Посестри. Часопис №91 / Мушля

«Фікуси треба поливати. Нечасто – десь раз на тиждень. Але залежить ще й від того, де стоїть горщик, скільки сонця у квартирі. Вони люблять помірність – щоб не надто спекотно, але й не надто холодно».

Анна роздивляється фікуси на балконі, доки Аґнес чатує біля кави та час від часу щось їй розповідає, не чекаючи на реакцію чи відповідь.

Фікуси й привели Анну до цієї квартири на околиці Копенгагена, вікна якої виходять на канал Слюсельобет. «Зайшовши на наше подвір’я, знайдіть під’їзд із високими фікусами», – написала Аґнес в описі помешкання на Airbnb, де Анна знайшла цю квартиру, точніше кімнату у квартирі на першому поверсі. Поруч із фікусами на терасі були плетені крісла і маленький фонтан, вода з якого стікала на круглі камені й мушлі. У квартирі Анни теж можна скрізь побачити камені й мушлі – вона наповнювала ними свої кишені, щоразу як опинялася біля моря чи океану, думаючи, що так вона ніби мурує свій дім – з усіх своїх відчуттів і спогадів, щоби вони зібралися всі тут, в одному місці, і стали її фортецею. Десь там, у її домі, і її власний фікус, але на цьому місці подорожі власною квартирою під Києвом, у якій вона не була вже понад три місяці, Анна навчено зупиняється і далі не йде.

«Анно, це ж ви? – голос лунав десь із глибини квартири. – Заходьте – ваша кімната праворуч». Маленька кімната виходить на терасу, і Анна й тут чує, крізь відчинене вікно, як дзюркоче вода у фонтані. Тут є вузьке ліжко з білосніжною постіллю, робочий стіл, вбудована шафа і фото на стінах – напевно, це Аґнес зі своїми дітьми й онуками. Це було схоже на дім, це могло бути домом. Зрештою, будь-який простір міг стати домом, коли Анна ставила у ньому свою зелену валізу на коліщатках. Коли клала на стіл кофр із фотокамерою. Коли діставала з кишені телефон і заходила в галерею, щоб пригадати ту реальність, у якій вона насправді існує, а не ту, в якій опиняється тимчасово і в яку направду їй так і не вдається повірити.

Аґнес, напевно, вже за сімдесят. Вона у чорній вільній сукні, фарбоване каштанове волосся, мокре на кінчиках, зібране шпилькою-мушлею. Коли кава закипає, Аґнес кличе Анну до столу – великого обіднього столу зі скляною поверхнею, посередині якого стоїть скляна ваза з жовтими ліліями. Разом із кавою Аґнес приносить на таці порцелянові піали з головами качок, наповнені фундуком, сиром, апельсиновим варенням і шматочками свіжого багета. 

«Почувайтеся як удома, – каже їй Аґнес, і коли вона нахиляється, щоби налити їм кави, Анна відчуває запах парфуму – нотки цитрусів і моря. – Онук запросив мене приїхати до нього на день народження, тож я поїду зараз на вокзал і повернуся вже за кілька днів. Будете тут за господиню».

Анна ніколи б не назвала себе інтроверткою – зрештою, її робота передбачала комунікабельність і відкритість. Але за ці останні місяці було стільки чужих людей і так мало простору, де вона могла б хоча б на годину лишитися сама з собою, що ця звістка від Аґнес, ця легкість, із якою вона приймає чужу людину у своєму помешканні, здалася їй якоюсь помилкою. Анна знову подумала про свою квартиру і про чужих людей, яких вона часто уявляла – в її постелі, в її ванній, за її обіднім столом. Її сусіди вже повернулися у свої помешкання після деокупації, вставили нові двері, вчаться жити без світла, але вона досі не змогла туди поїхати – через цю думку, через це відчуття, що дому вже може не бути, що чужинці знищили її простір і забрали всі її мушлі з собою. Анні ще в дитинстві постійно говорили, що чужих людей не можна впускати в дім. І ось тепер, коли у неї будуть власні діти (якщо в Анни колись будуть діти), вона буде їм так само, як її бабуся, говорити, що є свої, а є чужі, і що чужих не можна впускати у свій дім. А іноді їх доводиться вбивати, щоб вони не вбили тебе.

«Я прочитала на Airbnb, що ви з України, – Аґнес продовжувала заповнювати все своїм голосом, який здавався продовженням фонтана на терасі – він заспокоював і відвертав від думок. – Мені дуже шкода… Це, напевно, так важко – жити у війні».

Анна не знає, що на це відповісти, але Аґнес і не дає їй паузи для того, щоб вона озвучила якісь іще не проявлені в ній думки:

«Нічого, добре, що ви тут – трішки розвієтеся. Вам тут точно сподобається. Сьогодні такий теплий день – у такі дні ми стараємося не працювати, а вбирати в себе сонце. Сходіть обов’язково в наш басейн, а потім можна сісти на водний автобус і поїхати в центр. Причали вже теплі – якраз тільки лежати й засмагати».

Дім, говорить собі Анна, торкаючись речей у квартирі Аґнес. Пледів і м’яких подушок на широкій канапі у вітальні. Книжок, написаних незнайомою їй мовою. Кришталевих келихів у креденсі зі скляними дверцятами. Соковитого листя фікусів. Пляшечок із парфумами на поличці біля дзеркала у ванній – дзеркало на всю стіну, і, напевно, Аґнес щоранку бачить себе у ньому голою, коли йде в душ, або коли потім вмащує у шкіру ось цей запашний лосьйон із кокосовою олією, чи вдягає чорний суцільний купальник із мушлями-бра. Купальник висить на сушці для рушників, він мокрий – очевидно, Аґнес встигла сходити в басейн до її приходу. У цьому купальнику, у цих баночках із парфумами, у цих слоїках із лосьйонами та кремами знову є щось таке, чого не може бути. Помилка. Неможливість дозволити собі дбати про себе, давати собі радість, бути з собою наодинці. Контекст, у який вона не може помістити свою маму чи бабусю. А тепер не може помістити саму себе. Хоча вона ж усе життя боролася з цим, і навіть тоді, в ту ніч, коли недалеко від її будинку впала ракета і він сказав їй у слухавку: «В тебе є година», – вона не поклала у свою зелену валізу ані кремів, ані зубної пасти, але взяла шовковий, підшитий мереживом халат, і щітку для сухого масажу – щось мало нагадувати їй, що вона й далі лишається жінкою, що вона й далі жива.

Вода у громадському басейні – відгородженій частині каналу – пронизує її холодом. Одразу в пам’яті спливло, як десь у цей же час вона купалася з колегами в морі в Маріуполі. Весна тоді була пізня, вони приїхали на день, але чиюсь ідею – мовляв, як же так – невже поїдемо і не покупаємося в морі? – всі підхопили – і ввечері, при зірках, з розгону забігали в море і куталися потім усі в готельні білі рушники, запиваючи холод коньяком зі спільної фляжки. Далі Аннина пам’ять знову її не пускає – і вона пірнає з головою, щоб віддати воді всі свої думки, і спогади, і незнання про те, що відбувається нині там, де вона була ще рік тому, з тими людьми, які пірнали з нею в таку ж холодну морську воду. Місяць тому вона спробувала повторити цей досвід у Львові – в заміському басейні з доріжками для спортсменів і порожніми саунами.

«Попри війну, ваш перший і головний обов’язок – піклуватися про себе, намагатися відпочивати й берегти свою емоційну стійкість, бо ж ваше вигорання нашкодить не лише вам, а й усій країні», – писав психолог у чаті для військових фотографів. Анні складно було уявити в ті тижні, як вона може собі дозволити відпочити, як узагалі може існувати така форма життя – відпочинок? Але це була така мить, яка потім наставала вже неодноразово і до якої вона навіть звикла: коли здається, що все – навколо лише смерть, і загалом причини, щоб підтримувати власне життя, непевні й непереконливі, а провина заповнює її від кожної думки про те, що вона поїхала, і про те, що і кого вона залишила. Анна в новій рожевій ґумовій шапочці, яку вона купила на вході в басейн, вирішивши, що непотрібна їй шапочка – це теж прояв турботи про себе, знову й знову відштовхувалася від стінки басейну то з одного, то з іншого боку, позначаючи ще одне подолане коло, але провина не зникала, а якщо на якусь мить вона зупиняла в собі це нескінченне внутрішнє самокартання, приходили обличчя – ті, кого вона фотографувала, ті, хто розповідав їй свої історії.

Коли вона випірнає на поверхню, повітря здається теплішим, і в ній самій ніби стає більше тепла. Анна загортається у великий махровий рушник Аґнес і сідає на вже розігрітий на сонці дерев’яний настил уздовж басейну. Сам цей міський басейн, і ці відполіровані дошки для засмагання чи для сидіння зі звішеними у воду ногами, і дерев’яні лежаки з парасольками здалися їй ще однією помилкою, ще однією неможливістю – навколо був простір, створений для щоденного щастя, не такого, яке ти виборюєш, про яке ти домовляєшся з собою, пробираючись крізь пласти своєї застояної провини, а ось таке щоденне, досяжне для кожного. Чоловік у шортах і плетеному вільному светрі сідає на дерев'яний настил навпроти Анни, але не поспішає роздягатись і заходити у воду. Він підставляє обличчя сонцю і довго сидить непорушно, розслаблено усміхаючись. Басейн вузький, тож Анна дуже чітко бачить його засмаглу шкіру, м’язи на литках, випуклі й чіткі від дотику до холодної води, неслухняні кучері біля скронь, які роздмухує теплий вітер. Анна вдивляється в його обличчя, думаючи, з якого ракурсу було б найкраще його сфотографувати, і через це зрештою не помічає, як він розплющує очі – і тепер уже роздивляється її – з легкою усмішкою, на яку вона теж відгукується, відчуваючи, знову, як її заповнює тепло. Ось ця тонка мить, коли щось може народитися завдяки одному погляду. Крихка, як це травневе, ще таке ненадійне, сонце. Скільки людям потрібно розмов, зустрічей, буття поруч, щоб із цього дотику народилося щось більше? Скільки їм ще потрібно всього зважити, оцінити, зіставити, спробувати?

Вона думає про чоловіка у військовій формі – в її телефоні чимало його світлин. Селфі в потрісканих чужих дзеркалах і вбиральнях на розбитих заправках. Обличчя його хлопців – він пише «побратимів». Фото, коли він спить, – у машині, притискаючи до себе автомат, на підлозі у спальнику чи ось на такому лежаку для засмаги – може, там навіть був поруч чийсь басейн – колись теж простір для щастя, свята чи відпочинку, а тепер залишений, напевно, вже без води, а може, й із облущеними від осколків кахлями чи навіть із вирвою від міни? Хто він їй, цей чоловік? Вони теж, за кілька місяців до вторгнення, перетнулися поглядами на якійсь вечірці – і її враз заповнило тепло і довіра до нього. Згодом він надіслав їй якийсь мем про фотографів у месенджері – і вона відповіла. Потім вони ходили в кіно, насправді ж по роботі – вона знімала репортаж. Одного разу він подзвонив раптово вдень і сказав, що йому терміново потрібно їй щось показати. Тоді вона вперше побачила Йорданську височину на Татарці. Анна відмовлялася називати цю частину Києва Татаркою. Він говорив, що це її упередження і бажання все називати Подолом. Вона сміялася, слухаючи його. Вони сперечалися. Він із нею не погоджувався. Він притримував її за руку, коли вона виходила з таксі. Він приносив їй келих із вином на якихось фуршетах і щоразу ненароком торкався її плеча. Їй подобався його парфум і гострий запах його цигарок. Їй подобався запах цього чоловіка.

Тепер вона часто запитує себе, скільки може тривати цей перший дотик, якщо його нічим не підкріплювати, якщо між ними двома ще нічого й не розпочалося? Скільки у них ще є часу? В яку мить їхні реальності стануть настільки далекими, що між ними проступить грубий шов, який більше не дозволить їм наблизитися одне до одного? Чи може цей дотик тривати завдяки селфі в рушнику Аґнес на цих розігрітих на сонці дошках? Завдяки фільмам і книжкам, про які вона йому пише? Завдяки містам і країнам, в які її постійно тепер запрошують і які вона намагається побачити і своїми, і його очима? Завдяки його ранковим мемам, які вона ніколи не розуміє, через що він сміється, а вона сердиться? Чи її безкінечним запитанням, чи у нього все добре? Чи можна ось цей дотик відкласти на потім, розтягнути, законсервувати – до того часу, коли закінчиться війна? Чи можна буде в той момент усе розпочати знову, з того місця, де все зупинилося? З того самого лютневого ранку, коли він дзвонив їй, а вона не брала слухавку? З його схвильованого голосу, коли вона нарешті відповіла? З тиші, якою був заповнений салон машини, коли він віз її порожнім Києвом, а десь за вікном, на тій самій вулиці, якою він колись проводжав її додому, вже з’явився нашвидкуруч укріплений блокпост?

Уперше з кінця лютого вони побачилися за тиждень до її від’їзду в Данію. Вона приїхала до Харкова із замовленням від її закордонної редакції – показати життя міста під час війни, його порожні вулиці, нутрощі пошкоджених будинків. Усі хотіли бачити руйнування – воно притягує, викликає жалість аудиторії, – але Анну завжди цікавило життя. Пекарні в підвальних вегетаріанських ресторанах, які випікали хліб із перших днів війни. Перукарня в підземному паркінгу, де за спасибі всіх стригли й іноді влаштовували музичні концерти. Станція метро, на якій діяла школа малювання для дітей. Храм, який став гуманітарним центром і на подвір’я якого заїжджали військові – поїсти чи забрати речі від волонтерів.

«Тобі личить військова форма», – сказала Анна, коли він незграбно її обійняв, вийшовши із зеленого пікапа. Ніхто з них не знав, якими б мали бути обійми людей, у яких не було часу, щоб дізнатися, хто вони одне одному. Всі ці місяці вона думала, що йому скаже, коли вони нарешті побачаться. Він познайомив її з хлопцями, показав сліди від влучання осколка в бік пікапа, хвалився новими берцями, які передали волонтери з Америки. У нього було обвітрене й засмагле від першого весняного сонця обличчя. Вона нічого не знала про цього чоловіка. Вона знала кожну його зморшку. Їй хотілося, щоб він сказав: проведімо цей день разом. У нього було десять хвилин – і далі вони поверталися на позиції, десь під Ізюм.

На одній із фотографій, які Анна запропонувала для виставки в Копенгагені, – довга вервечка людей біля храму в очікуванні на свіжий ранковий хліб. Колись, а направду ж зовсім недавно, вона називала себе стріт-фотографкою. Це вона фотографувала красивих, стильних, цікавих, незвичних, незвичайних людей на вулицях великих міст, щоб їх потім публікували в розділах про міську моду в глянцевих журналах. Анні подобалося вихоплювати людей із натовпу – іноді непомітно, іноді вистежуючи і йдучи назирці, а іноді – після знайомства і розмови. Ці розмови їй приносили особливу радість: ніхто з нас не хоче заходити у спілкуванні на глибину, розкривати свої вирви й западини; куди приємніше говорити про улюблені паби і кав’ярні, про мамине шкіряне пальто і дешевий паризький берет із сувенірного магазину на Монмартрі. І ось тепер на її знімках, виставлених у маленькій галереї Копенгагена, – хлопці з київської тероборони в перші дні великої війни, ще у своєму щоденному одязі, без форми, але вже зі зброєю; літня сімейна пара біля розбитого ракетою будинку, від якого лишилася тільки гора цегли та шиферу; пралка, велосипед і ящики з консервацією навпроти проваленого під’їзду; вагітна тримасна кицька на гойдалці поруч із вирвою від бомби, яка поцілила в дитячий майданчик.

На відкритті виставки багато гарних і стильних людей, зір Анни фокусується на чоловіках – у шерстяних коричневих піджаках, свіжих напрасованих сорочках і окулярах у дорогих оправах. У кількох із них – жовто-блакитні стрічки на лацканах. На столиках – каталоги й келихи з вином. Інґрід, директорка галереї, перепитала в листі напередодні, чи варто було б увімкнути музику. Легкий джаз? Якусь нейтральну класику? Звук повітряної тривоги? Анна попросила обійтися без музики. Було видно, що серед присутніх багато знайомих, вони давно не бачилися і тішилися такій нагоді. Кілька данських фотографів сказали Анні, що це сильні роботи, вони всі, звісно, з нею та з Україною, «лише скажіть, що б ми могли для вас зробити». Журналісти вже записали всі коментарі й зняли загальні плани з її фотографіями. «Що ви відчували, коли знімали ось цей кадр? Чи підтримуєте ви зв’язок зі своїми героями? Як часто ви плачете?»

Інґрід після її відмови з музикою не наважилася і про це написати в листі, але вже перед відкриттям підійшла до неї і сказала, що автори завжди виголошують перший тост, тож, може, Анна теж би щось хотіла сказати. «Анно, все-таки, ти можеш попросити про підтримку, це важливо», – Інґрід шукала правильні аргументи. «Тост?» – перепитала Анна, довго перекочуючи в собі і пробуючи на смак це слово.

Виголошуючи тост, варто було б справді за щось подякувати. За солідарність і підтримку. За ось такий простір для облич і історій її країни. І ще, можливо, чогось побажати? Щоб усі її герої були живі, щоб усі зруйновані будинки швидко відновили, щоб усі вони, і Анна теж, повернулися до їхнього минулого життя, вони ж іще всі його пам’ятають, воно ж іще таке намацальне, закарбоване в їхніх телефонах і на картках її камери: тільки прокрути на кілька місяців назад – і побачиш те інше життя, в якому вони усміхаються на тлі своїх будинків і на вулицях своїх міст. Але думати так, говорить Анна, доки всі її слухають із келихами в руках, ховаючи незручність, недоречність і незрозумілість усієї цієї інтимності, – думати так – це малодушність. «Кількох моїх героїв більше немає, – каже Анна. – Окремих будинків, вулиць і районів ми ніколи вже не відновимо. Коли ми говоримо – ми все відбудуємо, ми знаємо, що ми відбудуємо не все».

У якийсь момент Анні здалося, що вона вже більше нічого не відчуває, коли бачить зруйновані будинки. Її очі звикли до архітектури війни. Десь будинок розсипа́вся і ставав купою розкришених будматеріалів. Десь його зачіпало снарядом збоку чи вибивало окремий під’їзд, прошиваючи навиліт. Балкони опадали, як розірвані прикраси на шиї, чи ще трималися за останні ворсинки металевих кріплень. І щоразу цей сором, це бажання затулити все білим простирадлом, затягнути брезентом, коли бачиш залишки чужого життя – кухонні стінки, розтрощені телевізори, вазонки із засохлими фікусами, фіранки та шматки шпалер із випуклими мушлями.

Данці не бояться показувати своє життя, вони не люблять приховувати його за шторами і парканами. Весь той день перед її ранковим літаком до Варшави, переходячи з однієї вулиці на іншу, Анна думає, як сильно вона могла б полюбити це місто, таке непоказове – створене не для інших, а для себе. Вона б фотографувала всі ці балкони – з плетеними кріслами, чіпкими стеблами помідорів, човнами і сапами. Вона б узяла напрокат один із цих тисяч велосипедів і доїхала б до Розенборґа, щоб полежати на траві або з’їсти куплене у джелатерії за рогом фісташкове морозиво. Або вона підійнялася б на оглядову вежу церкви Христа Спасителя і попросила б одного з китайських туристів зробити їй фото, доки вона міцно тримається за поручні через сильний вітер і страх висоти, але радісно сміється в об’єктив смартфона.

Анна спробувала все це зробити, йдучи від точки до точки, які їй проставила зранку на карті Аґнес. Увесь цей день вона намагалася говорити з собою, як говорять із дітьми, яким пояснюють усе голосом психолога з чату для військових фотографів. Анна терпляче тлумачила собі, чому здригається на кожен гучний звук. Чому, заходячи в музей, вона спершу дивиться, де тут може бути вхід в укриття. Чому всі будинки цілі, а людей навколо так багато і вони так необдумано збираються в натовпи. Анна нагадувала собі, що їй був потрібен цей день. Що їй важливо було відчути знову нормальність життя. Мати цей теплий травневий вечір. І цю набережну каналу Нюгавн, якою вона йде вже кілька годин, щоб не діставати беззупинно телефон і не оновлювати новинну стрічку.

Її професія – помічати деталі, за якими можна побачити щось більше. Анна бачить на набережній студентів із книжками. Закоханих із наборами суші й келихами з вином. Бачить підсвічені ліхтариками прибережні ресторани і великі родини, які зібралися разом відсвяткувати це пронизливе відчуття весни. Повз неї безкінечно проїжджають велосипедисти, дбайливо сигналячи, коли Анна заходить на їхню доріжку. Навколо забагато щастя, думає Анна. Всі вони могли б бути моїми героями. У них ніхто не загинув від раптової ракети чи міни. Вони можуть написати чи подзвонити тим, хто є їхнім життям. Вони можуть закохатися чи завагітніти. Їхні будинки цілі протягом стількох століть, що вони можуть запрошувати людей із інших міст і країн, щоби ділитися своєю пам’яттю і показувати не свій біль, а тривалість свого існування. Вони можуть щось запланувати на завтра, на тиждень, на рік? Можуть узяти паузу. Можуть усе змінити. Можуть рано піти з роботи, щоб пити вино, і плавати у громадському басейні, і фліртувати, і підставляти обличчя сонцю і вітру.

Ніхто не зважає на вертоліт, який низько й повільно пролітає над каналом. Велосипедисти не спиняються і не падають на землю. Ніхто не стрибає зопалу в басейн. Офіціанти в ресторані не говорять перестрашеним голосом: «Просимо всіх спуститися в укриття». Батьки не прикривають собою дітей. Анна теж не пригинається і не біжить за ось тим маленьким хлопчиком, від якого втікає його неслухняний м’яч. Вона не ховається за рідкісною тут автівкою і не спускається під міст. Але, нарешті вперше з того самого лютневого ранку, їй вдається заплакати.

Київ-Вишгород, листопад 2022