Посестри. Часопис №91 / «Боже, скажи, що ти тримав його за руку...»

Боже, скажи, що ти

тримав його за руку

до самого кінця,

стояв біля нього навколішках,

коли розжареним ковадлом

його втискало в землю

пекуче літнє сонце,

коли навколо кружляли

бродячі пси,

зачувши кров,

забувши від голоду, хто вони

 

Скажи, що ти

крутив йому

накрасивішу кінострічку

з яскравими кадрами дитинства та юності:

ось він летить із пагорба

на ровері з надто високою рамою,

летить і падає сторчака у траву,

боляче забившись,

але сміється голосно – як грім,

як більше ніколи;

 

ось він стискає долонями

тендітне жіноче обличчя,

плечі і стегна,

з’єднує тіло з тілом,

рухається аж до солодкого вибуху;

 

ось бачить у приціл

озброєних чужинців на своїй землі,

стискається в грудку –

і з першої спроби

влучає

 

А більше він і не встиг,

бо ти відміряв йому

горілчаною стопкою

цього життя

так скупо, Господи,

що пов‘язали його рушниками

не на шлюб,

а на муку,

на довгу, як нічна дорога лісом

для першокласника,

смерть

 

…І що з того,

що ти був поряд, Господи?