Посестри. Часопис №94 / «Моє місто ще тихе, та вже нашорошене...»

Моє місто ще тихе, та вже нашорошене,

Як та киця, що проїхала тисячу кілометрів –

Із Харкова у Тернопіль,

Вислизнула з-під обстрілів та руйнації,

Без переноски,

Просто в салоні автівки,

Яка мчала розмаханими дорогами України.

 

Киця ще зовсім мала, та багато вже бачила.

Її передав моїй доні господар –

Запилений втомлений дядько,

Який одразу в гуманітарному штабі завантажив машину по саме горло –

Ліками та консервами, амуніцією й надіями, –

І поїхав назад, у Харків.

Бо що ж.

Бо чекають.

 

Сказав Соні: «Ну красуне, тримай мою кицю.

Якщо виживу – повернуся.

І фотки її надсилай».

 

Моє місто ще тихе, та вже переповнене.

Довга ланка людей незнайомих,

Що передають із рук в руки,

Дотульно і обережно,

Наче коштовний китайський посуд,

Наче тонку порцеляну із рисовим зерням

Найдорожче –

Дітей і стареньких –

Далі і далі,

Із пункту А у пункт Б,

Зустріти, нагодувати, ліжко чи два на ніч –

І далі, далі.

 

Дихати забуваєш, таке все крихке і непевне

У цьому світі,

Де за три тижні всі стали солдатами,

Навіть якщо досі без зброї.

У місті, де хлопці так мені схожі на середньовічних рицарів.

Бо ж ті і ті мусять самі роздобути коня і списа

(броніки, каски, берці та турнікети),

Аби мати честь іти на подвиги.

 

З тією лише різницею,

Що рицарі йшли воювати за Гроб Господній,

А наші хлопці – за Божу Колиску,

За нас усіх,

Ради того, щоб киця поїхала в мирний Харків,

І вервичка найдорожчої теплої порцеляни –

Крихкої, та сильної

Ціла та неушкоджена –

Всіх тих людей найдорожчих –

Повернулась Додому.

У мир і весну повернулась.