Посестри. Часопис №9 / Лінгвістична антиутопія. Про роман Бартоша Попадяка «Подзвін по Інституту»
Інститут, зображений на сторінках дебютного роману Бартоша Попадяка, з’являється перед читачем у вигляді гротескної візії світу науки, але водночас і світу загалом. Цей сповнений дистанції та іронії похмурий трактат, що виступає проти тоталітарних утисків, можна розглядати як об’ємну алегорію на політику чи й суспільні взаємини.
Антиутопія – це різновид прози, який найповніше розвинувся в літературі двадцятого століття. Якщо колись давно Платон у своїй «Державі», Томас Мор в «Утопії» чи Томаззо Кампанелла у «Місті сонця» описували філософську ідею ідеальної країни, шукаючи найкращі моделі розвитку цивілізації, то автори двадцятого століття дописали до слова «утопія» префікс «анти», реагуючи так на швидкий розвиток технології та на динамічні суспільні зміни, насамперед – на експансію тоталітарних систем. Тож світова література отримала «Тваринну ферму» і «1984» Джорджа Оруела, «Новий чудовий світ» Олдоса Гакслі та «451 градус за Фаренгейтом» Рея Бредбері. У польській літературі найбільш вартісними прикладами антиутопій, дія яких розігрується у футуристичній дійсності, можуть слугувати твори Станіслава Лема «Футурологічний конгрес», «Повернення з зірок», «Щоденник, знайдений у ванні».
У всіх цих творах ми можемо знайти спільні точки й повторювані мотиви, як-от зневіра у можливості створення ідеального суспільства й засторога перед страшними наслідками такого експерименту, похмурі візії розвитку технологій, що можуть стати знаряддям суспільної дискримінації, і врешті-решт – дегенерація мови в антиутопійних світах і використання мови для створення тоталітарного устрою. Усе це притаманно роману «Подзвін по Інституту» Бартоша Попадяка.
Новий антиутопіст
Бартош Попадяк – молодий поет, прозаїк, художник і перекладач із української та російської. Народився у 1993 році, закінчив Ягеллонський університет, де вивчав україністику. Вірші, прозу й переклади публікував у часописах «Одра», «Контент», «Ріта Баум» та «Візії». У 2015 році став одним із лауреатів десятого конкурсу дебютантів, які не опублікували ще жодної книги. Конкурс має назву «Влов», його організовує видавництво «Бюро літерацьке». Але перед нами – не перша прозова спроба Попадяка. Уже в оповіданні «У провінції», опублікованому в часописі «Візії», він демонстрував характерні риси свого прозового стилю: особливість описів, у яких своєрідна лаконічність поєднується з яскравою метафоричністю, а також зосередженість на зображенні екзистенційних проблем.
У тексті «Подзвін по Інституту» відбувається рефлексія над людським існуванням, яка увиразнюється не лише значно складнішим, а й більш гротескним образом, який подекуди виблискує гірким гумором, лякає і вражає. Це оцінило журі І Загальнопольського конкурсу на найкращий літературний твір «Новий текстовий документ», організованого Інститутом літератури.
В урочистій промові з нагоди вручення нагороди, що починається словами «Сьогодні оголосили, що Інститут помирає...» зазначається, що така нагорода може виглядати як похмурий жарт або іронія долі. Але конотації між інституцією, котра нагородила текст, і його назвою – випадкові. Роман Попадяка – це точно не література випадковостей і ситуацій. Інститут, про який ідеться у тексті та його історія – це відображення реального світу з кафкіанськими, оруелівськими чи лемівськими акцентами. Футуристичну антиутопію, яку формує автор, можна відчитати як спротив тоталітаризмові, гірку рефлексію над суспільством і законом або ж із іншого боку – як роздуми над мовою, її роллю у дійсності й можливістю створити цю дійсність.
Коли Бартош Попадяк отримав нагороду в конкурсі «Новий текстовий документ», то ствердив, що його текст – це насамперед роман, який опирається всім можливим формам тиску. Автор зізнався, що усвідомив це вже після написання книги. Спочатку текст було задумано як оповідання на кілька сторінок, але потім сюжетні лінії розрослися. Так виник дивний світ, нічим не схожий на реальність, світ насильства, жорстокості й утисків. Світ досліджень мови Y, який насправді є абстрактною та гіркою пародією на світ науки. Або ж, можливо, на світ політики? Юриспруденції? Суспільства загалом?
Хаос і утиски
У тексті роману «Подзвін по Інституту» читач опиняється у невизначеному часі, але це однозначно якесь далеке майбутнє. У цьому майбутньому, десь посередині незбагненного й небезпечного степу, функціонує згаданий Інститут – місце, у якому вже протягом багатьох років здійснюється дослідження таємничої мови Y. Лінгвістична й комунікаційна функції не є основними для цієї мови, остання, здається, взагалі другорядна. Натомість важливим є сакральний чи навіть міфологічний вимір, саме таку атмосферу створюють в Інституті викладачі й студенти. Студентів тут називають підопічними, різниця в ієрархії між ними й викладачами є відчутною. Шановні педагоги в Інституті мають майже королівський статус, вони далекі й недоступні, а водночас виконують цілий ряд різних ритуалів, які іноді виглядають абстрактно, нереально й дивно. Соціальна структура Інституту дуже ієрархізована й гротексна. У кожному наступному розділі роману розкриваються різні традиції та ритуали, які керують цим місцем. Іноді вони помпезні й абсурдні, як, наприклад, культ легендарного поета, найвідомішого носія мови Y, іншим разом ці ритуали вражають своєю жорстокістю й насильством, як, наприклад, убивства підопічними деяких колег. Ці вбивства, як виявляється, в Інституті вважають чимось природним.
Нескладно збагнути, що життя Інституту і весь сюжет роману Попадяка сповнені хаосу. Іноді читачам буває непросто зорієнтуватися в густому плетиві сюрреалістичних обрядів і доволі незрозумілої поведінки героїв. Мова тексту іноді доволі лаконічна, але часом насичена метафорами, які домінують в зображенні місць, людей і подій. Усе це лише підсилює атмосферу дивного, страшного і клаустрофобічного світу – а саме це є основним у всьому, що стосується Інституту. Уже з перших слів роману хаос грає в ньому головну роль. На самому початку читачі довідуються, що головна сюжетна лінія пересувається на маргінес, бо влада Анклаву прийняла закон про заборону вживання мови Y. Анклав – це тоталітарне суспільство, у якому відбувається дія роману й про яке ми не знаємо майже нічого, бо постійно перебуваємо у світі Інституту, де відбуваються страшні речі і який відрізаний від решти світу.
Образ, який створює Бартош Попадяк, надзвичайно похмурий і сприймати його непросто. Це образ, схожий на атмосферу «Замку» чи «Процесу» Кафки. Читач занурюється в сюжет, але іноді йому доволі складно зорієнтуватися в численних сюрреалістичних подіях.
Морок, дикість і абстрактність зображених подій та постатей непокоять. Схоже, як у «Процесі» Кафки, цілковито несхожа на реальність візія провадить нас до висновків про природу тоталітарного світу і знарядь, які ним керують. У Кафки це був закон, у Попадяка – мова. Аналогічно маємо у Попадяка сакральний вимір тексту, який трактується з побожною повагою, а організація соціального життя провадить до стабілізації світу утисків.
Вічне повернення
Опис мови як знаряддя, яке використовують для створення тоталітарної держави, – це лише один вимір цього роману. Іншим виміром стають роздуми над сутністю мови загалом, а також над можливостями, які має література в зображенні дійсності. Іронічно висвітлено дослідження мови Y, які провадять від сутності речей до прірви «ніщо», ставлять роман «Подзвін по Інституту» в один ряд із творчістю Хосе Луїса Борхеса чи «Ім’ям троянди» Умерто Еко, тобто з літературою постмодернізму, яка заперечує можливість створення реального, нового й оригінального твору. Така література стверджує, що тексти можуть бути лише повторенням попередньо написаних текстів. Кожна спроба створення нового тексту є марною, а літературна творчість має всі ознаки ніцшеанського вічного повернення. Саме це на прикладі сили мови та її потенціалу демонструє роман Попадяка. Мітрович із твору Попадяка (один із підопічних та головний герой роману), схоже до Вільяма Баскервіля чи Адсо Мелька в Умберто Еко пересвідчується, якими порожніми й крихкими є світ, що його оточує, та віра у всемогутність мови Y.
Літературний проєкт Бартоша Попадяка черпає відразу з багатьох традицій, але при цьому не втрачає своєї оригінальності. Висновки, до яких приходить автор, запрошуючи читача до свого світу хаосу й жорстокої влади мови, не нові. Ми знаємо більшість із них із творів сучасних класиків. Але похмурий світ, у якому Кафка перетинається з Лемом, Еко та іншими літературними духами, заохочує познайомитися з дебютом Попадяка. Чи варто переступати поріг Інституту? Чи можна винести звідти інтелектуальну та естетичну користь? Відповіді на ці запитання, якщо шукати їх у світі роману, отримають чітко негативну відповідь. А що із зовнішнім світом? Те, що текст часто цитує інші відомі тексти, а також схожий до них своїми мотивами, ще не свідчить про літературну якість. Але чи означає це, що Попадяк, прямуючи стежками, якими ступали Еко чи Борхес, потрапив до іронічної пастки і створив лише постмодерністичну примітку до стародавніх думок? Такий висновок був би несправедливим щодо авторської уяви. Твір Попадяка не можна назвати головним романом нашої епохи, але це й не вторинний текст. У нього є власна форма, динаміка й атмосфера. Це цікавий і перспективний дебют. Чи задовільнить він смаки вимогливого читача? На це питання кожному з нас слід шукати відповідь самостійно.
