Посестри. Часопис №42 / «Dziady» («Дзяди») ІІ і IV частини. Поет – гусляр і пророк. Із книжки «Історія польської літератури»

До другого тому поезії, виданого у Вільні 1823 року, увійшла поема «Grażyna» («Ґражина»). У цьому творі поет спробував створити візію давньої лицарської історії Литви. Ґражина – це гарна і горда дружина Литавора, князя Новогрудка. Це міф, повʼязаний із рідним краєм Міцкевича. Князь під впливом власних амбіцій має намір нагадати про придане дружини, тобто землі, які йому належать, та прикликає на допомогу хрестоносців. Ґражина спочатку намагається його стримати, а потім діє самостійно, спричинивши  конфлікт із хрестоносцями, аж врешті вдягає обладунки і зброю чоловіка, вирушає у бій на чолі лицарства та героїчно гине. Це постать наче Жанна дʼАрк, жінка-лицар, але вписана у дохристиянські часи. Фіктивність постаті і фабули, зродженої з уяви, поет помʼякшує, підкреслюючи роль «народних переказів», тобто оральної традиції та використання литовських язичницьких вірувань, запозичених із праць німецьких істориків. Насправді маємо тут втілення мрії про давнину, яку сформувала слава Оссіана, прищеплена в Європі як міф шотландського барда (неважливо, наскільки автентичний), та романтичний лицарський міф. Імʼя Ґражина походить від литовського «gražus» – красивий (у жіночому роді тут зʼявляється переголос «graži»), увійшло до загального вжитку, і сьогодні кожна польська Ґражина  має імʼя на честь литовської героїні Міцкевича.

У другому томі «Поезій» містяться дві частини драми «Дзяди»: ІІ іIV. Складно визначити, який був задум поета щодо композиції «Дзядів». Перша частина існувала в рукописній версії і була опублікована з назвою «Dziady. Widowisko» («Дзяди. Видовище») лише після смерті Міцкевича. Сьогодні вона є предметом аналізу, проте її не вважають каноном і трактують як доповнення. Віддаючи том у друк, поет помістив перед ІІ частиною «Дзядів» баладу «Upiór» («Привид»). ІІІ частина була написана пізніше і має самостійний характер. У звʼязку з цим ІІ і IV частини окреслюють спільною назвою віленсько-ковенські «Дзяди», адже вони були опубліковані у Вільні, а написані, швидше за все, у Ковні.

Дзяди – це обряд на честь померлих. У передмові Міцкевич покликається на литовсько-прусські вірування, однак використовує словʼянські назви, а опис обряду має більше спільного з білоруським фольклором, ніж литовським (чи польським). У записах народних обрядів, занотованих фольклористами, описано насамперед весілля, а також свято Собутки, мотив, що вже використовував Кохановський (у білоруській версії це ж свято має назву Купайла). У язичництві, як у словʼян, так і в балтів, значну роль відігравав культ предків, проте про обряди свята померлих відомо небагато. Ми знаємо лише загальні риси про архаїчні вірування: у певні пори року духи померлих прибували до місць, із якими були повʼязані за життя, їх годували спеціальними стравами на кладовищі (мак, молоко, печиво) або запрошували на бенкет, залишаючи для них місце за столом (цей звичай зберігся у польських домашніх ритуалах під час Святвечора Різдва Господнього). Інший статус мали душі осіб, які здійснили тяжкі проступки або теж були їхніми жертвами – вони не йшли ані до чистилища, ані до пекла, лише спокутували на цьому світі та нагадували живим про себе. У творі маємо радше літературну версію обряду Дзядів, створену під впливом «пізнання серцем», значення якого було визначено ще в баладі «Романтичність». Як Шопен із досить простих мотивів, запозичених із польських танців (полонез, мазурка), створив універсальну велику музику, так само Міцкевич, використавши забобони або нечіткі залишки старих вірувань, відтворив обряд, який має універсальне значення.

Тож Міцкевич стилізує свою драму на народний обряд, згідно з яким  потрібно викликати духів, які після смерті не відійшли ані до неба ані до пекла і далі блукають по землі. Ввечері у каплиці, розташованій у безлюдному місці, збирається простолюд, а майстром або шаманом церемонії стає Гусляр-Віщун.

Поет – гусляр і пророк

Слово «guślarz» («гусляр») близьке до вживаного сьогодні слова «gusła», колись існувало також дієслово «guślić». У негативному значенні «gusła»означають те саме, що забобони, у позитивному – обряди, вірування. Слово походить від прасловʼянського кореня *gud-, у польській мові: «gąść», «gędę», тобто замовляти, нашіптувати. До сьогодні у східній Польщі сільських жінок, які цим займаються, називають «шептухами». Корінь gusl- повторюється у старопольському слові «gęśle» (сербське «гусле», російське «гуслі» тощо), що означає старовинний струнний інструмент, тому асоціюється з поняттям поета. Як у Греції античний поет-лірник грав на лірі, так словʼянський поет – на гуслях. Французький психоаналітик Жан-Чарльз Жіль-Майсані, автор психоаналітичної праці про Міцкевича-людину, звертає увагу, що: «Ці два аспекти Гусляра – капелан і поет – передвіщали концепцію, яка з’явиться лише через двадцять років, поезії як релігійного служіння».

Капеланську функцію поезії в романтизмі визначає інше слово: «wieszcz» («віщун, пророк»). У поезії просвітництва воно використовувалось як високе, піднесене окреслення поета, латинським відповідником цієї лексеми є слово «vates» (віщун, пророк). Романтизм увів визначення «національний пророк», тобто поет, наділений даром знання/провидіння майбутньої долі народу. Слово «wieszcz» споріднене з «wróż» («ворожбит»), «wróżka» («ворожка»), «wieszczka» («віщунка»). Національний пророк – це поет та духовний проводир, провісник, що завдяки своїй інтуїції має дар провидіння й очільництва.

Спочатку Гусляр підпалює жмут куделі. Тоді зʼявляються легкі духи, що розповідають про себе. Це передчасно померлі діти, які нагадують про себе матері, що присутня в каплиці. Вони не хочуть їжі, яку для них приготували, просять лише два гірчичні зернятка, бо ніколи не знали в житті гіркоти, тому не можуть потрапити до раю. Гусляр виконує побажання, а потім відганяє їх за допомогою спеціальних слів (заклинання), які повторює біля кожного духа:

W imię Ojca, Syna, Ducha.

Widzicie Pański krzyż?

Nie chcecie jadła, napoju,

Zostawcież nas w pokoju!

A kysz, a kysz!

 

В ім’я Отця, Сина й Духа –

Гляньте на хрест хутчіш!

Як байдужі вам напої,

Лишіть нас у спокої!

А киш, а киш![1]

У цих словах  накладаються християнські і язичницькі уявлення: духові або привидові вистачало показати хрест чи покропити свяченою водою – і його сила зникала.

Опівночі Гусляр запалює смолоскип. Тоді зʼявляється страшний привид в оточенні тих, хто його переслідує, – сов і круків. Це злий пан, він управляв селом, але помер три роки тому. Його переслідують духи тих, кого він скривдив: голодний чоловік, що крав фрукти з панського саду, і жінка, що з немовлям на руках просила милостиню, але пан відштовхнув її у сніг, і вона замерзла там разом із дитиною. Духові пана не допоможуть, бо птахи зʼїдять будь-яку його їжу, адже за життя він морив підданих голодом. Привид злого пана розповідає про свою долю після смерті. Його розповідь – це моральна сентенція:

[…] kto nie był ni razu człowiekiem,

Temu człowiek nic nie pomoże.  

 

Як не був хто людиною зроду,

То людина йому не поможе.

Потім Гусляр запалює вінок із посвяченого зілля. Зʼявляється привид дівчини, що померла у девʼятнадцять років. Це Зося, дівчина з цього села. Вона була гарна, її кохало багато хлопців, але вона не кохала нікого. Привид Зосі стилізований на пастушку з ідилії.

Коли церемонія має вже закінчитися і Гусляр каже спочатку насипати маку для голодних душ, а потім запалити лампи і відкрити двері, зʼявляється ще один привид. Невідомо, хто це. Цей привид мовчить, хоча попередні були красномовні (а навіть промовляли віршами). Дух наближається до пастушки, що в жалобі, рукою показує на серце, дивиться диким поглядом і має дивну криваву смугу. Гусляр намагається його прогнати, промовляючи те саме заклинання, яким закінчував розмову з попередніми привидами, але дух не зникає, йде за пастушкою, яка мовчить і блідне. Цим закінчується ІІ частина «Дзядів». Підказку про те, хто такий таємний привид, знаходимо у баладі «Привид», розміщеній перед твором. У ній йдеться про самогубця, що покінчив із життям унаслідок нещасливого кохання. Оскільки він здійснив страшний злочин, вбивши себе, то змушений повертатися на землю, бо не може відійти в інший світ, адже його весь час тягне до коханої.

Століттями забобонна сила язичницьких обрядів і викликання духів повʼязувалась із злом. Міцкевич бачить у дзядах чудовий обряд, що єднає спільноту, обумовлює містичне спілкування живих із духами, а також підтримує її моральні уявлення. За зло, заподіяне у житті, треба спокутувати після смерті. Якщо є провина, після смерті наступить справедливе покарання. Концепція провини у ІІ частині «Дзядів» не зовсім схожа на християнський гріх – діти не зробили нічого поганого, лише безтурботно жили, Зося також. Їхньою провиною було те, що вони не пізнали зла до кінця свого життя, певною мірою переступили через людську сутність, уникнувши болю, турбот, відповідальності. Злий пан також не був людиною, адже чинив лише зло. Тож антропологічна концепція «Дзядів» ставить людину між добром і злом, між небом і пеклом, тобто на землі. Живих і мертвих поєднує специфічний звʼязок, живі можуть допомогти відійти душам, що покарані і блукають по землі, і за це отримати від них повчання. Моральна наука проста: життя людини на землі важке, але так має бути. Від цього порядку відходить останній привид.

У IVчастині йдеться про те, як ввечері в будинку, де живе священник східного обряду з дітьми, зʼявляється несподіваний гість. Присутні сприймають його як Відлюдника, проте незнайомець – це божевільний, дух-покутник. Його можна ототожнювати з останнім духом із ІІ частини. Згодом у розмові незнайомець зізнається, хто він. Це Густав, колишній учень священника, до якого він має кілька прохань. Одне з них звучить так: відкликати заборону проведення язичницького обряду дзядів, адже він може принести полегшення духам.

Про Густава ми знаємо стільки, скільки він сам розкаже про себе у розмові зі священником. Він не живий і не мертвий, сам собі наніс страшний удар, але живий завдяки вогневі у серці, тобто його незгасаючій пристрасті. Священник навчив його читати, але книги, які він прочитав, тобто «розбійницькі книжки», серед яких він згадує «Нову Елоїзу» та «Страждання молодого Вертера», відкрили йому страшну долю, розпалюючи потребу великого кохання та індивідуалізм. Його кохання до «nadludzkiejdziewicy» виглядало як дар Божий, знайшлися дві дуже схожі душі. Однак дівчину віддали заміж за багатія, а вона дослухалася до голосу традиції.

Романтичний юнак відкидає компроміс із життям. На його переконання це, власне, є смерть: пусте життя, сповнене брехні, у рамках традицій. В одній зі сцен Густав навіть оскаржує інститут шлюбу, оскільки шлюб стає причиною духовної смерті жінки. 

Gdy na dziewczynę zawołają: żono!

Już ją żywcem pogrzebiono!

 

Бо дівчину дружиною назвати –

Живцем сховати

Світ сповнений людей, що ніби живуть, привидів, що лише зовнішньо нагадують живих людей. Також священник, який живе у маленькому будиночку (що нагадує ідеал задоволення малим), належить до підозрюваних.

Потім Густав оскаржує жінок, називаючи їх спокусливими істотами, які лише зовні нагадують янголів:

Kobieto! puchu marny! ty wietrzna istoto!

Postaci twojej zazdroszczą anieli,

A duszę gorszą masz, gorszą niżeli!…

Przebóg! tak ciebie oślepiło złoto!

 

О жінко наче пух! О вітряна істото!

Що ангели? Ясніше ти зориш,

Але душею гірша, гірша, ніж...

Як засліпило бідну срібло-злото!

Все, що говорить Густав, дуже субʼєктивне. Він перебуває у стані сильного хвилювання. Просить священника, щоб пояснював дуже банально, якщо його кохана спитала б, чому він помер. От, підвернулася нога в танці… Яка вʼїдлива автоіронія! Це скарга розчарованого кохання, пристрасть, що переросла у розпач. Густав кохає і ненавидить увесь світ. Він розповідає про візит до свого старого дому, спустошеного після смерті матері, відданого на поталу злодіям, що відривають останні дошки з підлоги. Його впізнав лише старий собака. А звідти він потрапив під освітлені вікна будинку, де відбувалося сватання його коханої – з іншим. Унаслідок цих подій він став божевільним. Густав у будинку священника метушиться, наче Гамлет. Діти бояться привида, а священник намагається заспокоїти, висловлюючи банальні фрази, щоб розрадити його, але це призводить до протилежних наслідків. Прохання про те, щоб священник відкликав заборону щодо святкування дзядів, підсилене витівкою: Густав розмовляє з духом, зачарованим у конторці[2], який просить помолитися за нього. 

Пристрасну, божевільну, бунтівну промову Густава перериває бій курантів і спів півня. Густав зникає, але відгукується хор, той самий, що був у ІІ частині, і виспівує мудрість:

Kto za życia choć raz był w niebie,

Ten po śmierci nie trafi od razu.      

 

Хто хоч раз був на небі живим,

Втрапить мертвий туди не одразу.

Тож, можливо, муки Густава закінчаться, але поки мусить ще блукати.

Віленсько-ковенські «Дзяди» – це рання версія духовної біографії романтичного героя Міцкевича. Він шукає правду в минулому і в мудрості народу, як нещасливий закоханий веде самотню суперечку вже не з коханою, а зі суспільством. Кохання відкрило йому небо, проте відразу після цього кинуло його в пекло болю і ревнощів. Ще на землі він пізнав і одне, і друге, тому прожив повне життя, відмінне від «duchówwietrznych» («мандрівних духів»).

Аналіз поеми «Дзяди. Видовище», тобто нарису запланованої першої частини, презентує широкі інспірації Міцкевича. На початку двадцятих років його приваблювала форма опери, тож «Видовище» відсилає до «Вільного стрільця» Карла Марії Вебера. Опера, яку привітали як обʼявлення романтичного стилю, була представлена вперше у Берліні 1821 року, тому Міцкевич міг про неї прочитати. Він відкинув надто пряме наслідування. «Видовище» показує, що ідея «Дзядів» розвинулася на основі «Балад і романсів», потім виникла форма квазінародного обряду, який перервала поява великої душі, романтичного героя, Густава-Привида. У другому томі поезії, який вийшов друком через рік після першого, переломного, Міцкевич уперше намалював постать романтичного індивідуаліста як закоханого, що метається  між крайнощами існування.

Однак 1823 року у житті автора трапилася значна подія: Міцкевич разом із іншими членами віленського товариства був заарештований. Усіх ув’язнили в монастирі Василіан, вони потрапили під слідство на чолі з таємним радником і сенатором Миколою Новосильцевим, який натрапив у Литві на сліди молодіжних товариств і вирішив, що це докази антиурядової змови та конспірації. Він хотів показати цареві свій запал та нашкодити Чарторийському. Покарання було різне: дехто потрапив на заслання у Сибір на примусові роботи або поселення за Уралом. Це спричинило чимало смертей. Міцкевича покарали досить лагідно, його примусово відправили далеко в росію, де він мав працювати вчителем, проте йому так і не довірили цієї функції, побоюючись, що він поширюватиме ідеали свободи.

1824 року Міцкевич залишив Литву назавжди. Перебування в росії було дуже плідним, хоча важким і неоднозначним досвідом. Його попередні контакти зі світом поза рідним регіоном – це лише книжки. У росії поет перебував спочатку у Петербурзі, де він познайомився із майбутніми очільниками декабристського руху, що збунтували проти самодержавства. Згодом йому наказали поїхати до Одеси, де тривалий час не було подальших наказів, однак було цікаве товариство. Листи друзів, засуджених до більш суворих покарань, свідчили про їхню складну ситуацію і поганий психічний стан. В Одесі Міцкевич вів насичене товариське життя і звідти здійснив подорожу до Криму. Потім перебував у Москві, де його зустріла слава «словʼянського Байрона» і поцінованого імпровізатора. У салоні на прохання присутніх умів укладати вірші, як музикант, що грає імпровізовані мелодії, створені під впливом миттєвого натхнення. Тоді і познайомився з Пушкіном, подружився з польською піаністкою Марією Шимановською, гру якої цінували Бетховен і Гете. 1829 року завдяки підтримці впливових друзів Міцкевич зміг отримати паспорт, щоб поїхати за кордон із метою оздоровлення. Він швидко залишив Петербург, побоюючись відкликання дозволу на виїзд.