Посестри. Часопис №94 / Рафал Воясінський. У пошуку простих відповідей на найскладніші питання

Ім’я Рафала Воясінського поки що невідоме українському читачеві. У цій простій та, ніде правди діти, заяложеній фразі слід акцентувати на «поки що».  Незабаром в Україні вийде збірка радіоп’єc польських авторів, серед яких є і твір Воясінського, а український переклад останньої повісті «Тефіл» чекає на «свого» видавця і, безумовно, «свого» читача, бо вишукана у своїй примарній простоті, філософська і місцями парадоксальна проза цього автора, зануреного в метафізичні пошуки сенсу буття, – аж ніяк не легкотравне чтиво.

Утім, на батьківщині письменника помітили вже давно: Рафал Воясінський є лауреатом численних літературних нагород, а його твори стабільно здобувають прихильність літературних критиків та визнання. Бо його творчість викликає якийсь бентежний післясмак і спонукає ставити питання – собі і світові, а отже, не залишає байдужих.

Один із найважливіших польських прозаїків повоєнного часу Марек Новаковський у передмові до другої книжки Рафала Воясінського («Крадій риби», 2004) написав про автора так: «Пожадливий, але надалі голодний. Навіть ненаситний. Він вириває з тканини життя димлячі клапті. Образи, епізоди, ситуації, людей, белькотливі балачки. Перемішує все це і жбурляє на паленище, де тліють вуглини, – варто лише дмухнути, і полум’я заклекотить». Можна сказати більше. Але годі сказати влучніше.

Воясінський пише прозу і драматичні твори, бо, за його словами, «в обох цих формах трохи по-іншому виліплюється персонаж… Коли пишу драматичний твір, – каже він, – світ зводиться до однієї кімнати і має стелю. В прозі моя просторова уява не має обмежень і по-іншому дихає».

Якщо ж ідеться про тематику творів Рафала Воясінського, то тут спостерігаємо певну тематичну сталість. У його дебютній збірці оповідань «Розважання і десять листів» (2000) не було «великих слів, але багато правди про звичайне життя звичайних людей», як писала «Gazeta Kujawska». Одну з останніх відзнак – літературну нагороду ім. Марека Новаковського (2019) – письменник  отримав не лише «за майстерність в оволодінні різнорідними видами новелістики, досконале користування мовою», але за постійність, із якою багато років із притаманною йому глибиною та зворушливою делікатністю змальовує «образи бідних людей, скривджених та упосліджених», або, як каже Воясінський в одному зі своїх творів, «убогих розумом». Тому я не могла не спитати самого автора:

О. З.: У розмовах ви завиграшки жонглюєте прізвищами найскладніших письменників і цитуєте філософів, але пишете про людей, яких радше зустрінеш десь під сільською крамничкою з пляшкою дешевого пива, аніж на інтелектуальних збіговиськах. Проте відчувається, що ви виписуєте своїх героїв з любов’ю та знанням. Де ви черпаєте натхнення для створення своїх персонажів? Що надихає вас писати головно про «вбогих розумом», самотніх людей, що мешкають на суспільному марґінесі?

Р. В.: Можливо, мої персонажі є «марґінальними», бо, в певному сенсі, саме таким людям я віддаю перевагу. Гадаю, що кожен із нас почувається певним чином відкинутим, залишеним, іншим. І в цьому народжується простір для любові, надії і, можливо, правди. Простір до рефлексії, роздумів. Натомість відчуття приналежності до маси, як на мене, не розвиває розум і особистість у необхідному напрямі та темпі. Гадаю, що саме відособленість допомагає відчути людині, що в її житті десь глибоко скніє якийсь первинний сенс. Вірогідно, його можна визначити словом «Ніщо». Термінологія неважлива, бо мова завжди зводить на манівці. Лише особистість є справжньою. Так само, як дійсність, яка просто є – оманлива або ні. Я маю на увазі дійсність на рівні, скажімо, атому. У фізичному і духовному вимірі…

Мене надихає присутність, співіснування. Тобто саме буття. Те, що цей світ існує. Не розповіді про людину, а сам факт існування життя. Для мене життя є чимось, істотою, а не розповіддю про щось. І так само трактую літературу. Вона мусить бути для мене чимось. А те, що складається з розповідей про щось, – вторинне. Насамперед мене захоплює якийсь чин. Косіння люцерни косою, погляд, читання, смерть, хвороба, одужання. Чищення картоплі. Людський смуток. Радість. Відступ або експансія. Пес, що лежить. Труп ворони в траві. Навіть найзахопливіший роман не такий цікавий мені, як те, що люди прокидаються, їдять, засинають, дивляться, народжуються і помирають.

Література мене здебільшого не задовольняє. Не знаходжу у ній думок, які сповнили б мої мрії. Відсутність думок задовольняє, а самі вони – ні. Бо будь-яку фразу можна придумати. Однак іще не народився той геній, той розум, який придумав би народження і вмирання. Існування. Якщо порівнювати розум із життям, то розум, як на мене, безплідний. І він стає безпліднішим у міру так званого мовного розвитку, цивілізації та науки. Мова лише оголює безплідність розуму, навіть якщо йдеться про мову так званих геніїв. Нічого там нема. Мова не стала відповіддю на безмовність. Мова нас дискредитувала. Те, про що мрію, часом відчуваю, читаючи щоденники Людвіґа Вітґенштайна – його знаменитий «Трактат» чи інші тексти. Тези цього автора, знавцем якого я не є, тільки прихильником, є для мене певним здійсненням. Дуже істотним. Те саме, певною мірою, відчуваю, читаючи «Спустошену землю» Еліота. «Улісса» Джеймса Джойса і (можливо, здивую) щоденник св. Фаустини Ковальської. Також мене надихають щоденники Кафки. І п’єси Віткація. Самі мертві автори…

У світі думок і слів для мене є дещо, що вивищується над іронією та абсурдом, так високо цінованими інтелігентними людьми. Мені це потрібно. Цього я шукаю – чогось більшого за технічні прийоми. А інколи мені здається, що я не повинен нічого писати, що повинен мовчати. Бо, як на мене, це теж якась та й мистецька форма. Мовчання – це також жанр.

О. З.: І наскільки ця філософія віддзеркалює ваші власні погляди?

Р. В.:  Я складаюся з себе, тому що складаюся з інших. Оригінальність і автентичність, як на мене, є трохи підозрілими. Людина ж не народжує себе самостійно. Тому вже на цьому етапі стає підробкою. Людина не навчає сама себе говорити, читати, писати. Оригінальність – це закамуфльована вторинність. Можливо, первиннішою є покора. Це так, як звук є первиннішим за слово, тиша – за звук, мовчання – за мовлення. Час до життя перед самим життям. Не знаю… Якби я вмів описати, сформулювати це, то більше нічого б не шукав. Не шукав би фраз, слів, книжок, авторів, ідей. Але, можливо,  нерозуміння – це ключ? Якби я зрозумів звіт, можливо, він не захоплював би мене так. Навіть якщо пишу про те, що гнітить. А може, моя життєва філософія є такою, на яку мене вистачає? Не хочу вдаватися у багатослів’я. Живу так, як умію. Іноді краще, іноді гірше.

О. З.: Створені вами персонажі повсякчас шукають простих життєвих істин, якими нехтує наша цивілізація, надто поглинута самознищенням. Або ж озвучують на позір прості відповіді на надскладні екзистенційні питання. Ви вкладаєте в уста персонажів власні висновки чи з допомогою вигаданих образів також шукаєте цих істин?

Р. В.: Між нами дуже багато спільного і багато відмінностей. Ми ж усі піддаємося впливам. І це нормально. Можливо, саме так у серцях людей народжується правда, щирість, любов. Треба насамперед упізнати іншого у собі. Життя – це конфронтація, яка інтерпретує заблукалий розум.

В уста персонажів вкладаю свої слова. Здебільшого «мої» слова. Але чи мої вони насправді? Що означає, коли хтось називає щось своїм? Мати говорить «моя дитя», бо його народила. Доросла людина каже «моє життя», хоча не народила себе сама. То чия ж ця людина? Церкви, держави, яка висилає її на кожну війну і наказує гинути? Якими категоріями власності оперує цей світ? Чи належить нам власне життя? А розум, уміння, думки чи слова? Якщо ми не складаємося з себе самих, то що нам насправді належить? Вільна воля? Доброчин? Кохання? Можливо, у когось іншого є хороші відповіді на ці питання? Можливо, так зване «я» існує тоді, коли людина кохає? То була б найпрекрасніша надія на сенс.

О. З.: Мені доводилося чути кілька інтерв’ю з вами. Зазвичай ваші відповіді сягають за межі запитаного, тож у мене склалося враження, що вам не ставлять питань, які ви хотіли б почути. Чи так це?

Р. В.: Можливо, так і є. Але, як на мене, трохи егоїстично сподіватися отримати те, чого хочеться від життя та розмов. Подібні очікування можуть запровадити у ілюзорний світ. Інколи я піддаюся спокусі і кажу забагато, можливо, не завжди дотримуюся теми. Але насправді слушність має той, хто питає. Той, хто відповідає дужче ризикує сказати щось, що не відповідає дійсності. Тому питання завжди правдивіші за відповіді. Відповіді, що не містять дещиці фальші, – дуже, дуже малоймовірні. Тому світ політики, літератури, релігійних проповідей та мистецтва, що не ставлять питань, роблять нас убогішими. Мені здається, пояснення зазвичай убогіші, ніж питання. І маю спокусу вжити тут слово «завжди».

О. З.: Але чи є питання, якого вам ніколи не ставлять? І якщо є, то яке, і як би ви на нього відповіли?

Р. В.: Напевно, таких питань чимало. Можливо, мовчазні питання і мовчазні відповіді інколи мають більше сенсу, ніж будь-які слова. Здається мені, мовчання не так нас псує. Балаканина може калічити. Заплутувати. Затуманювати. Гадаю, найважливішими є питання, які людина ставить сама собі.

О. З.: То які ж питання ви ставите собі?

Р. В.: Що це? Що таке пес? Що таке людина? Чим є слово? Чим є мова? Що таке небо? Що таке Бог? Що? Чи існує одне-єдине найважливіше питання? Чи можна поставити справжнє питання, послуговуючись засобами мови? Чи воно завжди нестиме у собі фальш? Фальш розуму, мови? Можливо, я поставив би собі питання: чи тільки логіка є логічною? Чи лише послуговуючись логікою можемо піти до кінця і дати цілковито правдиву відповідь? Чи тільки те, що піддається логіці, є справжнім? Чи тільки те, що логіці піддається, і є справжнім? Або таке питання: чому неможливе життя без насильства?  

Біографічна довідка

Рафал Воясінський (нар. 14 березня 1974 року) – автор 10 книжок прози та понад 20 драматичних п’єс. Його твори перекладені хорвацькою, англійською, іспанською, німецькою та болгарською мовами.  Лауреат конкурсу «Czwartki Literackie Zeptera» у номінації «Дебют року» та нагороди імені Владислава Оркана за книжку «Крадії риби» (2004, 2005), літературних нагород столичного міста Варшави (2012, 2022) та імені Юзефа Мацкєвіча за книжки «Стара» (2012) і «Тефіл» (2023), імені Марека Новаковського за збірку оповідань «Оланда» (2019), Ґдинської драматургічної нагороди за п’єсу «Сестри» (2019).