Посестри. Часопис №92 / Зараз у мене один критерій до тексту: є мурашки або мурашок немає

Макс Кідрук – український письменник, мандрівник, співзасновник видавництва «Бородатий Тамарин». Макс є автором романів «Де немає Бога», «Зазирни у мої сни», «Не озирайся і мовчи», «Жорстоке небо», «Колонія. Нові темні віки», а також низки інших романів, тревелогів і захопливих історій, які видані не тільки в Україні, а й перекладені на польську, англійську, німецьку та інші мови. Макс Кідрук є одним із найбільш продаваних письменників України, його презентації збирають сотні глядачів, а його нових книжок чекають тисячі.

Ірина Феофанова: Максе, моє перше питання, мабуть, буде схоже на заздрість. На Київбукфесті, що відбувся цього року у вересні, до мене на презентацію прийшло троє читачів, а до тебе, коли ти презентував аудіоверсію книжки «Колонія. Нові темні віки», з'явилося стільки людей, що мені як глядачці довелося стояти – сісти не було куди. Як тобі вдалося стати рок-зіркою сучасної української літератури? Поділися секретом, я теж хочу збирати повні зали! 

Макс Кідрук: Почну з того, що вважаю це перебільшенням – називати мене рок-зіркою. Це й близько не так. І мої читачі, і читачі цього інтерв'ю мають розуміти: я усвідомлюю, що письменники у сучасній Україні мають вплив, близький до незначного. У кожного з нас є своя аудиторія – у когось більше читачів, у когось менше. Ти кажеш, що на твою презентацію прийшло троє людей? Але це нормально. Я би не сидів тут перед тобою, якби у мене колись на презентації не було трьох людей. Це був 2010 рік, ТРЦ «Піраміда».

Я не пригадую, чи там іще «Емпік» був, чи вже «Буква», але то був великий книжковий магазин, а на мою презентацію прийшло троє. Зрозумій, ніхто не може видати одну книжку і збирати повні зали. Можливо, колись давно, до інтернету, це було реально, зараз – ні. В наш час ти маєш прогризати шлях до успіху. А дати якусь одну рекомендацію, як це зробити, якісь інструкції, яких треба дотримуватися, я не можу. Це дуже складний процес. Є багато чинників, купа всього, що впливає на твій успіх. Скажімо, якщо це не є література фултайм, ти не зможеш досягти повних залів. Тобто якщо ти, скажімо, працюєш програмістом, журналістом, ким завгодно, і час від часу пишеш – досягти успіху повною мірою неможливо. Хай би яким ти був талановитим.

Важливо також, щоб була команда однодумців, готових упродовж років і років працювати – не за дякую, звісно, – але більшою мірою на перспективи, вірячи в тебе. І, безперечно, найважливіше з усього цього – текст. Тобто ніщо не має значення, навіть промокампанії, якщо текст не цікавий, погано написаний. А мій особистий бонус – це моя працездатність.

Я чудово розумію, що я не найталановитіший письменник в Україні, я навіть не на лаві запасних, якщо ми говоримо про стилістику, але зараз я один із найвідоміших саме тому, що єдина моя перевага – я можу працювати більше за інших. Я можу лягти спати о третій ночі, бо думаю: окей, попрацюю годину, коли ви всі спите. Отже, наступного дня я на годину буду кращим за вас – або на годину ближчим до своєї мети. І це дуже важливо, тому що література – це та сфера, де успіх приходить із часом, через роки, а то й десятиліття.

І важливо мати в собі щось, що мотивує продовжувати працювати впродовж цих років, коли ніхто тобі не скаже: «Чуваче, це круто!» (окрім найближчих, це, очевидно, буде необ'єктивно). Коли ти сидиш темними вечорами і пишеш тексти – й уявлення не маєш, чи комусь це буде потрібно, але ти все одно пишеш. Повір, є значно більш талановиті автори і авторки, які сходили з дистанції, бо мали по одній дивовижній книжці, але далі не пішли. На початку шляху дуже важко: мало уваги ЗМІ, мале охоплення, тощо. І якщо тут немає якоїсь такої сліпої віри в себе, в те, що ти робиш, то йти далі практично неможливо.

І.Ф.: А в тебе така віра є? Віра в себе, в свої книжки?

М.К.: Я просто люблю те, що роблю. Хоча вже казав: я точно не найкращий письменник в Україні, але я вірю, що ось тут, у голові, в мене є історії, які можуть сподобатися комусь іще. І я роблю все для того, щоб ці історії в підсумку були надруковані і вийшли якнайкращими. Починаючи від режиму дня і харчування, закінчуючи тим, що я читаю – я все це роблю з думкою про те, щоб завтра стати хоча б трішки кращим автором, аніж я є сьогодні. Крім того, я критичний до себе. От я написав дві сторінки тексту, перечитую і розумію, що це лайно. Я беру і видаляю текст. Але це мене не гнітить, не примушує опустити руки, бо я знаю, що завтра буде новий день і я зроблю краще. Гадаю, що це теж моя перевага над іншими авторами та авторками, і це те, що мене зробило тим, яким я є. Тобто це більше не про талант, а про якісь психологічні особливості, які я успадкував від своїх батьків, ці особливості дають мені змогу кожного ранку прокидатися і йти далі, хай там що було попереднього дня. 

І.Ф.: Я слухаю тебе й розумію, чому не збираю повних зал – і, напевне, не збиратиму. До мене на презентацію в Івано-Франківську прийшла одна людина, і під час презентації ця людина заснула! Як після такого не опустити руки й не задуматися: та кому це все потрібно? 

М.К.: Іро, ти думаєш, що в мене на презентаціях ніхто не засинав? Повір, було й таке. Я розумію, як це боляче. Але це нормально, і без цього, не пройшовши всіх етапів, ти не зможеш рухатися далі. 

І.Ф.: Твої слова дуже надихають. І хоча ти називаєш себе працелюбним, а не талановитим, я все ж вважаю, що ти дуже талановитий автор. Я поки що читала дві твої книжки – «Зазирни в мої сни» та «Твердиня», – і це дуже круті історії, не просто структуровані та вивірені, а йчудово стилізовані. Маю лише одну претензію: жіночі персонажі. Чому вони такі однобокі і досить пласкі в порівнянні з чоловічими, навіть дитячими персонажами? Що жінки такого зробили Максу Кідруку, чому він їх так зображає?

М.К.: По-перше, «Твердиня» – це просто погано написаний роман.Мало того, в КСД закінчуються права на «Твердиню», і ця книжка більше ніколи не буде перевидана. Я забираю права до себе, і на цьому крапка. Я писав цю історію у 2011 році, здається, і тоді я був не просто значно молодший, а й дурніший. Тоді я писав не так, як пишу зараз. У мене був інший підхід, або, точніше, взагалі не було підходу. В ті часи я писав історію як садівник: щось там посадив, і щось із того виросте. Зараз я переконаний, що це неправильно, хороший письменник – це не садівник.

Хороший письменник – це архітектор. Він спершу накреслює план будівлі, а потім починає вибудовувати, дотримуючись плану. Лише тоді в письменника-архітектора вийде щось цілісне, щось таке, на що можна буде поглянути і сказати, що ось це класний продукт. А в «Твердині» купа обвислих моментів, питання до сюжетних ліній, і там не лише жіночі образи слабкі, там усе слабке в усіх сенсах. Що стосується «Зазирни в мої сни», то там інша історія. Мені навмисно було потрібно, щоб Тетяна була такою, тому що в певному моменті сюжету мені потрібно було обґрунтувати, чому батько з сином їдуть до Америки без матері. І очевидно, що єдиний спосіб – показати, яка Тетяна погана матір. Так, тобі це не подобається, і це окей, але є й такі жінки.

У цій книжці була історія про жука-машину, пам'ятаєш? Це реальна історія, про реальну жінку, яка настільки хотіла цю машину, що нехтувала потребами всіх, хто її оточує. Звісно, це показує конкретну жінку з поганого боку, але це правда. Напевно, основна проблема в тому, що ти прочитала саме ці дві книжки, які й створили таке враження про жінок. Але це хибна думка. Наприклад, якби ти прочитала «Жорстоке небо», то побачила б у центрі історії молоду жінку, у якої чоловік – поет-невдаха, абсолютно нікчемний мудак, який нічого не робить для родини. А жінка бере двох дітей, кота і летить самотужки розслідувати авіакатастрофу, в котрій звинувачують її батька. І тут ідеться про зовсім іншу головну героїню, розумієш?

І.Ф.: Тепер я маю прочитати «Жорстоке небо».

М.К.: Так, і ти, і читачі мають зрозуміти, що не треба асоціювати автора з його персонажами. В мене є і персонажі чоловіки кінчені, і жінки різні. Якщо я описую погану матір у «Зазирни в мої сни» – це не означає, що у мене проблеми з жінками. Чи якщо я описую поганого батька, то в мене погані стосунки з батьком. Ні, у мене хороші стосунки з батьком. Просто це вигадані історії, які я намагаюся зробити максимально реалістичними. 

І.Ф.: Напевне, тому ці історії так реалістично і сприймаються. Але я здивована, наскільки ти критичний до «Твердині», це хороша книжка, я із задоволенням читала її.

М.К.: Я розумію, є читачі, яким ця книжка подобається, але, повір, без неї світ не стане гіршим. Зараз у мене один критерій до тексту: є мурашки або мурашок немає.

І.Ф.: Те, що ти зараз озвучуєш, а саме про письменника-архітектора, дуже співзвучно тому, чому я вчилася, коли починала писати сценарії до фільмів і серіалів. А чи думав ти над тим, щоб перетворити свої історії на сценарії? «Зазирни в мої сни» точно має всі складові для фільму.

М.К.: Мені пропонували роботу зі сценарієм, і йшлося саме про «Зазирни в мої сни». На етапі переговорів ми дійшли навіть до режисерського розкадрування. Але з початком повномасштабної війни постало питання фінансів, без коштів, очевидно, все це вилами по воді писано. Проте я цим не переймаюсь, бо я людина книжок, я сприймаю інформацію через текст, а кіно дивлюся дуже мало. За все життя я подивився серіалів, напевне, стільки, що можна порахувати на пальцях однієї руки. Я з тих, хто приходить на екранізацію «Дюни» і весь фільм плюється і тицяє пальцями: «Господи, скільки всього втрачено, як ви це дивитеся?» Потім виходжу з думкою, що дарма витратив гроші.

І.Ф.: А якщо в майбутньому тобі ще раз запропонують екранізацію, погодишся?

М.К.: Так, але братиму в цьому участь лише як консультант, в тому плані, щоб у сценарії не було якихось фактологічних ляпів, пов'язаних із наукою, бо я цього не люблю. Мої історії чітко фактологічно обґрунтовані, я терпіти не можу ляпів, які банально суперечать логіці фізичних законів. Тобто консультувати я готовий, але писати сценарію не буду. Я маю історії, які зараз пишу, і не хочу від них відриватися. 

І.Ф.: У мене ще є питання, і воно каверзне. Нещодавно я брала інтерв'ю у письменника Артема Чапая. Як ти знаєш, Артем пішов на війну і служить із лютого 2022 року. На своїй сторінці у фейсбуці і в нашому інтерв’ю він порушив болісну тему: чому деякі митці воюють, а деякі їздять у світові турне зі своїми книжками. Один із митців, про кого він говорив, – Макс Кідрук. Так, я знаю, і Артем зазначав це також, ти волонтериш, збираєш величезні суми на дрони, втім, питання про безпосередню участь у війні лишається відкритим. Наскільки я знаю, публічно Артему ти не відповів, можливо, відповіси зараз?

М.К.: Почну з того, що я з великою повагою ставлюся до Артема як до письменника, і, тим паче, з повагою ставлюся до нього як до військового. Це один із найяскравіших голосів у сучукрліті мого покоління. І так, я знаю про цей пост. Я не читав його, але мої менеджери скинули мені скріни. Не читав безпосередньо, бо Артем забанив мене і сторінку мого видавництва «Бородатий Тамарин». Відповідно, на скрінах я бачу, що люди коментують, тегають мене, а відповісти не можу. Написати Артему в особисті я теж не можу, бо забанений. І першою моєю реакцією було – щось робити, заявити, пояснити. Втім, я не сам приймаю рішення – у мене є команда. І з командою ми вирішили, що, оскільки Артем доволі чітко продемонстрував мені, що він не має бажання чути мене і дізнатися мою позицію, ми вирішили не реагувати взагалі.

І.Ф.: А якби Артем не заблокував тебе, що б ти йому написав?

М.К.: Іро, я розумію, до чого ти ведеш: ти хочеш почути чітку відповідь. Але її не буде. Я не забов’язаний виправдовуватися, щось пояснювати – ні тобі, ні Артему. Про публічне – будь ласка. Але це речі, через які ви не маєте права переступати. Втім, це в жодному разі не докір Артему. Я розумію його реакцію, він втомлений і виснажений, якби я був на його місці – моя реакція була би такою самою, а то ще й більшою. Я поважаю Артема і не маю морального права з ним сперечатися. Але й виправдовуватися також не буду, бо я не ховався, не ухилявся, не рив тунелю, не тікав за кордон, я нічого не порушив, і моя совість чиста, просто є певні речі, про які я не хочу говорити публічно. Крапка.

І.Ф.: Крапка – то крапка. Я не все розумію, але приймаю твою позицію і поважаю право не говорити про особисте. Останнє моє питання не про особисте, а про глобальне. Якщо вважати, що в кожного з нас на Землі є певна місія, а ти ще й письменник, який має можливість доносити свою думку, то яку основну ідею ти намагаєшся донести людству?

М.К.: Я не оперую і не мислю такими пафосними категоріями – щось змінити в світі, донести думку до всіх людей. Ні, я чудово знаю своє місце в сучукрліті і, тим паче, в світовій літературі. Я значно більш приземлений і вважаю, що якщо я написав якусь книжку і вона примусила одну людину замислитися – це варте того, щоб продовжувати писати. Те саме стосується моєї роботи з дружиною у видавництві, ми зараз готуємо одну книжку до друку, купили на неї права. І не просто так, справа в тім, що ми друкуємо мемуари астронавтів, і всі вони посилаються саме на цю книжку, яка змінила їх. Тобто вони колись там були звичайними підлітками, а от прочитали цю книжку і стали найкращими астронавтами свого покоління. Цю книжку ми теж надрукуємо. І от я, власне, до чого? Якщо те, що ти робиш, змінює життя хоча б однієї людини на краще – воно того варте.