Посестри. Часопис №90 / Спекти штолени, щоб урятувати Різдво
Цього року я вирішила спекти штолени, що б там не було. Минулого року я цього не зробила – в адвентові дні мені давали світло лише дві години на добу, а температура вдома була така, що тісто радше замерзло б, ніж піднялося. Тож цього року я вирішила в жодному разі не зраджувати своїй різдвяній традиції і подолати всі перешкоди. І хай на вулицях не буде ялинок і святкових прикрас, різдвяні дні – це світло всередині нас.
Десь після 2014 року я вирішила святкувати Різдво 24 грудня, і тоді всі навколо казали, що я ненормальна. Й оскільки я справді була одна така, мені довелося вигадувати власні, самотні традиції Різдва – це і класичний концерт 25 грудня, і відвідини європейських ярмарків, а ще – день штолена. У цей день я цілий день печу штолени, а наступного дня запаковую їх у новорічний папір і несу на пошту, щоби послати тим, із ким ми разом прожили цей рік. Ділитися хлібом у різдвяний час із близькими – дуже цінно, і нехай цей хліб завжди буде з родзинками, ромом і корицею. Минулого року я не спекла штоленів – і Різдво до мене не прийшло.
Цього року мені довелося їхати пекти до мами, бо в мене вже чотири місяці не працює духовка. Вона не просто не працює, а весь цей час стоїть вивернута усіма нутрощами посеред кухні, бо майстер не міг її полагодити. А коли він востаннє йшов до мене з усіма вартісними запчастинами, які я оплатила, його нібито забрали в армію. Насправді, гадаю, ні. Та ніхто не знає, де він, уже два тижні «нє в сєті».
На кухні холодно, бо в нас опалення воєнного часу. Я нагріваю великі каструлі з водою, щоби стало тепліше, і починаю робити тісто. Бабуся казала, що тісто відчуває настрій, тому попередні роки я завжди вмикала колядки. Але не цього разу – різдвяна музика не слухається, бо в голові думки про фронт: холод, окопи, каби, й чи вистачить нам ракет для ППО, щоби протриматися зиму. Поки пораюся на кухні – читаю новини: що там вирішили в Конгресі стосовно допомоги нам, як справи в Авдіївці, чи тримається Лівобережжя, що на Запорізькому… загинув, похорони, загинув… Тісто повільно, сумно, але росте, штолени робляться. «Київстару» немає зовсім, телефон німий, якщо виходиш із дому, залишаєшся без зв’язку. Десь учергове злітає МіГ: впади швидше, думаю, у мене штолени.
Починає пахнути випічкою, корицею і гвоздикою, перша партія рум’яна і стигне, в очікуванні того, коли буде змащена маслом і засипана цукровою пудрою, що має символізувати пелюшку Ісуса. Не знаю, чому люди в Середньовіччі вирішили, що на Різдво треба їсти дитя в пелюшках, але це все теж частина культури і традицій. Кидаю родзинки, мигдаль, курагу в нову партію тіста, уже вечоріє, аж раптом – повітряна тривога. Пишуть, що до нас знову вилетіли шахеди із Криму. Що ж, вони в нас щовечора. Вимішую тісто з ніжністю, формую штолени. За вікном чути ракети (це наші), десь недалеко щось бабахає. Я біжу в коридор, сиджу там і думаю, чи росте тісто на деко, коли випікати – після атаки – чи ставити вже? За вікном працює великокаліберний кулемет. Одягаюсь про всяк випадок, але не виходжу, читаю в коридорі різдвяну шведську книжку про Петсона і Фіндуса, там вони печуть перцеве печиво. Задумуюся, чи не спекти і його наступного року?
Шахеди літають, шахеди збивають, штолени печуться, обмазуються маслом, посипаються пудрою… Ніби так завжди й було, ловлю себе на думці, що забула як це – жити без тривог, ракет, шахедів… Десь в інших країнах люди не знають такого життя, і хтось там утомився від нашої війни. У них буде справжнє Різдво, як у фільмах і казках – без шахедів. Зранку стане відомо, що збили 41 зі 42-х, вкотре подумки подякуємо силам ППО і зробимо якийсь донат. Штолени цього року вдалися.
Запаковую їх у святкову червону обгортку й іду на пошту. Різдво цього року таки прийде, і навіть якщо ми, українці, не побачимо Вифлеємської зірки, ми точно побачимо в небі нашу ракету ППО, яка обов’язково переможе зло й захистить усіх нас.
