Посестри. Часопис №9 / Ступені порівняння світу. Ars poetica
З поезії усе починається, усе бере з неї свій початок. Поезія – це запалений ґніт. Поезія – це тонка лінія, насипана з пороху, до якого піднесено вогонь (із цього пороху можна також насипати лінію довкола себе). Коли полум’я добіжить до краю, пролунає вибух, експлозія (або ж імплозія – залежно від перспективи, з якої ми дивимося), а після цього настане тиша, тиша, тиша.
У моєму випадку з цієї тиші виросли чергові літературні пагони, за які я іноді чіплявся із завзяттям, а іноді – з холодним спокоєм. Переклад, драматургія, проза, а останнім часом – малярство. До цього всього я ще й постійно пишу вірші. Незалежно від того, наскільки мою увагу поглинають інші форми, поезія залишається основним пальним творчості як процесу. Це пальне безжальне і жадібне, йому постійно потрібен новий матеріал, щоб перетравити.
Перекладом я зайнявся через Україну й Росію. Це країни, з якими я пов’язаний не лише через україністику, але й завдяки дружнім літературним зв’язкам, спогадам із подорожей, зрештою, завдяки мовам, які розширили моє уявлення про Слово.
Моє зацікавлення сходом почалося в особливий момент, коли Україну охопив революційний шал. Майдан, який я підтримував із запалом неофіта, ще більше зв’язав мене з нашим східним сусідом. Тоді почалася і моя ревізія переконань та поглядів про наші «східні креси» – про саму Україну й Росію. Відкривши для себе схід на ім’я Україна, я зміг побачити свою країну в зовсім новому світлі, а моя країна, на жаль, залишається монополісткою у функції репрезентації сходу.
Літературні уподобання природнім чином вилилися в переклади сучасної української поезії, написаної як українською, так і російською мовами. Це, без жодного сумніву, залишило відбиток і на моїй власній поетичній мові. Російська література вплинула на мою прозу – я маю на увазі насамперед Володимира Сорокіна, головного деконструктора російських дискурсів.
Якось я зіштовхнувся з думкою, яку висловили мої друзі – українські літератори. Вони вважають, що існує два види постмодернізму в прозі – західний і російський. Такої дефініції не знайдеш у текстах літературних критиків, але мені здається, що саме це твердження дуже правильне. Відмінності між цими двома постмодернізмами походять із цілковито різних історичних досвідів. Російський постмодернізм виростав у тіні тоталітарної системи, з практиками якої не можуть зрівнятися навіть найбільш патологічні прояви західного капіталізму. Цей досвід призвів до того, що російські письменники створили одну з найбільш похмурих, моторошних і страшних візій постмодерного світу (із цього погляду з ними можуть конкурувати хіба що угорські письменники на чолі з Ласло Краснагоркаї).
Порівняно з російським постмодернізмом чимало творів «західного» постмодернізму виглядають позбавленими ваги забавками. Мені однозначно ближчим є «російська переобтяженість», ніж «західна легкість», хоча у своїй творчості я бачу впливи обох цих різновидів.
*
Кілька років тому я зацікавився драматургією, бо вирішив, що це найкращий спосіб дослідження меж мови, розширення цих меж, а також доторку до різних зламів і викривлень. Драматургія цікавить мене насамперед як лабораторія мови, менше – з огляду на те, що це найбільш соціалізований і включений у суспільство різновид мистецтва.
Прозу я почав писати в останню чергу, вже після того, як отримав досвід створення поезії, перекладів і драматургії. Настав момент, коли рамки поезії видалися мені надто вузькими, а сама вона надто легкою й невагомою. У мене з’явилася потреба розширити форму, аби вона вмістила б у себе як поезію (у вигляді специфічної поетичності прози), так і драму з її діалогами, а також переклад – і щоб ці тексти поєднали в собі мовний досвід, який збагачує мою власну літературну мову. Усі ці елементи відобразилися у моєму романі «Подзвін по Інституту», який я жартома називаю «лінгвістичною антиутопією».
Перед книгою «Подзвін по Інституту» я написав кілька інших коротких прозових текстів у цілковито різних стилістичних регістрах. У певному сенсі механізм їх створення мав більше спільного з написанням віршів, ніж прози. Так само, як у випадку поезії, найважливішим був імпульс, який вимагав записання. Саме довкола цього імпульсу, що створювався через конкретний образ або натяк на образ, спогад чи просто перше речення, про яке подумалося, – так одне за одним виростали оповідання.
«Подзвін по Інституту» теж почався з поетичного за своєю суттю імпульсу, але структура короткого в початковому задумі оповідання розрослася й перестала бути самим лише нарисом, нарацією, практично позбавленою дії, як це було з моїми попередніми оповіданнями, і цей текст перетворився на повноцінний світ. Це був цілковито несподіваний для мене світ, бо я ніколи не планував писати настільки відірваний від моїх власних емоцій і внутрішніх діалогів роман. Після завершення роботи мені не залишалося нічого іншого, як тільки погодитися з тим, що мій перший великий прозовий текст є антиутопією.
*
Малярство для мене способом відпочити від слова, від усіх цих мовних структур, від їхньої логіки й системності, що виявляються навіть у найбільш експериментальних творах, на перший погляд позбавлених цілісної структури. «Створення робіт» – саме так я часто називаю процес малювання – це можливість висловитися, використовуючи зовсім інші засоби вираження. Слова завжди творять систему, а живопис дає можливість вийти поза всі форми логічного. На відміну від літератури, яка живиться інтертекстуальністю, малярство самодостатнє.
Я творю насамперед абстракції. Рідко користуюся пензлями та іншими класичними знаряддями художників. Я дотримуюся правил actionpainting і виливаю фарбу на полотно просто з банки, підпрорядковуючись випадковості й тілесній експресії. Це не я малюю, а моє тіло, звільнене від будь-яких раціональних форм вираження. Існує тільки рух і його відбиток на полотні.
Я рідко планую або роблю шкіци для нової картини. А якщо роблю, то мій «шкіц» виглядає як ледь видимий рисунок. Іноді моя робота виривається з таких невиразних рамок і опиняється в опозиції до початкових намірів – так само як із написанням поезії і прози. Те, що спершу має стати лише коротким враженням, оповіданням, несподівано розростається у велику форму, починає жити власним диким життям, яке автор – наче писар, може лише зареєструвати за допомогою слів.
Ще до того, як я почав писати прозу, а насамперед – створювати героїв, мені було складно повірити в таку незалежність літературного слова, у те, що в певний момент письма «герої починають жити власним життям». Але я пересвідчився, що це можливо і навіть необхідно для того, щоб створити сугестивний світ. Вигадуючи ту чи іншу фігуру, я міг надати їй тих чи інших початкових рис і ознак, а потім лише дивитися, як вони реалізовуються в тексті й реєструвати свої враження. Ось і все.
Мені часто здається, що писання схоже на рух сходами, що тонуть у темряві. Ми не бачимо сходинок перед собою, але щоразу, коли піднімаємо ногу, щоб зробити наступний крок, сходинка матеріалізується під нами. І це справжнє чудо, яке повторюється знову і знову.
Я пишу для того, щоб подолати якомога більше сходинок. Під час цього руху сходами я іноді втрачаю рівновагу, а іноді цілком упевнено роблю наступний крок. Іноді мені трапляється довше постояти на одній зі сходинок. І тоді вона перетворюється на морський берег чи доріжку в холодному індустріальному місті, десь на сході сходу. Іноді я вагаюся, чи варто зробити наступний крок, а іноді перестрибую по кілька сходинок нараз.
Я не знаю, куди ведуть ці сходи – догори чи донизу, не знаю також, чи правильно я йду ними. Можливо, мій рух є лише ілюзією, симуляцією пересування, а можливо, він веде відразу в усі можливі боки. Можливо також, що цей рух існує незалежно від тих, хто бере в ньому участь. Яким є їхнє завдання у цьому випадку, якою є їхня місія? Описати свій відтинок. Дати йому найглибше з можливих вираження і водночас не дати йому знищити себе. Окреслити його кордони, побачити парадокси, суперечності. Поволі пізнати всі ступені порівняння світу.
Знову і знову проходити дорогу від візії до чистого образу, а потім – після миті позірного осяння чи затемнення – вирушати назад на дно ока. І так до останнього кліпання повіками. Іронічного або не дуже.
Лінк на записи: https://nowynapis.eu/tygodnik/nr-48/artykul/stopniowanie-swiata-ars-poetica
Лінк на дебати: https://nowynapis.eu/tygodnik/nr-48/artykul/debata-o-tworczosci-bartosza-popadiaka
