: отут були окопи, бачите, діти, досі лишився пагорб.

Отут були бої, отут піднімали прапор,

отут було багато загиблих.

 

Нашої з мамою школи вже давно нема.

Нема серед живих ані мами, ані Лідії Єреміївни.

А от окопи є. І проходять вони

не лише метафоричною лінією пам'яті,

а й цілком фізично – через наші городи – по копаному.

 

28.05.2022