Посестри. Часопис №81 / Я не засуджую різні вибори, я засуджую брехню

Артем Чапай (псевдонім, справжнє ім’я – Антон Водяний) – український письменник, перекладач, журналіст, а з лютого 2022 року ще й військовий Збройних Сил України. Рік тому ми мали з Артемом розмову для порталу «Посестри», говорили про початок війни, перші рефлексії, про те, які книжки, музика і теми підтримують військових, а які – тригерять. У нашій минулорічній розмові було багато надії. Про те, що змінилося за цей рік, ми поговорили з Артемом у переписці, перебуваючи в усіх сенсах далеко одне від одного – я в Ірпені, а він – на сході України в зоні бойових дій. 

Ірина Феофанова: Якщо порівнювати тебе теперішнього з минулорічним, які зміни найсуттєвіші?

Артем Чапай: Найсуттєвіше те, що рік тому в мене була велика надія на справедливість. Тепер таких ілюзій немає. Я був переконаний, що нас, військових, будуть міняти через якийсь час, як це було з 2014 року. Тобто я послужу, потім послужить хтось інший. Потім, якщо війна не закінчиться, знову послужу я. Але державі це невигідно, тому що зараз йдеться про виживання глобальне, ми напружуємося з останніх сил. І я з розумінням до цього ставлюся: може просто не вистачити сил на те, щоб підготувати нам заміну. І через це держава чинить так, як вона може, тобто фактично тільки добирає замість загиблих. Але це розуміння не робить мене менш утомленим і більш мотивованим. Однак я не хочу корчитиз себе героя. Так, зараз я на сході України, але у відносно спокійній частині, мої шанси вижити, скажім так, досить високі. Не штурмовик, не контужений, у танку не горів і не льотчик:))

І.Ф.: Рік тому ти зареєстрував на сайті президента петицію на цю тему – про демобілізацію військових, які вислужили рік. Петиція набрала 25000 підписів, але президент її не підтримав. Ти більше не реєструєш петицій, не дієш у напрямку того, щоб, усе ж таки, добитися демобілізації? Питаю, бо я теж зацікавлена сторона – мій чоловік на війні вже півтора року, я так само дуже чекаю демобілізації.

А.Ч.: Так, десь на восьмому чи дев'ятому місяці повномасштабної війни я створив петицію про демобілізацію умовно через рік. Зараз люди говорять про півтора року, скоро будуть говорити про два роки служби. Але що ми маємо в результаті? АрміяInform почала називати мене російським ІПСО, навіть не розібравшись, хто я такий. Вони думали, що я – якась там підставна людина. Погрожували контррозвідкою чи СБУ. Зокрема, це було з подачі Ганни Маляр. Зараз Ганни Маляр уже немає, а ми всі досі служимо. І тепер про заміну говорять, як на мене, вже ледь не всі в армії. Це намагаються не помічати тільки охочі, щоб замість них служив хтось інший. Я дуже довго, дуже багато про це думав, і для себе це умовно назвав так: є «партія совісті», для яких, навіть ризикуючи життям, важливо залишатися людиною. А є «партія комфорту», для яких важливіший особистий комфорт, тобто залишатися живим, здоровим, жити зі своєю сім’єю. Ті кілька відсотків із «партії совісті» – це ті люди, на яких реально тримаються приналежні до «партії комфорту».

І.Ф.: Якби у тебе була можливість звернутися до так званої партії комфорту, що б ти їм сказав?

А.Ч.: Не вигадуйте для себе різних відмазок. Найгірше, коли людина каже: я важливіший для суспільства, держави, культури, історії, майбутнього. Або якщо починає говорити: я би воював, але я не хочу втрачати свободу. Тобто хай свободу втрачає хтось інший. Я би воював, але я не хочу потрапити під командира- дебіла. Тобто хай під командира-дебіла потрапляє хтось інший. Усі ці відмазки викликають значно більше неприйняття і, скажу чесно, агресію, ніж просте чесне «мені страшно». Але, попри те, як це може звучати, я хочу, щоб люди розуміли: я не засуджую різні вибори, я засуджую брехню.

І.Ф.:Нещодавно на своїй сторінці у фейсбуці ти виклав пост про європейський тур Макса Кідрука. Коротенький допис, але дискусія навколо нього сталася бурхлива. Можеш пояснити докладніше: чому твоя аудиторія так різко відреагувала на те, що ти написав: «У когось війна, у когось європейське турне»?

А.Ч.: Макса Кідрука дуже захищають, тому що він збирає гроші для ЗСУ. Я це поважаю, але я би теж хотів цим займатися – видавати книжки, їздити у європейські тури, донатити. Але я не можу цього робити, я на війні. Мій пост був радше прикладом того, що відбувається в суспільстві: хтось жертвує своїм життям, своїм здоров'ям, принаймні часом свого життя, відірваним від родини, від дітей, від кар'єри, а хтось продовжує цю кар'єру робити, в тому числі за рахунок популярності України в світі. Можливо, це навіть Кідрука не найбільшою мірою стосується. Принаймні серед письменників немає такого, як у поп-культурі – коли, до прикладу, Потап чи Олег Винник просто втекли за кордон. Потап узагалі ще й патріотичні пісні почав писати українською мовою. «До речі, передаю вітання, Потапе, be brave and sing for Ukraine»

І.Ф.: У своїх висловлюваннях, і в інтерв’ю, і в дописах на фейсбуці, ти дуже сміливий – справді порушуєш тригерні теми. Не боїшся, що це знизить твою популярність як письменника? Пам’ятаю, ти якось писав, що у тебе в підписниках із кожним таким постом дедалі менше й менше лишається чоловіків, самі лише жінки.

А.Ч.: Після того, як ти вирішив ризикнути своїм життям і пішов на війну, тобі боятися, що тебе назвуть російським ІПСО чи видаляться з підписників? Що ти станеш менш популярним? Звісно, ні, я не боюся, це навіть смішно.

І.Ф.: До теми про ІПСО. Рік тому, коли тобі погрожували контррозвідкою і СБУ за петицію про демобілізацію, погрози лишилися погрозами – чи ти мав проблеми?

А.Ч.: Ні, жодних проблем, це були тільки слова. Та й до чого тут контррозвідка, за що мені погрожувати? Я просто говорю те, що думаю, при тому не видаю ніяких секретів. А те, що я говорю якісь неприємні речі, то це дуже зручно назвати російським ІПСО чи сказати, що в мене ПТСР. І це теж проблема – існує газлайтинг військових. Коли військовий починає говорити що-небудь неприємне, то дуже легко від цього відмазатись, мовляв, він травмований і не треба брати його слова до уваги. Про це є дуже класний вірш військового і поета Артема Полежаки.

І.Ф.: Нещодавно я була свідком такого газлайтингу. У нас у багатоповерховому будинку є сусідський чат у вайбері, так от, нещодавно там написав військовий, попередивши сусідів, що він у гарячій точці, а майстри будуть робити ремонт, аби його дружина могла якомога швидше переїхати в нову квартиру. Посипалися претензії від сусідів, мовляв, він порушує тишу під час дитячого сну, у вихідні майстри щось там роблять, та інше. Військовий відповів щось у стилі того, що він терпить значно більше незручностей заради нас, а ми, сусіди, не можемо потерпіти трохи шуму в суботу?! У відповідь його обізвали контуженим. 

А.Ч.: Дивись, якщо ми говоримо так відверто, то я, коли почав розуміти, що оточення не готове мене чути, пішов до психотерапевта. Мета психотерапії у мене була в тому, щоб не виливати свої почуття у публічний простір. Я не знаю, чи це вплив психотерапевта, чи вплив психотерапії в цілому на людину, але я, навпаки, перестав приховувати свої думки. І от навіть зараз я розумію, що цю розмову будуть читати різні люди. Ті, хто служать, скажуть, що він усе правильно каже. А ті, хто не служить і не збирається служити, будуть казати, що він травмований. Так, я травмований тим, що мій друг загинув. Але ви травмовані ще сильніше – тим, що вам соромно, але ви боїтеся в цьому зізнатися навіть самим собі.

І.Ф.:А ти зараз щось пишеш, окрім відвертих дописів у фейсбуці? Книжку, оповідання, статті?

А.Ч.: На жаль, я не можу зараз писати. І не стільки тому, що у мене немає часу, скільки тому, що немає сил. От вчора я прийшов із наряду і не зміг навіть телефон на зарядку поставити. Хто не на війні, тому, мабуть, тяжко зрозуміти, що коли у тебе є вільний час – ти хочеш просто лягти і спати. Максимум, що я зараз пишу, – це якісь нотатки в мобільному, щось за типом якорів для пам’яті, щоб у майбутньому написати дещо більше. Я, до речі, дуже заздрю тим людям, у яких є енергія. Наприклад, Павло Вишебаба, він сам десь казав, що фонтанує творчістю. Це дуже круто. В мене не так.

І.Ф.: Однак тебе наздоганяє успіх за те, що ти написав у минулому. До прикладу, от-от у США вийде друком перекладена англійською твоя книжка «The Ukraine». З чим тебе й вітаю! «The Ukraine» – це збірка оповідань про різних українців, дуже різних. Дехто симпатичний, дехто – ні. І аспекти нашого життя показані теж різні – привабливі й такі, за які певною мірою соромно. Ти писав цю книжку до великої війни і, відповідно, ситуація була іншою, а зараз світ дивиться на нас, наче під лупою. Якби писав зараз – щось би змінив? Чи так само показував би світу правду, не «причесуючи», а все як є?

А.Ч.: Ні, я би нічогісінько не змінював. Мало того, якщо я доживу, і якщо, тьху-тьху, матиму сили писати після нашої перемоги, то я писатиму правду. Про все те, про що я й зараз говорю. Тобто це не буде «народ єдиний, як ніколи», це не буде славна сторінка української нації. Це буде про те, що відбувається насправді. Якщо я не доживу – доживе і напише хтось інший.

Я справді дуже переживаю, щоб у нас не лишилася про теперішні події якась суцільна героїчна сторінка. Треба показувати всі сторони війни. Треба показувати і того чувака, який, ухиляючись від мобілізації, переплив через Дністер. І героїв треба показувати. І зрадників. І тих, хто жертвує собою. І тих, хто жертвує іншими.

От, скажімо, мій друг-поляк каже, що його дратує збільшення кількості українських чоловіків у польських кав'ярнях і ресторанах. Звідки чоловіки за кордоном у такій кількості в 2022-му і 2023-му роках? А з іншого боку, мій підрозділ, який формувався в Івано-Франківській області, приблизно на чверть складається з чоловіків, які, навпаки, в перший місяць повномасштабного вторгнення повернулися з Польщі та інших країн в Україну. Розумієш, про що я? Ми різні, і війна має різні сторони, про кожну з них треба говорити. Думаю, що дуже багато військових після війни захочуть висловитися, так само, як і цивільні. Це надія на те, що після перемоги буде звучати правда. Правда – це важливо, навіть якщо вона нам і не подобається. До речі, ти помітила, що ми не говоримо про росіян, от взагалі – ні єдиного слова?!

І.Ф.: Як думаєш, чому?

А.Ч.: Бо з ними і так усе зрозуміло.

І.Ф.: А спробуймо, все-таки, поговорити про росіян. Тобі, погодься, є, що сказати й на цю тему. Я натякаю на травневий скандал, який стався у Нью-Йорку, коли ти, Ірина Цілик та Артем Чех відмовилися виходити на одну сцену з Машею Гессен (зазначу нашим читачам, що Гессен, говорячи про себе у третій особі, вживає займенник «вони», аби уникати визначення статі, тому ми, з поваги до їхньої позиції, будемо теж використовувати третю особу).

А.Ч.: Якщо дуже коротко, я толерантно ставлюсь до того, хто, як, і з ким говорить. Наприклад, у мене з цієї причини до Куркова претензій нема. Однак у нашому випадку ситуація була така, що я і Чех – військовослужбовці, тобто якби ми хоча б спробували з кимось, навіть віддалено пов'язаним із росією, вести якісь переговори, хай навіть культурні, це було б дуже погано сприйняте передовсім нашим керівництвом. Та й не гарно це було б щодо всіх тих десятків людей, які займалися тим, щоб нас, ще раз наголошую: військових, – на ці кілька днів випустили за кордон. От і все.

Оксана Стефанівна говорила, що, мовляв, ми повелися щиро, але нетактовно. Вона просто не знає того, що відбувалося за кулісами: ми намагались бути дуже тактовними. Але Маша Гессен вирішили повестися згідно з власними уявленнями про справедливість і заодно отримали якусь там премію миру в Німеччині. Що ж до нещодавніх виступів Куркова з Гессен або Андруховича з Шишкіним? Мені здається, вони цивільні особи, і це їхнє особисте право. Ми як демократична країна повинні давати їм таке право, в нас не має бути якогось комсомолу, де всі однакові. Інша річ, Курков це зробив після того, як був скандал із нами, це трохи негарно щодо нас із Чехом та Цілик. З іншого боку, розумію, що я набагато більш нетактовні речі говорю про яскравих представників «партії комфорту», таких як Потап і Кідрук. Але я збираюся робити це й надалі.

І.Ф.: А якби ти не був військовим, ти б у ситуації з Гессен вийшов на сцену?

А.Ч.: Я про це багато думав. Мені здається, як тільки закінчиться війна, я по-любому буду говорити з тими, хто хоч якось старається розвалити російську імперію. Але зараз, розумієш, кінь ходить по букві «г» у шахах, і я просто не маю можливості і права говорити з росіянами. А в майбутньому – буду. Є ж росіяни, які воюють на нашому боці, їх небагато, але вони є. Це показує, що людину визначає не те, де вона народилася і під впливом якої ідеології вона перебувала в дитинстві, людину визначають її особисті вчинки й особисті рішення.

І.Ф.: У нас із тобою традиція – зустрічатися і розмовляти раз на рік. Давай уявимо, що через рік я так само буду брати у тебе інтерв’ю для «Посестер». Тож побажай щось собі і всім нам, тим, хто буде перечитувати цю бесіду через рік. І дякую тобі за щиру розмову, за щирого тебе!

А.Ч.: Ми з одним другом, колишнім кришнаїтом, а нині мінометником, говорили про те, що треба прийняти, що світ несправедливий. Але цей світ тримається на тих людях, які, попри несправедливість, намагаються самі діяти відповідно до своїх уявлень про справедливість. І тому я хотів би побажати всім нам намагатися діяти справедливо, а ще краще: милосердно.