Посестри. Часопис №8 / Це ми і наш світ
Це ми і наш світ
Дорогі друзі!
Сьогоднішній номер часопису незвичайний. Незвичайний, бо ним ми робимо спробу позначити наш світ, світ, що створює нас самих, світ, у якому ми творимо й залишаємо свій слід. Це наш простір, знак нашого перебування й існування, нашої фактичної присутності, якої за якусь мить уже нічим не вдасться довести. У наш творчий простір ми запрошуємо Бруно Шульца, торкаючись простору його існування й впливу, простору його уяви, улюбленого міста, що стало місцем його творчості, – Дрогобича. Запрошуємо Вас пройтися вулицею Крокодилів, що виринає місцем пізнання, подивуванням і зачудуванням, лабіринтом, місцем, що з’єднує інші світи.
Світ Бруно Шульца захоплював і притягував. Тож до Вашої уваги також рецепція його творчої особистості, представлена поетами різних поколінь і різних народів: Наталією Бельченко, Анною Фрайліх, Тадеушем Ружевичем. Наукова рецепція творчості Бруно Шульца розгортається у фрагменті праці Іренеуша Староня, який вивчає оповідання письменника поряд із прозою С.-А. Мюллера та М. Блекера й описує місця дитинства, місця страху й любові у різних кольорах і смаках, а ще запрошує читача увійти в топос людини-світу, людини-міста, людини-книги.
Разом із Бруно Шульцом виринає також постать його перекладача – Юрія Андруховича. Стоять вони поряд, бо ж хто краще знає автора, як не його перекладач, а це занурення в тексти дивовижного автора цінне ще й тим, що дало змогу Юрієві Андруховичу поділитися власним розумінням цього культурного феномена. Поговорімо з ним про паралельнокультурність Шульца, його включеність у середовище тодішньої Галичини, перегорнімо авторську сторінку із «Лексикону інтимних місць» і разом із ним опинімося у ще не давньому, але для багатьох із нас не відомому Кракові 1989 року, щоб стати частиною цього міста теж. Запрошуємо також на розмову Юрія Матевощука з Юрієм Андруховичем про літературу й про війну, на розмову, що відбулася у громадській локації, що стала місцем мистецтва й бомбосховищем.
Чи справді світ, за висловом Богдана-Олега Горобчука, «обертається навколо зв’язаних рук»? Репортаж Ігоря Кручика із особливої події – відкриття театрального сезону в Київському театрі імені Лесі Українки – підтверджує, що таки ні, бо мистецтво гуртує людей у собі, в «укритті від болю та відчаю». А тому Юлія Мусаковська запевняє, що слова саме зараз мають свою вагу й своє значення, а ще звертається до фольклорного мотиву давньої казки, де голос убитого виграє сопілкою і дозрівають страшні плоди злочину – яблука заздрості. До галицького простору повертають також вірші Ірини Марцинюк.
А все це міцно пов’язано і з воєнним часом теж, тому запрошуємо до прочитання проникливої поезії Анни Свірщинської, у якій солдат заклинає: «Ти не вб’єш, мене вороже». Авторка замислюється над вічністю, життям і проминанням, над незбагненним часом, коли стоїть над тобою війна-смерть, війна-убивця, війна-матір. Світ страшний, він лякає і ставить перед людиною завдання такої складності, що, боячись його не розв’язати, та шепоче й непевно промовляє: «Не народжуй мене знову, не народжуй мене ніколи». А все це світ величезної людської спільноти, світ страждання і світ надії, світ відчаю і молитви, це світ, що розгортається на весь світ, це світ світу.
І якщо, за словами самого Шульца, «дійсності немає, а є тільки одна істина і дійсність – та, що її створив митець», то сьогодні читач матиме змогу переконатися у багатогранності цих мистецьких світів, світу вигадки чи, може, поетичної дійсності, дійсності митця.
