Посестри. Часопис №85 / Леся Михайленко: Музика – не лише мистецтво, а й донати для ЗСУ
Музика – міжнародна мова спілкування. За допомогою музики можна донести важливу думку до значної кількості людей і навіть назбирати грошей для утікачів від війни. В охоплених боями та окупованих містах і селах вони залишили все, що мали. Ми з колегами-музикантами всіляко намагалися допомогти їм.
Родом я з Тернопілля. Та вже тридцять років є першим альтом (примою) і керівницею секції альтів у Краківській опері. Переїзд нашої сім’ї до цього неймовірно гарного польського міста припав на 90-ті, коли в Україні тривала економічна криза, у грошовий оббіг ввели купони, повсюдно затримували виплати заробітної плати і родинам було тяжко виживати.
Свого часу я закінчила музичну десятирічку імені Соломії Крушельницької за класом скрипки, потім – Львівську консерваторію, музика стала моєю професією. Саме музика познайомила нас із майбутнім чоловіком, з котрим грали в одному оркестрі на альтах. Якось він поїхав на гастролі до Польщі (у нас тоді якраз народився син), де йому запропонували залишитися, бо в тамтешніх оркестрах були вакансії: польські музиканти в пошуках вищого заробітку їхали далі на Захід – у Німеччину, Францію, Австрію… Чоловік успішно пройшов прослуховування, ми порадилися й вирішили, що треба погоджуватися на пропозицію. Згодом до Польщі переїхала і я. Тут у нас народилася донечка. Думали, з рік попрацюємо на чужині, заробимо грошей, та й повернемося додому. Але не так сталося, як гадалося.
Не скажу, що нам було легко. Я в чужій країні на початку взагалі почувалася некомфортно. Не хвалюся, просто констатую факт: я – альтистка високого рівня, багаторазова лауреатка міжнародних конкурсів, тож знаю собі ціну й не можу змовчати, коли бачу несправедливість. І тоді, наприкінці 90-х, коли українці тільки-но вийшли з-під радянського ярма, поляки не вважали нас за рівних, називали «русеками», це мене страшенно ображало. Я прямолінійна, казала все, що думала, а в Польщі так не прийнято. Не вважається тут нормою й «виливати душу» одне одному: маєш проблеми – вирішуй їх сама, а на публіку треба усміхатися.
Наших співвітчизників на той час у Польщі було небагато, і то, здебільшого, заробітчани, котрі виконували важку фізичну працю. Тож і ставлення до нас було відповідне, як до чорноробів. Тим паче, росія постаралася скрізь забезпечити нам репутацію «хохлів». Це вже зараз ми відкрилися світові – самодостатні, обдаровані й талановиті, затребувані фахівці, які мають добрі статки, зароблені власним розумом і працею. А тоді… Я почувалася самотньою. Хотілося спілкування зі своїми земляками. Одного разу на гастролях у Німеччині, коли почула, що покоївка розмовляє українською, не могла з нею наговоритися.
Правду кажуть, «як тривога – то до Бога». В пошуках підтримки я почала ходити до української церкви у Кракові, яка вже історично стала тут нашим культурним та об’єднавчим осередком, адже її відвідують так звані польські українці в четвертому поколінні – шукала своїх. У 2010 році місцева пані на ім’я Наталя створила при церкві хор. Він успішно функціонував, але згодом жінка переїхала до Варшави й постало питання: хто очолить колектив? Зробити це запропонували мені: «Пані Лесю, ви ж професійна у музиці, із консерваторською освітою, підхоплюйте естафету.» Чесно кажучи, я здивувалася, адже є інструменталісткою-оркестранткою, ніколи не керувала хором, не займалася диригуванням. Щоправда, завжди була активна і брала участь у всіх заходах, які відбувалися на загал. Залучала до них і свою доньку, котра також грає на скрипці. Ми досить часто разом виступали в церкві. Зрештою, я погодилася.
У цій дружній нам країні вже тривалий час існує Об’єднання українців у Польщі, з центром у Варшаві. А в кожному великому місті є його філії. На час створення нашого церковного хору краківський осередок очолював Роман Любінецький, який дбав, щоб ми гуртувалися, залучав українців на всі імпрези, особливо Шевченківські в березні до дня народження Кобзаря. У 2013 році його змінив Ярик Михалик – також щирий прихильник України. Він усім серцем уболівав за Революцію Гідності, багато зробив для підтримки Майдану – зокрема, організовував збір коштів для поранених майданівців, яких сюди привозили на лікування.
І хоча під час Революції Гідності відбулося чимало трагічних подій, вона об’єднала українців і в Україні, і в Польщі. Завдяки нашим спільним діям я познайомилася з Олександрою Запольською – засновницею фундації «Зустріч», Надією Мороз-Ольшанською, котра організовує театральні українсько-польські фестивалі «Схід – Захід». Тоді ми зрозуміли, що разом можемо зробити чимало, тож почали співпрацювати з офіційними польськими структурами, планувати різні спільні заходи...
Та вранці 24 лютого 2022 року, коли мій чоловік був на гастролях у Німеччині, мені раптом зателефонував син Олег: «Мамо, війна! Україну бомблять! Треба їхати туди по бабусю й дідуся». Він мерщій заповнив багажник свого авта крупами, борошном, ліками… Каже: «Роздай родичам, бо там, певно, вже виникли проблеми з продуктами». Саме так я і зробила, коли приїхала на Батьківщину. Потім забрала свою маму та чоловікового тата, а також племінницю з її донечкою, і 25 лютого вирушила з ними назад, до Польщі, через невеликий пропускний пункт на кордоні зі Словаччиною.
На кордоні вже стояли величезні черги, переважно – жінки з дітьми, дехто із зовсім маленькими, у візочках. Малеча з рюкзаками, в яких те, що встигли прихопити з собою. Пам’ятаю, одна жінка, котра втікала з дитиною із Гостомеля, нарікала: побачивши бомбардувальники в небі, які скидали бомби на місто, вибігла в одному лише спортивному костюмі, тільки документи взяла, навіть гребінця не поклала до сумки…
Нестерпно було бачити, як чоловіки, провівши до кордону, прощалися зі своїми родинами. Цей біль в їхніх очах… Але не було відчаю, ридань. Всі зібрані, серйозні. На цьому невеличкому прикордонному пункті в горах – ні туалету, ні приміщень, де можна було б переповити й нагодувати малюків. Для мене це стало потрясінням. Я подумала про те, що знаю, куди їду: у власну квартиру, до своєї сім’ї. А ці всі люди – куди?! У безвість. Вони не знають, чи хтось їх прихистить, чи втішить, що з ними далі буде. Тож коли приїхала до Кракова, зосередилася на допомозі землякам-біженцям.
Дякуємо полякам, що пускали українців до своєї країни навіть без закордонних паспортів. Вони власним транспортом їхали до кордону, до Перемишля, чергували там, зустрічали наших біженців, пускали їх у свої домівки, ділилися речами, купували продукти, медикаменти… А ми, українці, котрі вже зналися після Майдану 2014 року, швидко згуртувалися й створили волонтерські пункти. Рук не бракувало. На склади, де потрібно було сортувати й пакувати речі, приходили студенти, літні люди. Полякам знадобився деякий час, аби створити мережу, яка б обслуговувала біженців із України, а ми вже її мали, і це стало важливим фактором у наданні допомоги землякам, яких краківські українці зустрічали на вокзалах, годували (бо дехто по кілька діб нічого не їв), вкладали спати, адже вони падали з ніг від утоми… А для цього слід було знайти й облаштувати приміщення на вокзалах, попередньо узгодивши їх використання з адміністрацією, постелити каремати, забезпечити цілодобове чергування, харчування тощо.
Наша церква взяла на себе просвітницьку місію. Тут можна було отримати інформацію, куди звернутися в пошуках житла, їжі, де оформити документи. Ми розповідали парафіянам, чого саме потребують українці, котрі втекли від війни, надавали першу допомогу – годували та збирали пакети з гігієнічними засобами, одягом (їх приносили і поляки, й наші співвітчизники). Навіть оголошували акцію зі збору скляних банок, в яких потім «консервували» супи. Ці супи роздавали біженцям. Для багатьох із них у перші дні перебування тут вони стали основним раціоном. Потім польська влада відкрила інформаційні центри, виділила приміщення для тимчасового прихистку біженців у різних місцевих закладах… Але перші дієві кроки зробили все-таки польські українці.
Пригадую, незадовго до війни ми активно виходили на акції протесту проти російської агресії. А вже 26 лютого, через два дні після початку повномасштабного вторгнення, Краківська опера, де працюю, організувала акцію підтримки українців. Ми співали Гімн України, патріотичних пісень, оголосили збір коштів, адже розуміли, що гроші потрібні не лише біженцям, а й ЗСУ. Колектив опери ініціював збори, на яких мене попросили детально пояснити ситуацію в Україні, озвучити проблеми та потреби. Люди готові були жертвувати кошти, а куди і як – не знали. Я оприлюднила реквізити спеціально створеного банківського рахунку. Крім того, оголосила збір речей для біженців. І їх принесли неймовірно багато!
Розповім про один дуже зворушливий момент. Оскільки я вже досить відома у місцевих церковних колах, до мене зателефонувала монахиня-полька, яка сказала: «Лесю, люди готові надати на підтримку України значні кошти, треба лише вийти до них. Це, переважно, літні люди, котрі не дуже розуміються на карткових банківських переказах, вони хочуть зібрати готівку та віддати її в надійні руки, кому довіряють. Тож ми обрали тебе».
Але просто вийти до людей зі скринькою для збору коштів ми вважали некоректним. Тому в березні 2022 року я зі своєю донькою та ще з однією нашою хористкою-співачкою організували цикл концертів, з якими їздили польськими костелами. В один із них, за Краковом, священик запропонував приїхати в неділю вдосвіта, бо від шостої ранку мав службу щодві години. А після кожної надавав слово нам, і ми виступали з концертною програмою та, звертаючись до людей, оголошували збір грошей. У той день парафіяни впродовж дня пожертвували кілька десятків тисяч злотих! Чималу суму доклав особисто і священик, який нас запросив. А ми передали ті гроші в організації, що займаються закупівлями для ЗСУ та підтримкою українських біженців. Навіть в одній із краківських газет про нас написали.
Подібну практику ми продовжували й надалі. Разом зі своїм церковним хором «Осанна» у травні-липні минулого року я проводила благодійні концерти «Тобі, Україно» у різних костелах. До речі, в репертуарі нашого хору є не лише церковні пісні – багато українських. А в січні минулого року підготувала концертну програму до Дня Злуки, де «Осанна» співала патріотичних пісень, зокрема «Гей степами, темними ярами», «Ой, у лузі червона калина»… Тобто «Червону калину» наш хор співав за місяць до початку війни, ще не знаючи, що вона стане своєрідним Гімном цих трагічних подій.
Я завжди прагнула, щоб українці, котрі тут живуть, відчували підтримку та не забували своїх традицій. Помічаю, що поляки на мене дивляться як на представницю цілої держави, тож тримаю планку, несу відповідальність. Ми досі випрацьовуємо імідж прогресивної країни і не маємо схибити. Мої донька Зоряна і син Олег, у якого дружина – полька, вдома зі своїми дітьми розмовляють українською. Наша родина береже найцінніший ідентифікатор нації – мову.
Знаєте, вихованню майбутнього покоління треба повчитися у друзів-поляків, які змалечку вчать дітей пишатися своєю країною, мовою, надавати перевагу місцевій продукції, бо, запевняють: польське – найліпше. Я вважаю, наші міністерства культури та освіти були, як би це сказати… дещо слабкими, не самодостатніми. Ми ж пам’ятаємо, що культура в Україні завжди фінансувалася за залишковим принципом. Але навіть попри брак патріотичного виховання скільки людей вийшли на Майдан у 2013-2014 роках! Я була вражена. А якби ще всі роки Незалежності своєму, українському, віддавали належну шану, то ми були б у рази сильнішими, і хтозна, може тоді ворог не наважився б відкрито на нас нападати. Тому щиро сподіваюся, що після війни, після нашої перемоги держава перегляне пріоритети.
