Посестри. Часопис №91 / Ян Пєкло: Я вірю, що добро переможе

Я дуже люблю Україну, і ця любов невипадкова. Мій батько народився в селі Пеняки, що неподалік Львова, коли ті землі ще належали до Австро-Угорщини. Його батько (мій дід) був комендантом на поліцейському посту. Але свого діда я не знав, він пішов у засвіти до мого народження. Багато років потому я побував у Пеняках, у поїздці мене супроводжував мій давній друг-українець Тарас Возняк. Ми їхали степовою дорогою, бачили старенькі хати у селі, розбиту башту костьолу, котру так і не відновили після того, як у часи Другої світової в неї влучив снаряд. Здавалося, час застиг.

Я розпитував місцевих, чи знають вони щось про мою родину? На жаль, ніхто не знав. Люди говорили, що тих, хто потенційно міг співпрацювати з УПА, депортували до росії або на Херсонщину. У їхні домівки заселили приїжджих. Прикро було це чути… 

Антикомуніст із дитинства

Змалечку знаю, що таке боротьба за свободу проти комуністичного ладу. Хоч Польща називалася Народною республікою, після війни вона залишалася під гнітом Радянського Союзу. Мій батько рік провів у сталінському ув’язнені за те, що був діячем християнської спілки та антикомуністом. Щоправда, це сталося незадовго до мого народження, тому про цей факт я довідався пізніше. Тато мало розповідав про пережите, боявся нашкодити сім’ї – я ж теж навчався у школі за комуністичних часів. Та інколи батькові хотілося виговоритися, і я слухав його. 

У дитинстві я мріяв стати ковбоєм (дивився вестерни), думав, є така професія. А коли подорослішав, вирішив, що вивчуся на журналіста, тож подав документи на факультет польської філології Ягеллонського університету. Але вступити туди мені було дуже непросто – далася взнаки батькова справа: мене вважали сином ворога народу. Абітурієнти з таким «тавром» мали ускладнений доступ до вищої освіти, бо начебто могли нашкодити суспільству. Не було в мене й додаткових пунктів за походження (їх надавали дітям робітників). Та все ж я вступив і почав вивчати полоністику.

Уже в університеті потоваришував із Бронеком Вільштейном (наразі – письменник, есеїст. Нам обом не подобався комунізм, і ми ділилися думками, що треба щось робити для повалення чинної влади. А у травні 1977-го нас дуже вразила несподівана смерть іще одного нашого друга-студента Сташека Пияса, який загинув за загадкових обставин, юнака знайшли мертвим на вулиці Шевській у Кракові. Ми й до сьогодні впевнені, що в його смерті винні кадебісти. Вони це зробили, щоб залякати активних студентів, незгодних із комуністичним терором.

Після смерті Станіслава Пияса Краків мобілізувався. За кілька днів після його похорону відбувся «чорний марш», на якому зачитали установчу декларацію Комітету студентської солідарності. Ми почали організовувати підтримку для опозиції КОР (комітету оборони робітників), бо не погоджувалися з тією системою, в якій жили. І тоді я остаточно обрав свій опозиційний шлях до тодішньої влади, до комунізму, до ПНР.

У стінах психіатричної лікарні

Після університету мені вдалося знайти роботу фрілансера у «Газеті краковській». І хоч на мене тиснули, щоби подав заяву на вступ до комуністичної партії, я цього не зробив. Тож у газеті мені доручили висвітлювати переважно нейтральні комунальні справи. Я писав про дірки на дорогах, робив репортажі з місць, де велися всілякі ремонтні роботи, тощо.

Переломним моментом у моєму житті, як і в житті всієї Польщі, стали страйки працівників та заснування «Солідарності», до лав якої я також записався й очолив первинну організацію партії у газеті, де працював. Редактором був Мачей Шуровський, мій друг, котрий поділяв мої погляди. Пізніше він опирався військовому стану, запровадженому Войцехом Ярузельським. Комуністи вважали його ворогом, мене також, тому я як  член «Солідарності» втратив роботу. І не тільки роботу.

Добре пам’ятаю той день, точніше, ніч, коли мав чергувати у редакційному ньюзрумі. Але до мене додому прийшов наш друкар і попередив, щоб я не виходив на роботу, бо там уже чекали представники служби безпеки, які хотіли мене заарештувати. Тоді я на роботу не пішов, але арешту, все одно, уникнути не вдалося. Мене двічі затримували за участь у антикомуністичних демонстраціях – били поліцейськими кийками, одягали наручники, кидали до автозаку. Якось заарештували на Площі Ринок, де проходила акція протесту, й перевозили до поліцейського відділку, то я побачив, що один із поліціянтів – мій колишній однокласник. Але він зробив вигляд, що не впізнав мене. Нерідко знайомі чи друзі опинялися по різні боки барикад. Навіть члени однієї родини!

Оскільки мене вважали ворогом, то знайти роботу було практично неможливо. Я писав для підпільних періодичних видань «Солідарності», а ще з другом Тадеушем Пікульським (його, на жаль, уже немає) започаткував невеличкий бізнес: ми переробляли одноразові запальнички на багаторазові, заправляли їх. Треба сказати, що наші послуги користувалися попитом, адже Польща була бідною країною. У такий спосіб трохи заробляли на прожиття.

Аж раптом я отримав пропозицію праці. Де б ви думали? У психіатричній лікарні, розташованій за Краковом! Тоді комуністи й військова хунта вирішували, кому де працювати. Таку роботу мені «довірили», мабуть, тому, що, закритий з ранку до вечора у будівлі з психічнохворими, я не міг нічим зашкодити владі. У шпиталі був педагогом, допомагав молодим пацієнтам одужувати і повертатися до нормального життя. Інколи мені здавалося, що там люди нормальніші, ніж ті, які підтримували комуністичну воєнщину. Колись навіть збирався написати повість про це, втім, часу так і не знайшов.

Як індіанці збиралися комунізм будувати

Та після засідання «круглого столу» (1989 рік) і легалізації «Солідарності» я знову зміг працювати журналістом – в опозиційному універсальному тижневику «Тигоднік повшехний» у Кракові.

Оскільки добре володів англійською, кілька місяців провів у США, де писав для однієї із техаських газет. Це була неймовірна практика, котра, однак, принесла й певні розчарування. Мене запрошували у різні цікаві місця, наприклад, на ранчо, на зустрічі з бізнесменами, а я потім писав свої враження про такі зустрічі. Люди переважно цікавилися тим, як юнак із недавно ще комуністичної Польщі живе у США.

Незабутнім і направду дивовижним став мій візит у штат Ньюмексико до індіанського села Таос-Пуебло, де проживали представники народу навахо. Я хотів побачити світ справжніх індіанців, бо через певні заборони далеко не кожна звичайна людина може потрапити у своєрідну резервацію зі своїми законами, правилами. Співробітник газети, в якій я працював, допоміг мені здійснити цю мрію.

У Таос-Пуебло вдалося зустрітися із вождем індіанців та його заступником. Утім, вони не мали наміру показувати чи розказувати, як живуть, чим займаються. Їх цікавило лише одне: як виглядає життя при комунізмі та в комуні, бо хотіли створити щось подібне. Індіанці не любили США і вважали, що комуністичний лад їм ближчий. Після цього я написав фейлетон для газети про ці дивні відвідини. Пізніше був запрошений на з’їзд феміністок у Техасі. На тому з’їзді виникла ідентична ситуація. Феміністки сердечно привітали мене – гостя з комуністичної країни (бо думали, що в Польщі досі панує комунізм), і просили розповісти, як у нас жінки їздять на тракторах… То було моє наступне розчарування.

Але і це ще не все. Один із моїх друзів – консервативний журналіст республіканських поглядів, сказав, що більшість американських університетів – лівоцентристські. Я переконався у цьому на власному досвіді. Якось на заняттях зі студентами мене попросили розповісти про той таки комунізм і життя в Польщі. Я казав їм, що в комуністичні часи панувала жорстка цензура, не можна було нічого друкувати без дозволу «згори», тому журналістика й журналісти перебували практично в неволі. Тоді встав високий афроамериканець та обурено запитав: «А чому ж ви до суду не пішли?!» Я намагався йому пояснити, що якби пішов до суду, мене б одразу затримали та викинули з роботи.

Американці мали викривлене уявлення: вважали, що в США колоніальні утиски, а комунізм – це свобода. Зі Сполучених Штатів додому я повернувся розчарований…

Світу байдуже

Після приїзду зі США я перекваліфікувався у військові журналісти. Побував у Румунії, коли там розпочалася революція та розстріляли президента Чаушеску. Розмовляв із людьми, писав репортажі. Багато разів бував під час війни на Балканах (навіть книгу про ту війну видав). У подальшому це допомогло мені зрозуміти буремні події в Україні. Не було сумнівів, що у війні на Балканах була зацікавлена росія. І якби не американці та НАТО, їй би вдалося дестабілізувати Європу, розповсюдити криваві протистояння.

Я бачив у Сараєво те, що зараз українці, на жаль, бачать щодня – загиблих і поранених, руйнації, кров та сльози. Тоді я був молодий, амбітний, хотів змінити світ. Усвідомивши, що газетні статті не мають належного впливу на людей, вирішив візуалізувати війну – видати альбом. Колеги з югославської газети «Визволення», яка друкувалася в Сараєво щоденно, допомогли зібрати фото облоги міста – дуже драматичні чорно-білі світлини, що зачіпали серце, викликали шквал емоцій. Тоді я вже був знайомий із Тадеушем Мазовецьким, колишнім польським прем’єр-міністром, а на той час – спеціальним представником Комісії ООН із прав людинив Югославії. Тому пішов до нього та попросив сприяти друкуванню альбому. Але він мене раптом запитав: «Навіщо це тобі?» «Для того, щоб показати світу, що відбувається на Блаканах!» – сказав я емоційно. Тоді представник ООН відповів мені: «Світу байдуже. Я й сам не отримав грошей на свою місію. Краще забудь».  

Саме так сьогодні відбувається і з війною в Україні: світ починає думати про інші речі…

Після тієї розмови я передумав бути журналістом, бо вважав, що ця професія не дозволила мені повністю реалізуватися, почав працювати в громадських організаціях. Зокрема, у фундації християнської культури «Знак», у польсько-українсько-американській програмі USAID, бо хотів ділитися з Україною польським досвідом.

Без охорони?

Пригадую, як на початку 2000-х уперше приїхав до Києва – чарівного міста зі своїм особливим духом, стилем. Перед поїздкою трохи навчився говорити українською, чим пишався. Зайшов до магазину, звертаюся до продавчині, а вона запитує: «Ви з Канади?» Подумала, що я з української діаспори, бо тоді, 25 років тому, у Києві переважно розмовляли російською.

У мене було передчуття, що наступною жертвою росії після Балкан буде Україна. Тому вітав усі демократичні зміни в Україні, яку частіше став відвідувати. Так, на президентських виборах під час Помаранчевої революції був спостерігачем у Мелітополі. Стояв на Майдані, коли тривала Революція Гідності. Українці показали світові, що хочуть жити у вільній країні, де панують демократія, свобода, а маріонетки росії (Янукович, Медведчук) – їх не влаштовують.

Ті події мене глибоко вразили. Але своєю місією я вважав показати українцям польській досвід входу до НАТО і ЄС. Ми запрошували до Польщі колег зі Львова, Києва, інших міст і наочно демонстрували, як Польща інтегрується до Європейського Союзу, які реформи здійснює.

Я зустрічався з дипломатами Євросоюзу, амбасадорами США, міг їздити по всій Україні. Під час цих поїздок отримав контакти, які не втрачаю до сьогодні. Ще тоді усвідомив, настільки важливо, щоб Україна стала членом ЄС та НАТО, бо це гарантія безпеки в усій Європі! Тож коли у 2016 році дістав пропозицію від тодішнього міністра закордонних справ Вітольда Ващиковського стати дипломатом Польщі в Україні, відразу погодився, бо подумав, що таким чином матиму більший вплив на реальність, і поїхав до Києва. Уже відбулася анексія Криму, захоплення та визволення Краматорська і Слов’янська… Я бачив, що Україна у великій небезпеці. Бував на так званій лінії розмежування, хоча насправді це був звичайний фронт, де стріляли та вбивали. Власне, як і зараз, тільки в менших масштабах.

Крім того, будучи дипломатом, постійно працював на поліпшення українсько-польських стосунків, котрі Москва усіляко намагалася зіпсувати.

Пригадую, особисто для мене відчутною моральною травмою став обстріл із гранатомета польського консульства в Луцьку. Тоді надійшов дзвінок від переляканого консула, який повідомив про це. Я сів у автівку і вночі поїхав на місце події. Ситуація справді виявилася критичною, бо якби кімната консула була трохи ближче до влучання, він би загинув. Після цього  звучали гострі заяви з обох сторін, наші стосунки з Україною дещо погіршилися, адже ніхто не знав, що сталося насправді. Хоча, безсумнівно, то була російська провокація.

Дізнавшись про інцидент, моя колега-дипломат із Америки запитала, чи маю я охорону? Я відповів, що не маю, ходжу вулицями як звичайна людина. Проте один українець зі служби безпеки заперечив: «Насправді ви – один із послів, яких найсильніше охороняють, із вами нічого не може статися». Певно, це була правда, просто охорона була обережною та невидимою сторонньому оку.

За час моєї дипломатичної місії російський слід проявлявся неодноразово, Кремль уперто хотів розсварити наші братні країни.

У 2019 році повернувся до Польші, втім, не припинив займатися українською темою, лобіюю інтереси України. Беру участь в міжнародних конференціях, працюю для мого колишнього шефа, а нині – європарламентариста Вітольда Ващиковського, допомагаю йому в питаннях, пов'язаних із Україною, передаю потрібну свіжу інформацію. Світова спільнота має об’єднатися і дати Україні все, що треба для перемоги, – зброю, політичну підтримку, гарантії безпеки, членство в ЄС і НАТО. Перемога України буде перемогою всього демократичного світу.

Моє письменництво

У 2013 році я написав повість «Запах Ангела» (у 2015-му її переклали українською). Це історія кохання під час знакових подій у світі: акцій польської «Солідарності» у 1980-х, війни на Балканах у 1990-х, терактів 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку та Помаранчевої революції в Україні. Окрім звичайних героїв, у цій книжці – три ангели: Міхал, Габріель, Рафаель. Тож ця книжка про людей і про ангелів, які завжди біля них. А також про кохання, яке долає смерть і дарує надію. Тоді ще ніхто не знав, що росія анексує Крим, а я у своїй повісті, провівши паралелі з війною у Югославії, припустив такі події. Потім багато друзів із України запитували мене: звідки ти знав? Я не працюю в розвідці, не отримував ту інформацію з якихось таємних джерел, просто мав передчуття, яке навіював мені власний досвід.

А зараз в Україні триває жорстока, кривава війна. Вона забирає життя найкращих українців. Серед них – і моя знайома письменниця, чудова людина – Вікторія Амеліна, трагічна смерть якої справила на мене важке враження. Коли вона приїхала до Кракова, ми разом обідали й довго розмовляли. Вікторія розповіла, що виховувалася в проросійській сім’ї, тож пройшла довгу дорогу, перш ніж стати патріоткою. Про це написала чудові есе.

Вона їхала до Латинської Америки, де мала зустрітися з письменниками з Колумбії, хотіла їх переконати, що росія – це зло, а не борець із американським колоніалізмом та НАТО, як вони вважають. Вікторія таки переконала їх, запросила до Києва. Звідти всі разом поїхали до Краматорська. А там, у піцерію, куди зайшли перекусити, влетіла ворожа ракета. Ціною свого життя українська письменниця показала, яке велике зло росія…

У своєму творчому довоєнному доробку маю і збірку віршів «Світ за поворотом», яку видав, коли працював послом в Україні. Українською її переклала моя добра приятелька – юристка, поетеса, письменниця Христина Потапенко. У віршах – роздуми про життя, тривоги, переживання, цікавість –а що там, за поворотом? Я писав вірші, суголосні різним містам світу, в яких побував.

А ще, попри всі трагічні події, пишу казки. Бо маю двох онуків – чотирьох і шести років, їм їх і присвячую. Дві казки вже видані – «Капітан Матіус у Країні Коротких Штанців» та «Золота мурашка». Вони про те, що за будь-яких обставин треба залишатися самим собою. Ще дві казочки збираюся написати, сюжет уже придумав. Тішуся, що моя «Золота мурашка» перекладена українською (знову ж таки, завдяки Христині Потапенко). Її розповсюджено в деякі дитячі сиротинці в Україні.

Якби мав більше часу, писав би більше. Може, колись видам мемуари, матеріалів для них не бракує.

Люблю й читати. Мені подобаються твори українських сучасних письменників Сергія Жадана, Андрія Куркова. Люблю читати англійську літературу в оригіналі. А однією з моїй найулюбленіших книжок є «Володар перснів» Джона Толкіна. Ця книга про одвічну боротьбу добра зі злом, що триває і зараз, тому дуже актуальна.   

Я вірю, що, як і в цьому неперевершеному романі, добро переможе – Україна переможе! І що вона стане членом нашої європейської родини. А я зможу сісти в машину і без кордонів поїхати до моїх друзів у Київ, Херсон, Львів...