Посестри. Часопис №89 / Поранена мова. Як війна змінює повсякденне мовлення і літературне письмо

«У перші кілька тижнів після вторгнення в мене була глуха і сліпа зона, і я навіть сумнівалася, чи взагалі зможу писати. Не було жодного уявлення, якою може бути ця мова, як зараз говорити про цю нову реальність. Це ніби контузія, коли вдарило: дуже гучний звук, багато світла, багато руху зовні, й ти ніби завмерла, і лежиш як під водою, а все навколо тебе рухається», – так у листопаді 2022 року сказала в інтерв’ю[1] українська поетка Катерина Калитко.

Позбавлення жертви здатності говорити – одна з неочевидних і не первинних, але дуже важливих і далекосяжних цілей воєнної агресії. Правозахисниця, голова «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук нещодавно у промові під час львівського Конгресу культури навела одну не одразу видиму неозброєним оком і рідко озвучувану причину зґвалтувань окупантами жінок на підкорених територіяx (так, саме причину, адже вона наполягає, що зґвалтування – це не звичайний хаотичний розбій чи просте задоволення статевої потреби, а усвідомлена, раціональна стратегія упокорення): жертви зґвалтування замикаються в собі, замовкають; замовкають і їхні близькі, відчуваючи сором через те, що не змогли їх уберегти. Огорнута недомовленістю і мовчанням, спільнота дезінтегрується, слабшає її здатність до опору. І навіть коли все лишається в минулому, коли про злочин уже можна говорити, свого часу замовчане так і не знаходить слів – через задавнений сором і страх ретравматизації. Не озвучений жертвами і свідками, злочин лишається непокараним.

Ця механіка зґвалтування спрацьовує у випадку будь-якої неспровокованої збройної агресії, особливо тієї, яка має геноцидальний характер. Це – завжди упокорення (хай і не обов’язково сексуальне); це – вторгнення в особисте, руйнування людського простору близькості і взаємодії, простору, невіддільного від «я» і «ми». Зруйнована стіна помешкання, яка оголює інтер’єр колишнього сімейного затишку, вивалені на асфальт речі, беззахисність тіла перед ракетою чи танком викликають відчуття приниження і шоку. Це – відбирає мову. Сором: ми не змогли захистити себе і близьких; шок: ми неспроможні повірити, що наша реальність може бути такою. На це розраховує агресор, це – частина його плану: напасти і підкорити так швидко й брутально, щоб жертви не встигли знайти слів, не встигли почати між собою говорити, не встигли домовитися і зорганізуватися. Вчинити такі немислимі злочини, для опису яких у жертв навіть через десятиліття не знайдеться термінів. Про подібне казав угорський нобеліат, а в минулому – в’язень Аушвіцу Імре Кертес у своїй промові «Мова у вигнанні» (2000); про це розмірковують інші жертви геноцидів.

Від того, наскільки швидко вдається знайти слова, вийти з мовленнєвого ступору, почати комунікувати і бодай внутрішньо вербалізувати реальність, може залежати виживання. Мовчання – сприятливе середовище для окупації, як тепло сприяє плісняві і гниттю.

Як тіло після глибокої травми, мова після початку воєнної агресії відновлює свої функції поступово. Першими оживають функції базової комунікації – це такий собі інструментальний етап, який може тривати доти, доки лишається актуальною масштабна загроза життю, доки виживання і фізичний супротив є викликом для всього суспільства. Цей етап (або ж стан) мови описує Олександр Михед в есеї «Мова війни»[2]: «Мова війни – пряма, як наказ, що не може мати подвійного трактування чи якому необхідне якесь уточнення. Ми говоримо чіткіше, простіше, рубаними фразами, економлячи час одне одного і насичуючи розмову інформацією. Без плачів. Без риторичних питань. Мова війни – про повернення до найпростіших засобів комунікації».

Саме з огляду на максимальну комунікативність – яка є умовою виживання і безпеки – мова позбувається емоційності та багатозначності. З цього випливають дві засадничі риси мови часів війни.

Отже, перша риса: редукована емоційність. На перший погляд, наше мовлення аж ніяк не стало менш емоційним, бо ж – як ми добре знаємо – українське суспільство сьогодні більш толерантне до обсценної та загалом емоційно насиченої лексики, ніж до початку російської агресії. Але треба розуміти, що обсценна лексика – це каналізація емоцій, а не їх вираження. А саме у вимірі вираження емоцій, тобто віднайдення для них адекватної семантики і форми, а не використання стандартизованих формул, наше мовлення сьогодні дуже збідніло. Це не дивно, адже, поряд із найбільш інформативним, ми інтуїтивно шукаємо найменш ретравматизуючий спосіб висловлювання: такий, який обходитиме особисте, залишаючись на рівні факту й емоційного ерзацу, без заглиблення в деталі пережитого досвіду. Це нагадує обережне ступання на скалічену ногу: навіть коли вона вилікувана, ми йдемо обережно, щоб різким рухом не викликати повторення болю.

Другу рису, яка тісно пов’язана з першою, можна назвати редукцією метафоричності. Умовою найбільш ефективної комунікації є однозначність за формулою А=А. Додаткові значення або ступені значення, що з’явилися внаслідок асоціацій, метафоричного перенесення, виявляються зайвими. Особливо це стосується перенесень між сферою безпеки і сферою загрози, між семантичними полями війни і миру. Ми прагнемо до їх чіткого розмежування.

Я процитую фрагмент монологу Сашка, внутрішнього переселенця, з яким розмовляв навесні 2022 року: «Я колись так легко казав “бомбезно”, коли щось дуже подобалося. “Бомба-ракета”, коли щось було дуже крутим. “Бомбить”, коли щось дуже сильно бісило. Коли я щось пропустив, прослухав, казав: “я в танку”. Тепер не зможу. Слова-табу».

Подібними спостереженнями ділиться письменниця Лариса Денисенко в есеї «Воєнна абетка чутливості»[3]. Її емоційний спротив викликають колись звичайні, часто вживані ідіоми: «бомбити листами» (з метою достукатися до когось чи переконати в чомусь) або «мати зв’язані руки» (володіти обмеженими можливостями щось зробити). Наша мовна свідомість домагається чіткого розмежування мови на сферу миру і сферу війни; більше того, деякі слова через травму скочуються у сферу війни, частково десемантизуються, позбуваються свого «мирного» значення. Свідченням цього є рядки з вірша Дмитра Лазуткіна «Марія»:

чому ми думали

що ракети –

це про космос?

 

чому нам не сказали

що ракети –

це про темні підвали?

Про подібний семантичний зсув на прикладі слова «гуманітарка» (де значення «гуманітарні науки» цілковито поступається місцем значенню «гуманітарна допомога») пише Ольга Ольхова у вірші «Математика війни»:

як же я чекаю останнього дзвоника цієї війни

щоб знову займатися лише своєю гуманітаркою

хоча навіть це слово математика війни вкрала собі…

Ще один приклад такої, якщо можна так її назвати, «семантики травми», коли воєнна асоціація «з’їдає» мирне значення, наводить і Лариса Денисенко: її подруга в розмові розповіла про своїх дітей, які вдома «влаштували бучу». «А потім ми разом тримали паузу, – коментує авторка, – і разом думали про одне й те саме. Бо діти влаштували гармидер у квартирі і протест. А хтось дійсно влаштував Бучу. І ми знаємо хто: російські окупаційні війська».

Брутальним переступом психологічно важливої семантичної межі між безпечним і загрозливим є радянська, а згодом російська традиція використання для видів озброєння назв рослин або птахів: САУ «Півонія» (точніше, «Піон»), «Гвоздика» чи «Тюльпан»; ракетний комплекс «Тополя» («Тополь»). Те, що має асоціюватися з красою і затишком, внаслідок дії механізму «семантики травми», починає тривожити і лякати. Це – важка травма мови. Особливо цинічно звучить назва російської системи дистанційного мінування – «Земледелие».

Дещо інакше взаємини між семантичними полями війни і миру виглядають у мовленні військових, бо вони, як відомо, охоче переносять у воєнний побут слова з цивільного життя, додатково їх семантизуючи: «муха» (ручний протитанковий гранатомет), «собака» (гелікоптер Мі-24), «весло» (самозарядна гвинтівка системи Дєгтярьова) тощо. Втім, ця додаткова семантизація рідко виходить за межі професійного сленгу військових і не спричинює травми мови; до того ж вона потрібна військовим, бо робить дещо м’якшою, семантично «обжитою» жорстку реальність війни. З другого боку, військові нерідко ревно стежать, щоб їхні фронтові слова не переходили назад у сферу мирного життя з набутим новим значенням: те, що належить війні, має лишатися на війні. Наприклад, в особистому інтерв’ю один український військовий сказав мені: «зеленка» – це не просто ліс, це ліс «на нулі». «Зеленкою» не може називатися ліс біля дому, ліс, у якому він у дитинстві збирав гриби. А цивільна машина швидкої допомоги не може називатися «таблеткою», хоч нічого специфічно «військового» у цій назві немає: цей неосемантизм зарезервований для військового евакуаційного автомобіля, і інакше не може бути.

А проте процес проникнення військової лексики – як професійних термінів, так і сленгу – в цивільне мовлення відбувається інтенсивно, і стримати його неможливо. Це неминуче, коли абсолютна більшість суспільства якщо не залучена до допомоги армії, то принаймні активно стежить за подіями на фронті. Військові коди в повсякденних діалогах («плюс» як підтвердження отримання інформації або «4.5.0» як відповідник до «все спокійно», «все під контролем») є ознакою мобілізованості суспільства та означеного вже тяжіння мовлення воєнного часу до стислості і функціональності. Мало хто в Україні після 24 лютого 2022 року не вивчив, що таке «дрон-камікадзе», «тепловізор», «плитоноска» чи «турнікет».

***

Ці явища – редукція емоційності, редукція метафоричності – почали проявлятися в українському літературному – насамперед поетичному – письмі ще до початку великої війни. Знаковим – тобто таким, що позначає і осмислює певний фазовий перехід – є цикл Сергія Жадана «Новий правопис», який ввійшов до збірки «Список кораблів» (2021).

В одному з віршів циклу Жадан пише:

Давайте (…) відразу домовимось про те,

якими мають бути вірші.

Це ж найпростіше.

(…)

Вірш має бути простим.

Не складнішим за абетку.

Вірш має бути коротким.

Вірш має бути як рецепт.

 

Вірші мають легко завчатись на пам’ять,

мов номер закордонного паспорта.

Давайте домовимось, що ніхто

не має права ускладнювати поезію.

(…)

Що в такому разі слід робити з мовою?

Мова сама себе творить.

Мова сама себе заперечує.

Мова вичерпує власні можливості.

Цей пошук «нового правопису» нагадує пошуки, які змушені були здійснювати поети, що були свідками і учасниками світових війн: Джузеппе Унґаретті, Роберт Ґрейвс, Тадеуш Ружевич і багато інших.

Після 24 лютого 2022 року спосіб письма, заснований на спрощенні, емоційному та формальному редукуванні поетичної мови, став єдино можливим і рятівним для багатьох українських поетів, яким довелося пробиватися крізь семантичний ступор, параліч мовлення. А також – крізь усвідомлення нерелевантності поетичного письма щодо раптово зміненої реальності, крізь усвідомлення неважливості, непотрібності, безпорадності людини, яка звикла працювати зі словами і фікціями у дійсності, де єдиною вартістю стало фізичне виживання.

Ось що каже[4] про це Галина Крук: «Я свідомо шукала простої, конкретної і однозначної мови, яка надається до документування, прозорої, як скло об’єктива, яка не відволікала б увагу на себе. (…) наша література повертається до дуже первісних базових функцій. Не естетичної функції, не функції задоволення чи розваги. Наприклад, у багатьох текстах поезія наближається до молитви, замовляння чи прокляття, до сповіді чи меморіальної присвяти. Це все ті форми та функції, які існували у первісній синкретичній поезії».

І справді – якщо простежити стилістику української поезії першого року повномасштабного вторгнення за текстами, зібраними в найповнішій на сьогодні поетичній антології «Поміж сирен. Нові вірші війни» (2023)[5], ми побачимо, як часто вона наближається до давніх синкретичних форм. Це, можна сказати, менше, ніж поезія, і більше, ніж поезія – це магія, ритуал, терапія і свідчення.

Наприклад, вірш Олени Степаненко «прокидатися вдосвіта…» – це щось на зразок прокляття, накладеного на ворогів, яке закінчується магічною формулою, потужною і обсценною.

Вірші Павла Коробчука – це документування довколишнього говоріння; фрагменти підслуханих розмов, які вкупі творять мовну тканину війни – моторошну, абсурдну, а іноді кумедну. Голосу ліричного суб’єкта тут узагалі не чути.

Вірш Максима Кривцова «Він переїхав у Бучу в середині березня 2021-го…» – це реквієм за вбитими цивільними, що поховані в безіменних могилах: «Тут спочиває номер 176 вічна пам’ять / Тут спочиває номер 201 вічна пам’ять / Тут спочиває номер 163 вічна пам’ять».

Вірші Артура Дроня – це воєнні переосмислення літургійних текстів та фрагментів Святого Письма.

Вірші Анни Грувер – це запис її листування з приятелем із-за кордону, з яким вона спілкувалася на початку вторгнення, а також фрагменти її щоденників.

Вірші Дмитра Лазуткіна – це поетичні репортажі. Наприклад, вірш «Індійський океан» оповідає історію жінки з Маріуполя, яка дізнається про російське вторгнення під час відпустки в Індії і вирішує негайно повертатися додому, де лишилася її донька. Оповідь закінчується сюрреалістичним епізодом розмови з донькою про Індію, яка відбувається дорогою в евакуацію, коли матері дивом вдається врятувати свою дитину з російського полону.

Вірші українських поетів часу повномасштабної війни – це часто долання опірності власного інструмента, мови. Вони виражають парадоксальне відчуття: те, що дає поезії силу – мова – водночас убиває її, отруює. Мова перебуває у постійному фокусі цих віршів.

Ще на самому початку російсько-української війни, в 2015 році, про воєнну травму мови писала Любов Якимчук – поетка у внутрішньому вигнанні, яка втратила дім на Луганщині. У її перекладеному вже на десятки мов вірші «Розкладання» спочатку розпадаються на склади назви місцевостей на її малій вітчизні, нарешті розпадається її власне ім’я.

я дивлюся на колообрій

він трикутний, трикутний

і поле соняхів опустило голови

вони стали чорні й сухі, як і я

вже страшенно стара

і я більше не Люба

лише ба

«Де моя мова?» – питає в 2022-му Олена Степаненко, поетка з Бучі:

колись

дуже-дуже давно

я мала мову і дім

повні любові

нині

мною говорять мертві

і вони ненавидять

 

я несу свою мову ненависті

як безцінний ковчег заповіту

 

(«Мова ненависті»)

«Мова ненависті» – це назва або перший рядок аж трьох віршів різних авторок антології «Поміж сирен». Непрямо цей мотив звучить іще частіше. Мова поетичного письма – як і наше повсякденне мовлення – замозгортається, стає колючою, оборонною, щоб могти хоч якось функціонувати, не заціпеніти в небезпечному мовчанні.

«у моєї мови любові вибиті зуби, (…) у ній не лишилось живого місця», – пише Галина Крук.

«Тепер кожне наше слово може перерізати шию», – підхоплює її слова Олена Павлова.

Поранена мова української літератури зразка 2022-го, 2023-го відбивається, бореться. Поранена, надламана, вона живіша, ніж будь-коли.