Посестри. Часопис №18 / «Небо туманного ранку наприкінці лютого...»

Небо туманного ранку наприкінці лютого – 

як смужка незасмаглого передпліччя того, хто спить  

невинно, хай навіть вбиває чи зраджує уві сні; 

небо невинне. 

Як немовля, що розлило молоко, 

як кошеня, що дряпнуло руку господаря, 

навіть над Біркенау, навіть над кабульським аеропортом – 

небо невинне. 

Перед тими, хто щулиться, коли в сусідній кімнаті 

падає книжка зі столу – небо не винне. 

Що найняло речників-недорік і 

шахраюватих заступників – небо не винне, 

воно не мусить розумітись на людях. 

Що, біжучи довго, ми впадемо, а не злетимо – 

небо не винне. 

Я й «голе небо», під яким спав мій дід у час жнив 

і довгих літніх гулянок, – 

згортаємося калачиком так туго, як можемо, 

і засинаємо обережно, 

щоб одне одного не поранити.