Посестри. Часопис №9 / Подзвін по Інституту (фрагмент)
Це трапилося трохи раніше, коли всі ще тільки починали поволі сходитися до зали. Мітрович зайшов енергійно й рішуче, а тоді свистом покликав до себе кількох першокурсників і звелів почати переставляти меблі. Невідомо чому, але трапезну використовували тут лише як їдальню, або ж у ній збиралися педагоги – після кожної трапези столи виносили, а Наги з дуже поважним виразом обличчя, характерним для науковця, якого понизили до завгоспа, зачиняв трапезну величезним позолоченим ключем.
Інститутом ходили чутки, що це пов’язано з цілою серією експериментів над мовою Y, які мали залишити у ній свій лінгвістичний слід і які протягом уже кількох років здійснювали у трапезній. У всіх цих чутках з’являлася незрозуміла для самих мовців фраза про «дисоціаційно-локаційні порушення третього ступеня». Щоправда, було зовсім незрозуміло, чому в такому випадку не вирішено перенести їдальню в інше місце, а також, що це за порушення. Дуже ймовірно, що експеримент тривав і далі, але перейшов на другий етап, який вимагав повної конфіденційності, а підопічні стали його основою. Зрештою, це був не єдиний випадок в історії Інституту.
Поміж розставлянням столів і моментом подачі їжі траплялося дещо, через що Мітрович раптом втрачав усю свою енергію і жвавість і перетворювався на пасивну й байдужу людину. Можливо, так траплялося через думку про карантин, котра непокоїла підопічних протягом дня, коли вони займалися своїми численними справами. І ось надвечір ця думка раптом поставала перед Мітровичем у всій своїй виразності, як писав відомий Y-мовний прозаїк в одному зі своїх оповідань, «скинувши з ніг свої прозорі мешти й котячим рухом закотивши рукава білої сорочки».
Ніхто не наважувався підштовхнути Мітровича, або ж сказати йому щось «найлагідніше у світі, схоже на подих, який летить над озером до коханої на іншому березі». Він залишився наодинці зі своїми демонами й тарілкою картопляного пюре, яку з грюкотом поставила перед ним на стіл тілиста Інґрід, яка жила в одному з сусідніх сіл і вже цілу вічність обслуговувала у трапезній.
Коли до зали увійшли педагоги, розмови стихли, а наостанок пролунав звук, наче хтось ножем розрізав прапор Анклаву. На початку процесії, як завжди, був Вічний Заступник, він був єдиним, хто не дивився в залу по-акторськи, тому більшість підопічних знала лише його профіль і неприродньо довгу і гостру тінь. За ним підтюпцем вишикувалися: професор Трьохгубов, який лагідно посміхався і широко розкинув руки, що виражало турботу, або безпорадність, масивні сіамські близнюки Войт і Кампфф, які скромно кланялися лисими головами праворуч та ліворуч, бо вклонитися уперед у них не виходило. За ними йшла мадам Понтпу в чорному розтягнутому гольфі, комір якого прикривав срібні шрами на її висушеній шиї, а останнім був загальний улюбленець Аттіс, як завжди, підтягнутий і чарівний.
Колона викладачів була наче живцем вирізана з найвеличніших сторінок Y-мовної літератури, дослідженням якої чимало з них займалися, так би мовити, на професійній основі, тож, відповідно до закону дії осмосу, переймали деякі її риси. Викладачі мовчки стали вздовж столу, ледь помітно вклонилися до зали й почали вмощуватися за столом, совгаючи кріслами.
Майже відразу у трапезній залунали жваві розмови, у яких ще не відчувалося тривоги, далі ритмічно застукотіли ножі й виделки, а потім підопічні почули ще якісь, уже не зовсім зрозумілі звуки. Більшість із цих звуків була, ймовірно, цитатами з великої Y-мовної літератури, афоризмами, знаними виразами, жартами, адже саме такий стиль розмови поширений серед людей культури і науки. Найактивнішим із останніх був професор Трьохгубов, борода якого сильно тряслася, коли він декламував, і було помітно, що в цій бороді застрягли ікринки рубінового кольору.
Іноді мова Y нагадувала звуки, які можна було почути в інших мовних реальностях. Серед цих звуків підопічні могли б розпізнати:
1) скрегіт потягу, який горить і в’їжджає на станцію, змушуючи тремтіти кристали, наповнені червоним вином (Понтпу);
2) трелі солов’їв, які чутно в різних місцях за столом і які при нагоді скеровували на присутніх промінці світла (Войт і Кампфф);
3) тишу, яка западає після народження дитини й настає за умови відсутності першого крику, що, як правило, свідчить про смерть дитини (високошановний Аттіс).
Для стороннього спостерігача – а такі траплялися тут щонайменше раз на рік, коли з Анклаву вертольотом прилітав ревізор Франдляйн, щоб провести стандартну перевірку Інституту – у цій барвистій і карнавальній сцені точно не було б нічого дивного, якби не маленька деталь, невеличка подряпина на кришталево-чистій святковій атмосфері, що панувала майже на всіх вечорах Інституту, принаймні в педагогічній частині трапезної.
Того вечора шановний педагогічний колектив порушив правило, якого дотримувалися споконвіку, і сів задом до залу, демонструючи хребет, скривлений у багатьох місцях, помережаний чорними колами хребців, які легенько відсвічували в напівмороці. Попереду них лагідно темніли вікна, а за їхніми спинами мовчали ряди підопічних – наїжачені в темряві, наче гострі піки під час облоги замку. І знову, як у випадку з ліхтарем, а цей випадок зранку вже встиг обрости чутками, було б достатньо зробити лише один рух і повільним, добре завченим жестом відкласти ножі й виделки, підвестися зі свого місця й подивитися вгору, на склепіння, і тоді гострі піки самі б занурилися в галяретку плоті й випустили б із неї сік. Але нічого такого не трапилося, і відповідний момент було безповоротно втрачено, а підопічні залишилися з повними ротами непережованої їжі. Трьохгубов скористався паузою між звуками, що долинали з-за столу викладачів, голосно відригнув, розтинаючи навпіл напружений момент, і ці дві половинки, наче розірваний на дрібні шматочки чорний прапор, здуло степовим вітром, який все посилювався за вікном.
Якби хтось із викладачів у той момент захотів обірвати жваву розмову й повернутися в бік зали, витираючи масні вуста серветкою, то побачив би худорляві профілі, які вимальовувалися в темряві, що її прорізало світло тоненьких свічок. Він побачив би долоні, які ритмічно підносилися до вуст так, наче підопічні раз за разом самі їх цілували. Він напевно зауважив би погляд Мітровича, у якому був той особливий вологий блиск, який може з’явитися хіба що на обличчі мерця, якому в придорожньому барі хтось розповідає про життя зародка.
Неторкнута їжа лежала перед ним і поволі втрачала свою сутність, як і сам Мітрович. Він мав безкровну й худорляву натуру, а з кожною секундою інтенсивного розглядання порожнечі, здавалося, все більше замикався в собі, долаючи черговий рівень самозневаги. Потроху ставало зрозуміло, що саме так його вразило. Викладачі вкрай рідко показували свої слабкі сторони підопічним. Їхній жест був цілком виразним знаком і міг означати тільки одне: ситуація була серйозною і слід було очікувати можливих наслідків.
– Якби ми займалися у житті чимось іншим, – раптом сказав Мітрович.
Вражений своєю сміливістю, він подивився спершу на один, а потім на інший кінець столу, після цього потягнувся руками до тарілки, поклав собі до рота жменьку картопляного пюре й почав швидко жувати. У цей час він водив долонями по столу, щоб з них позлітали рештки, які причепилися до шкіри. Врешті-решт, розгубленими рухами витерши руки об скатертину, раз внутрішнім боком, а раз зовнішнім, сором’язливо сховав долоні під білою тканиною.
Цих його рухів майже ніхто не помітив, так само як і слів, промовлених спільною мовою, цих слів не можна було промовляти під час вечері, взагалі не можна було вимовляти, нікому – ні йому, ні жодному з підопічних. Це був один із тих моментів, коли за столом починала панувати особливо сильна апатія, яка була цілковитою протилежністю до пожвавлення за столом викладачів. Але заборонені слова Мітровича потонули у звуках мови Y, які час від часу розтинали повітря або ж пливли по ньому поволі і поважно, наче дим під час куріння опіуму.
Побачивши, що його слова не викликали жодної реакції, Мітрович відчув водночас полегшення й розчарування, що випомпувало з нього все повітря, замість якого його легені наповнилися липкою й огидною байдужістю. У нього в роті було повно непережованого пюре, а його груди стискав солодкий тягар, він почав задихатися, вибалушивши при цьому очі. У нього в голові шуміла кров, а звуки зали то наближалися, то віддалялися від нього. Раптом темрява над головою Мітровича загусла і з неї виринув величезний і округлий бюст Інґрід, який спирався на риштування з білої селянської сорочки з червоним візерунком.
– Докласти панові ще трохи? – запитала вона тихенько, щоб почути її міг лише він.
Вона говорила як усі, хто жив поза межами Інституту, старанно вимовляючи назальні, і разом із її типово селянською вимовою це справляло комічний ефект. Не чекаючи на відповідь Мітровича, який пожадливо намагався вхопити ротом повітря, вона набрала повну ложку пюре на візку і з розгону хляпнула ним об його тарілку.
Мітрович, який ледь проковтнув свою попередню порцію картопляного пюре, у знемозі сперся на спинку крісла й довший час просто жадібно втягував у себе повітря, переповнене звуками мови Y. Потім, поволі повертаючись до тями, знову озирнувся довкола себе, а після цього кутиком вуст прохрипів, звертаючись до Інґрід, яка стояла за ним:
– Я не знав, що фізичні можуть говорити. Нам ніхто цього не казав.
– Можуть, коли є про що. Чому б вони не могли говорити?
– A зараз є про що? – запитав він, повертаючись до неї.
– Тихенько, прошу пана, а то ще хтось підслуха, – перелякано прошепотіла Інґрід і подивилася у бік столу викладачів, над яким злетіло кілька метеликів.
Мітрович дивився на неї усе більш здивовано, забувши про смерть, яка загрожувала йому ще мить тому.
– Тобто ви …? – почав він, але не зміг піднятися на черговий рівень своєї промови.
З-за столу вибухнув сміх і посипалися електричні іскри. Очі цієї жінки були кольору пива, і вони раптом стали настільки видимими в напівтемряві, що він побачив: вона зрозуміла.
– Ми. I не лише ми. Нас багато. Я не боюся ні Вас, ні отця, візьму сокирку й порубаю ваші електрокості, – тихенько промовила вона, а потім відвернулася й плавними, наче танцювальні па, рухами, пішла вперед, углиб трапезної, штовхаючи перед собою візок.
Мітрович зірвався з місця і, потягнувшись над головою сусіда, схопив її за товстий лікоть.
– Уже? Уже почалося? – схвильовано прошепотів він їй у спину, відчуваючи, як його голос остаточно виривається з карцеру на волю.
Інґрід якусь мить намагалася вирвати лікоть, але марно. Візочок при цьому смикався, розкидаючи довкола картопляне пюре, за яким відразу ж кинулися на підлогу підопічні. Інґрід перелякано подивилася на Мітровича і, не озираючись, процідила крізь жовтуваті зуби:
– Ви, підопічні, ніколи не вчитеся на помилках. Я була тут, коли приймали перших із вас, це було ще коли діяла московська конвенція. Молода, обігріта степовим сонцем амазонка, я бачила, як подвір’ям крокувала велика Шістка Ґронського: ліва, права, раз-два-три. Стріляй в уніатів! Я подавала на стіл полин і мак, намазувала скроні Вічного Заступника, коли він був іще просто заступником, після обіду пила коньяк з мадам Трьохгубовою, а у день її смерті колола нам обом морфій. А якщо і цього недостатньо, то кажу, що мій скелет став зразком для першого реактора Y у старому крилі Інституту. Я була тут увесь цей час, навіть протягом кількох різних періодів часу, і можу запевнити Вас тільки в одному, наскільки мені дозволяє моя проста селянська душа: обличчя підопічних ніколи не міняються, ніколи.
Під час проголошення цієї тиради вона цілковито забула імітувати сільську вимову, наче ніколи й не вміла так говорити. Її груди здіймалися й опускалися, на щоках з’явився рум’янець, схожий на той, про який співають у народних піснях. Мітрович продовжував міцно тримати її у своїх обіймах, навіть стиснув її білу плоть ще сильніше, водночас думаючи над тим, кого стосувалися її загадкові слова. Його, аутсайдера, котрий перебував на периферії суспільства, помережаного колючим дротом? А може, цих виснажених постатей, що повзали по підлозі у пошуках їжі, їхні чорні уніформи скидалися на передчасно розкриті парашути? Врешті-решт він промовив тремтячим голосом:
– Що це все означає, Ін? Які ще обличчя?
– Означає те, що означає. I нічого більше.
– То ви не заберете нас із собою?
– A кому в степу потрібна ваша мова? Хтось бачив таке чудо, щоб язиком можна було вогонь розпалити чи дати цицю дитині? Це було колись, ще до того, як ви забрали у нас нашу мову.
– Я зберу для вас найкращих. Ми зможемо промовити і вогонь, і молоко, і атомну бомбу...
– Це все діє тільки тут. А скрізь уже давно не діє. Ви нічим не допоможете нам у степу. Зрештою, на вас петля...
– Петля?
– Так, ви застрягли в петлі, я ж казала, – прохрипіла вона роздратовано, а потім з усіх сил потягнула візок, шарпнула свій лікоть і вирвала його з обіймів отетерілого Мітровича.
Він ще мить стояв на місці й дивився, як її велетенська біла постать зникає у дверях зали. Викладачі за його спиною почали співати, а високі ноти пісні звучали подібно до води, яка замерзає у пришвидшеному темпі. І їхні келихи, кухлі й склянки справді вкрилися голубуватим інеєм, який виблискував трупним блиском у світлі свічок.
Підопічні почали повзати по підлозі, ближче до столу, швиденько запихаючи до рота зібране на підлозі пюре, а Мітрович обійшов їх і повернувся на своє місце. Важко опустився на крісло, знову готовий поринути у збайдужіння, яке охопило його на початку вечері. Він поволі звикав до цього відчуття, запихаючи руки під білу скатертину й бурмочучи собі під ніс відповідні слова з мови Y, а потім раптом усвідомив, що вже якийсь час стискає щось у кулаку. Це був якийсь холодний подовгастий металлевий предмет. Він обережно витягнув його з-під столу, потім підніс до полум’я найближчої свічки. Побачив кістку, точніше, уламок кістки, з якої звисали шматки м’яса. Він трохи покрутив у руках білий циліндр, роздивляючись його уважніше. Одна сторона була гладенька й рівна, а друга – вкрита розташованими через однакові проміжки довгастими заглибленнями. Вони скидалися на щойно прорізані, і коли Мітрович провів по краю одного з заглиблень пальцем, на білу скатертину впало кілька краплин крові рубінового кольору.
