Посестри. Часопис №79 / Мiряти високою мiрою. Про Івана Світличого

Цi слова, винесенi в назву однiєї зі статей Iвана Свiтличного, надрукованої 24 листопада 1961 р. у «Лiтературнiй газетi» (нинi – «Лiтературна Україна»), безперечно, декларують максималiстське творче кредо письменника, яке вiн визначив для себе раз i назавжди i якому нiколи не зраджував.

Лiтературознавець i лiтературний критик, поет, перекладач – у таких iпостасях вiдомий нам Iван Свiтличний. Чесна й мужня громадянська позицiя, а ще професiоналiзм, ерудицiя, принциповiсть у поєднаннi з розважливiстю й повагою до талановитого слова, – саме такими своїми рисами здобувся Iван Олексiйович на авторитет серед своїх колег та однодумцiв у лiтературно-мистецьких колах.

Уявлення про поетичну та лiтературно-критичну дiяльнiсть Свiтличного дає книжка «Серце для куль i для рим», яка вийшла друком 1990 р. із передмовою I. Дзюби «Душа, розпластана на пласi...». Вона вперше репрезентувала й певною мiрою пiдсумувала творчий доробок письменника: це оригiнальнi поезiї, поетичнi переклади (переважно з французької), що з’явилися з-пiд його пера до арешту i в неволi, а також лiтературно-критичнi статтi, окремi з яких публiкувалися в українських часописах ще на початку 1960-х рр.

«Першопочаток чину – слово»[1] – вважав Iван Свiтличний і ставився до того слова з особливою вiдповiдальнiстю. I не тiльки тому, що взiрцем для нього завжди служили поети свiтової слави, а й тому, що у країнi, де було пiдрубано родове корiння, вiдiбрано право бути самими собою, воно залишалося носiєм пам’ятi, генетичним кодом, який крiзь вiки нiс українськiсть.

Слово стало для Iвана Свiтличного надiєю та опорою: i тодi, коли дошукувався вiдповiдей на сакраментальнi запитання, й коли бачив сенс свого життя у сподiваннi «переiнакшення» свiту, й коли вiдчув, як «кругом незахищено-голо»...

«Смiшна чи химерна» його душа («Все б їй музика, // все б їй вiршi...»[2]) випростувалася з куцих радощiв буднiв – через творче осяяння. I в тому самовираженнi через слово знаходив поет свою свободу:

Поезiя – свобода серця.

Вона ламає сков i стрим.

 

(«Поезiя», С. 54)

Водночас вiн усвiдомлює, що мiсiя, покладена на митця, надзвичайно важка, вона визначає весь його життєвий шлях: Найдеспотичнiший володар – Поезiя, твоя свобода.

Де ж визволення? Спокiй де?

Нема й не буде. Дурень-розум

Ще гне в спасенно-тиху прозу.

А ти iдеш, iдеш, iдеш...

 

(«Поезiя», С. 54)

Цикл вiршiв Iвана Свiтличного «Мистецтво поетичне, мистецтво вiчне», де сплелися воєдино думка фiлолога й чуття поета, явив нам його розумiння не тiльки мистецтва як «талан-натхнення», «божого дару», а й власне життя як мистецтва, коли людина й Бог єдинi в поривi творити мить:

Мiзерна мить! Але зi всiх мистецтв

Се – витвiр дивугiдний, се – магiчний Шедевр, i ти, ти сам – його творець.

 

(«Життя коротке, а мистецтво вiчне», С. 53)

Однак душа страждала вiд протирiччя між величчю людини та її мiзерністю перед лицем свiтової безоднi, бо поет почувався, з одного боку, глиною «в руках Всевишнього Творця», а з другого – вiдчував свою «божисту вдачу високосно жити». Попри «зрежисуроване життя», «слiпої долi» повороти («Життя твоє обчислене, митець»), Iван Свiтличний залишав за собою право на «стихiйний ритм серцебиття, // Раптовi зустрiчi i втрати» (С. 62)...

Саме в цiй площинi – подоланнi «мертвої зони», «що дiлить всiх на два свiти – на зал i сцену», й бачиться найбiльша душевна драма письменника, загострена стражданнями фiзичними, виживанням на гранi можливого. «Рух сценiчного закону» – це той найвищий закон спiвдiї Людини й Творця, який так важко осягнути навiть чутливiй поетичнiй душi, «покладенiй» на матерiалiстичну матрицю «соцреалiстичної» доби.

Звiдси – те болюче роздвоєння: мiж приреченiстю на «смертнiсть» i вiдчуттям, що тебе таки «не поглине чорне забуття», мiж розумiнням найвищого закону й бажанням вiддатися йому «до краплини // До решти, хай вiн, Божий дар, // Шедевр iз тебе, з глини, злiпить» (С. 58). Душа Iвана Свiтличного поривалася до неба, i тiльки внутрiшня стриманiсть та ще, може, ота звична «затиснутiсть» не дозволяли надуживати iменем Господнiм. Але воно дедалi частiше зривалося з його уст у замкненому просторi заґратованої камери.

Цикл поета «Ґратованi сонети» (у збірнику «У мене – тільки слово», «Камерні мотиви»), певною мiрою наснажений Франковими «Тюремними сонетами»: то своєрiднi палiмпсести, писанi по «канвi» долi Свiтличного як переосмислення власних думок, вiдчуттiв, суджень на рiвнi нового переживання, розумiння, досвiду.

Виданi спершу в Мюнхенi стараннями й із передмовою незабутнього I. Кошелiвця, на батькiвщинi вони поширювалися в самвидавi. Здебiльшого це уявнi дiалоги з iдеологiчними супротивниками, достатньо емоцiйно-звинувачувальне слово, або ж тихi розмови з тими, з ким на початку 1960-х рр дiлив сподiвання на оновлення й вiдродження українського соцiокультурного всесвiту.

Гнiтючi тюремнi буднi принесли Iвановi Олексiйовичу не лише гостре пережиття самотностi («Ти – сам. Ти – сам, ти сам з собою!» , С. 35), а й поступове входження в ту чорну самоту з християнським смиренням, яке звучить щонайперше в «Сонетi вдячностi»:

Я не клену своєї долi,

Хоч кожен день менi взнаки...

I слава Богу, що сподобив

Мене для гарту i для проби

На згин, на спротив i на злам.

 

(«Сонет вдячностi», С. 37)

Або бiльш камерно, приглушено – у вiршi «Парнас»:

Парнас! I що тi шмони й допит?

Не вiрю в будень, побут, клопiт –

В мiзерiю, дрiбнiшу тлi.

Вщухає суєтна тривога. I в небесах я бачу Бога,

I Боже слово на землi.

 

(«Парнас», С. 29)

Та найперше те Боже слово мало зазвучати в нiм самiм – «на рiвнi Божих партитур» (I. Драч) – як спроба осягнути вiчнiсть i своє коротке життя в нiй; вона – «...зоряна, незрима – // Пливе, i мить її – твоя» («Вiдбiй», С. 27).

Вiзiйнiсть тюремної поезiї Свiтличного – надзвичайно контрастна. Вона служить тим випробуваним засобом, що увиразнює «зоровий ряд» та психологiчне наповнення мало не кожного вiрша, як ось у «Вечiрнiй мiстерiї»:

Обсiли мороки-химери,

Снується сутiнь спроквола...

Тужавiє драглиста мла.

Принишкли камери-печери.

I раптом – вiчнiсть ожила!

Здригнулися небеснi сфери,

Й зоря достотнiстю Венери

Над телевежею зiйшла.

А потiм – друга... П’ята... Сота...

Хорали Баха! На висотах,

На рiвнi Божих партитур!

А помiж нами лiг облогом

Забутий сферами i Богом

Облуплений тюремний мур.

 

(«Вечiрня мiстерiя», С. 26)

Тут велично-трагiчне наповнення органно-сонетарного гiмну вiчностi завершується воiстину шевченкiвського звучання акордом-дисонансом – вiдчуттям своєї покинутостi, безмежної туги й самотностi.

«Математичний жанр – сонет», облюбований Iваном Свiтличним, засвiдчує не лише високу поетичну культуру автора, а й щонайбiльше вiдповiдає його стриманiй дисциплiнарностi «вбраного» в риму почуття. Зразкiв справжньої «розкутостi» з позитивним емоцiйним переживанням знайдемо у творчостi письменника не так уже й багато. Для прикладу можна назвати хiба що сповнений вiтальної язичницької енергiї вiрш «Позаяк». Із оригiнальних сонетiв Свiтличний постає i як майстер цього складного канонiчного вiрша, i як учений-фiлолог, якому пiд силу розгадати «математичну» таємницю цього жанру.

У «заґратованому життєтриваннi» поета, окрiм Бога та власної душi, була ще одна спiврозмовниця, з якою вiн водночас i на рiвних, i на Ви – це її величнiсть Муза. З нею вiн веде нескiнченнi дiалоги, звiряє свої думки про стихiю поетичної творчостi, мiсiю поета, його «запрограмованiсть» на страдницьку долю... I можна лише здогадуватися, в якi цiкавi й глибокi статтi могли б вилитися тi поетичнi розмови-розмисли, якi часом видаються тезами майбутнiх наукових розвiдок, що їм не судилося народитися з-пiд пера Iвана Олексiйовича через арешти й тюрми.

Окремi лiтературознавцi (I. Дзюба, М. Коцюбинська, Е. Соловей) не раз вiдзначали, що вiршi, писанi Iваном Свiтличним на волi, видаються сухуватими й дещо дидактичними. Тож є пiдстави говорити про те, що в цьому разi саме обставини межової ситуацiї загострили його поетичне свiтовiдчуття, заглибивши мистецький зiр як у глибоку екзистенцiйнiсть, так i в таємницi трансцендентного, збагнути якi прагла душа митця.

Однак це явища взаємозалежнi: обставини творять поета, а поет тодi, по сутi, витворює новi обставини – не на рiвнi реалiй, а на рiвнi переживання. Тобто, перефразовуючи Е. Соловей, можна сказати, що тодi саме життя поета стає не стiльки особливо значним контекстом, скiльки ще одним твором, який кидає на всi iншi особливе свiтло[3].

Iван Свiтличний кинув виклик самiй системi – чи не вiд цього усвiдомлення своєї внутрiшньої сили та незламностi його поетичнi рядки були такими суворо готичними. Однак вони несли й сяйво його нiжної, притiненої почуттям легкої сором’язливостi, душi: через те час вiд часу крiзь чорно-бiлу графiку вiршiв поета пробивається то сонячний усмiх, то вiдсвiт притлумленої любовi, то трепет живого листу, то щемливий спогад.

Варто вiдзначити своєрiдну «фiлологiчнiсть» поетичного доробку Iвана Свiтличного: це численнi ремiнiсценцiї «на тему», алюзiї, а також особлива його любов до епiграфiв, що ними супроводжується чимало вiршiв, увиразнюючи авторський намiр та надаючи поезiї особливого, «адресного», звучання, iнтертекстуального виміру. Знаменно й те, що у поезiї Iвана Свiтличного є чимало персоналiй i присвят, якi витворюють цiлком своєрiдний вiзiйний свiт його людських пристрастей та симпатiй, прихильностей та негацiй – i водночас вiддзеркалюють еволюцiю власної душi поета, все те, чим вiн переймається у своєму духовному сходженнi, прагненнi «свiту гармонiї i свiтла».

Цiлий «поетичний iконостас» чiльних шiстдесятникiв – то не просто вражаюча сила любовi, зафiксована в портретах вiдомих людей («Л. Свiтличнiй», «Н. Свiтличнiй», «В. Симоненковi», «В. Стусовi», «Є. Сверстюковi», «Пам’яті С. Мамчура», «Г. Севрук», «М. Коцюбинськiй», «Панасові Заливасi» та iн.), а й посвiт провидницьких вiзiй, як-от щодо В. Стуса:

Крiзь всi мордовiї й сибiри

Нестимеш гордо свiтло вiри

В свою незраджену любов.

 

(«В. Стусовi», С. 64)

Надзвичайне враження справляє справжнiй гiмн красi життя й красi людської працi – вiрш-присвята Л. Семикiнiй, крiзь сюжет якого проходить найвище розумiння Свiтличним людського щастя як здатностi залишатися самим собою. Його фiлософське побажання майстринi звучить так: «Одягни їх у себе самих».

«Оприсутненiсть» поезiї Iвана Свiтличного близькими чи цiкавими йому людьми особливо помiтна в табiрних творах – i це зрозумiло з огляду на той замкнутий простiр, де ув’язненому даровано право хiба уявного спiлкування – найперше з Богом, а також iз тими, з ким роздiляв радощi й тривоги київського «Парнасу» 1960-х рр. Така своєрiдна «альбомнiсть» табiрної поезiї допомагала авторовi створювати «ефект присутностi» (М. Коцюбинська) спорiднених душ:

I враз нi стiн, нi ґрат, нi стелi.

Хтось невидимий iзбудив

Свiт Калинцевих вiзiй-див,

Драчевi клекоти i хмелi,

Рiй Вiнграновських iнвектив,

Чаклунство Лiни, невеселi

Голобородьковi пастелi

I Стусiв бас-речитатив.

 

(«Парнас», С. 29)

У поетичнiй портретнiй галереї Iвана Свiтличного є ще один особливо дорогий йому образ – його дружини Леонiди. Крiзь чоловiчу стриманiсть прозирає глибоке почуття поваги й любовi до жiнки, яка своєю самопожертвою осяяла його страдницьке життя.

Ти всiм, чим лиш могла, була менi:

Була Великоднем i буднем...

 

(«Ти всiм, чим лиш могла, була менi», С. 75)

звертався до неї поет, будучи певним, що навіть коли вiн буде «полишений останнiм богом» перед лицем «непогамовної печалi, невикрутної самоти»:

Єдиносущою у свiтi,

В моєму небi, у зенiтi

Зорiтимеш, як перше, Ти.

 

(«Коли померкнуть зорi строгi», С. 74)

Поетове схиляння перед пречистiстю жiнки, якiй «долю Бог послав: // мов на Голгофу...» – «крiзь ґвалт ганьби, крiзь глум ослав», – особливо виразно звучить у вiршi «Ярославна»:

...Хто ми без них? Чи ми змогли б

Себе на розтерзання будням

Так, як вони, вiддати? Будьмо

Достоту гiдними княгинь.

 

(«Ярославна», С. 72)

Його елегiйнi рядки часто контрастують iз саркастичними iнвективами: у змалюваннi табiрного життя – як поменшеної, загострено-гротескової моделi життя реального, де «пiдла наволоч [...] богує». Автор не добирає «шляхетних» слiв – вiн звинувачує на повну силу людського болю й обурення.

Гостро звучить цикл Свiтличного «Посполитi» – як виступ проти яничарства, моральної корозiї, «диктатури страху», «рабства монументальностi», купленої за іудинi срiбляки ситостi, проти тих, що «серцем голi, кричать, а мова в них нiма» («Душа розпластана на пласi», «Хiба не можна без Вандеї?», «Душевний сонет», «Вселенська робiнзонада» та iн.):

Трiщать хребти, i гнуться спини...

Нiхто, нiяк, нiчим не спинить

Людьми угноєний прогрес.

 

(«Посполитi», С. 45)

Справжнiм звинуваченням системi, яка винищила сотнi талантiв, стала поема «Курбас». Спалахами блискавиць з’являються в нiй iмена розстрiляних, замучених:

Мерзне маестро Курбас, Зеров-професор мерзне.

Вiтер! Навала диких ордищ! Орда навал!

Кайлами веселiше, професори-маестри!

Буде – (могила братня? Чи оборонний вал?)

 

(«Курбас», С. 86)

Як грозовi розряди, звучать щораз новi й новi рядки-iнвективи:

Невже ви нас, побратимiв, – без жалю, гризот i мук –

Величностi панi Вiчностi, вшанованiй панi Смертi –

Шлете, як листи в конвертi, до їхнiх кiстлявих рук?

I вас не приходять мучити – не плоскi, тупi пророки тi,

Не Гамлети роздвоєнськi, що в них i серця гноять, –

А ми, вами оптом проданi, а ми, вами смертно проклятi,

Розстрiлянi й перевiшанi частки вашого Я?

 

(«Курбас», С. 87)

У такому шаленому темпi передано всю цю трагiчну мiстерiю – «вiдьомський шабаш-спектакль». Пристрасне поетичне слово виривається мовби з прострелених правдою грудей автора, й вiдчуття якоїсь iрреальностi того, що все вiдбувається на наших очах, настiльки сильне, що цей твiр можна вiднести до найкращих поетичних набуткiв Свiтличного.

Думається, що публiцистична загостренiсть, властива поезiї Iвана Свiтличного, – то данина часовi й обставинам, вияв опiрностi й гiдної непокори, бо насправдi його лапiдарна душа була схильна до медитативного, фiлософiчного вiршування, де домiнують розмисел, заглиблення у свiт речей, пошуки першопричини й дорiг до iстини...

Чутлива, лiрична душа поета прозирає i з пейзажних замальовок: у тонких, настроєвих акварелях, часто окреслених чiтко, з переважанням у колористицi чорно-бiлої графiки, здається, найбiльше розкривається його справжнє, глибинне «Я». I водночас пейзажi є дуже динамiчними: у них нуртуюча сила природи, «зорганiзована» в елегантнi рими, виявляє себе в стрiмкому шаленствi («Язичницька весна»), щоб згодом, уже в новому вiршi, ця динамiка стишила свої ритми – й перед нами розгорталося сезонне дiйство природи, наче в уповiльненiй кiнозйомцi, скажiмо, як ось у вiршi «Берези»:

Ще паморозь терпка, шпичаста,

Мов бите шкло, iскриться скрiзь,

Та свiт гойднувся – i почався

Стриптиз осяяних берiз.

На тлi небес, мов на екранi,

В ряснiй травi, як на водi,

Берези!.. Молодi та раннi,

До щему в серцi – молодi.

За листом листик елегантно

Пiд ноги ронять? Впав? Не впав?

I вигинаються... Погляньте

На вiртуозно плавнi па!

А шиї гнуться лебедино,

Пiд струмом вiт пружинить стан...

Божисто витончене диво,

I диву гiдний маєстат!

I незбагненно, як це поруч

З магiчним таїнством берiз

Дуб-нелинь, товстокора покруч,

Iржавим панцерем обрiс.

 

(«Берези», С. 98)

Або згадаймо неперевершений «Рондель» – поєднання форм сонета й ронделi, який несе прозоро-чистий настрiй осiннього смутку, зачудування сяйнистою красою, блиском пожовклих березових кiс, розтрiпаних пустотливим вiтром, який уявляється поетовi «хитрим Каїном» i хитрим лисом, а ще грiшником, у якого немає розкаянь... Алюзiя до Святого Письма наповнює цю елегiю вiдчуттям проминальностi, однак прочитується в тому й глибоко прихований бiль вiд власного «проминання» й мимовiльне очiкування близької весни – як сподiвання на невмирущiсть усього живого.

I, здається, замало шукати в пейзажнiй лiрицi Iвана Свiтличного лише соцiально-полiтичних покликань та прозорих натякiв-паралелей. Менi вона видається радше з фiлософiчним, анiж публiцистичним пiдтекстом: це саме та поетична царина, де вiн мiг залишатися сам собою, сам на сам зі своєю душею й тим розсипом довколишньої краси, яка не могла не розчулювати його дiткливу душу.

...Є в поетичнiй спадщинi Iвана Свiтличного вiршi, якi пройшли нелегкий i довгий шлях вiд тюремної камери чи зони до батькiвщини чи закордонних друзiв – щасливо вцiлiлi, не вилученi спецслужбами в листах, чудом «вивезенi» дружиною чи сестрою на волю; є й вiршi, нiколи не друкованi: вiн заборонив їх оприлюднювати навiть пiсля своєї смертi, вважаючи не досить досконалими.

Я – випадок. Я iз закону випав

I впав у винятковiсть, як у сон.

Але не любить виняткiв закон.

Хоча – хiба це вибрик? Виклик? Випад?

...I все ж я – випадок. Сам по собi...

 

(«Випадковий сонет», С. 22)

– напише Iван Свiтличний, пiдтверджуючи свою сувереннiсть, своє право «бути все ж самим собою» (С. 32).

Таким незалежним залишався вiн i в своїй лiтературно-критичнiй та лiтературознавчiй творчостi. I мiряв її за тими ж високими мiрками вимогливостi, що й слово поетичне. Згадуючи визначальний для всього свого життя випадок суворого поцiнування академiком О. Бiлецьким його дисертацiйного дослiдження, Iван Олексiйович зiзнавався:

...Та з того часу я зрозумiв, що тiльки так i слiд поводитися в науцi та лiтературi (власне, i загалом у життi), якщо вони тобi – не засiб здобуття матерiальних вигод. Пiзнiше, познайомившись iз молодими тодi поетами В. Симоненком, I. Драчем, М. Вiнграновським та iн. i виступаючи вже в ролi суддi їхнiх творiв, я завжди мав за зразок поведiнку незабутнього О. I., i якщо менi це не вдавалося так, як йому, то винен у цьому не вчитель, а учень[4].

Уже першi статтi Iвана Свiтличного, друкованi наприкiнцi 1950-х – на початку 1960-х рр, привернули увагу своїми проблемнiстю, безкомпромiснiстю, високим професiоналiзмом, ерудицiєю. Цiлiсна натура письменника противилася загальноприйнятим тодi в лiтературi та лiтературознавствi канонам i приписам, i з-пiд його пера з’являлися все новi й новi гострi, блискуче написанi статтi.

Ясна рiч, здатнiсть Iвана Олексiйовича завжди залишатися самим собою й вiдстоювати безкомпромiсну й чесну позицiю не тiльки в лiтературi, а й у життi приносила йому повагу серед молодих i зухвалих шiстдесятникiв. Але водночас наростало й невдоволення лiтературних генералiв, проти яких те його непоступливе й виважене слово часто й було спрямоване. Досить сказати, що вже в тi роки вiн намагався очистити творчу спадщину Т. Шевченка, I. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, Панаса Мирного, П. Грабовського вiд iдеологiчного та спрощено-вульгаризованого теоретичного трактування й соцреалiстичного намулу.

Показовою в цьому планi є ґрунтовна й гострополемiчна розвiдка «Гармонiя i алгебра» (Днiпро. 1965. № 3), де вiн аргументовано виступає проти вульгарно соцiологiчних методiв дослiдження творчої спадщини Т. Шевченка у наукових працях П. Петрової «Шевченкове слово та поетичний контекст. Використання займенникiв у поезiях Т. Г. Шевченка» (Харків, 1960), В. Ващенка «Мова Тараса Шевченка» (Харків, 1963), I. Бiлодiда «Т. Г. Шевченко в iсторiї української лiтературної мови» (Київ, 1964) та iн.

Отож «...дружня сiм’я революцiйно-демократичних займенникiв на чолi з мудрим i випробуваним я», що «спричинила» генiальнi твори Шевченка, вознесена на кон’юнктурний п’єдестал цими мовознавцями, особливо гостро висмiяна Iваном Свiтличним – так само, як i суто технiчна «поетична бухгалтерiя», мета якої – звести хибнi науковi концепцiї на частотi вживаностi Шевченком тих чи тих слiв, критикує він і механiчне прочитання й засвоєння його творчостi на рiвнi «вирваних» iз тексту цитат. Йдеться, власне, про суто математичний аналiз, а кажучи ширше – спекуляцiю вiд науки на iменi українського поета-пророка, що Свiтличний називає «холодною обробкою» вогню Шевченкової поезiї, вважаючи це святотатством.

Науковi зацiкавлення Iвана Свiтличного вiддзеркалює його праця «Питання теорiї художнього образу» (Вiтчизна. 1957. № 6), де вiн намагається з’ясувати, як вирiшується в тогочаснiй естетицi проблема критерiю iндивiдуального й типового у мистецтвi, робить спробу окреслити шляхи подальшої розробки теорiї художнього образу, вбачаючи їх у дослiдженнi «специфіки саме мистецьких категорiй, їхньої відмінності вiд категорiй фiлософських, полiтичних та iн.»[5], даючи право митцевi обстоювати найперше високу художнiсть лiтератури. Цi теми вiн продовжує й розвиває в наступних працях, зокрема, у статтi «З досвiду Добролюбова. Думки над статтею «Що таке обломовщина?»» (Днiпро, 1961, № 11).

У дослiдженнi «Поезiя i фiлософiя» (Лiт. газета, 1958, 19 вересня) Свiтличний розглядає специфiку художньої творчостi, яка, на його переконання, полягає в тому, що особливими тут є «не лише фiлософськi iдеї, а й саме коло цих iдей»[6], тобто в тому контекстi, в якому вони не просто дiють, а взаємодiють. Вiдстоюючи власне розумiння незалежностi творця, вiн вступає в полемiку зi своїми опонентами й веде її аргументовано, переконливо, з почуттям стриманостi й такту.

Методологiчнi засади академiка О. Бiлецького щодо його наукової концепцiї iсторiї лiтератури Свiтличний простежує в статтi «Без знижки на бiднiсть» (1961). Це, по сутi, розгорнута рецензiя на збiрник праць ученого з питань української лiтератури «Вiд давнини до сучасностi», яка вийшла друком у Держлiтвидавi 1960 р. Свiтличному особливо iмпонує широта погляду автора, який, обстоюючи думку, згідно з якою уявлення про рiдне письменство можна отримати, лише розглядаючи проблему в мiжнародному масштабi, виводить його на свiтовi обшири. Це той погляд на лiтературу як явище свiтового порядку, що його взяв на озброєння й сам Iван Свiтличний.

Високо оцiнюючи постать О. Бiлецького i його внесок у вiтчизняне лiтературознавство, письменник особливо вирiзняє судження вченого, що тiльки «риси яскравої своєрiдностi» української лiтератури порiвняно з iншими роблять її «фактором мiжнародного значення»[7], а не взаємини й вплив однiєї лiтератури на iншу й, тим паче, не «риси спiльностi». Автор статтi шкодує з приводу того, що не все, написане О. Бiлецьким, видано.

Дослiдження «Художнi скарби «Великого льоху»» (1962), «Коментар критичний до коментаря наукового» (Днiпро, 1965, № 1), «Духовна драма Шевченка» (1976) свiдчать про тривалу зацiкавленiсть Iвана Олексiйовича шевченкiвською тематикою. Здiйснений у цих працях аналiз творчих надбань Кобзаря розкриває широку ерудицiю автора, його обiзнанiсть із оцiнками творчостi Т. Шевченка рiзними дослiдниками, намагання подати її пiд власним кутом зору. Так, простежуючи духовну драму поета в її амплiтудi: вiд тяжких розчарувань i безсилих проклять – до мужнього смирення, найперше через образи героїв, а вже згодом через подiї його життя, Свiтличний показує послiдовнiсть духовних шукань Тараса Шевченка.

Полемiзуючи з Ю. Iвакiним з приводу аргументованостi його методологiчних засад, оприявнених у книжцi «Коментар до “Кобзаря” Шевченка. Поезiї до заслання» (Київ : Наукова думка, 1964), дослiдник переводить дискусiю у площину конструктивну, особливо наголошуючи на тому, що спiрнi погляди цього вченого служитимуть каталiзатором дослiдницької думки.

У своїх лiтературознавчих судженнях та оцiнках Iван Свiтличний виходить із цiлком обґрунтованих засад:

Художнiй твiр – не таблиця множення, не всяку гармонiю можна перевiрити алгеброю; навпаки, багатство змiсту справдi художнього твору не тiльки дозволяє, але й передбачає можливiсть рiзного його сприймання[8].

Перейнятiсть Iвана Свiтличного станом лiтературознавчої думки в Українi засвiдчила i його розвiдка «Напередоднi iсторико-лiтературного синтезу» (Днiпро, 1964, № 12). Йдеться про загальний стан лiтературно-критичної думки початку 1960-х рр, коли пiд час хрущовської вiдлиги почали частково повертатися в лiтературний обiг замовчуванi iмена й намiтилися тенденцiї переосмислення української духовної культури 1920-х – 1930-х рр. Рецензуючи двотомну працю Н. Кузякiної «Нариси української радянської драматургiї» (Київ: Рад. письменник, т. 1. 1958; т. 2. 1963), Свiтличний робить «виходи» на рiзнi аспекти тодiшньої лiтературно-критичної ситуацiї в Українi.

Особливу увагу звертає вiн на важливiсть вироблення оптимальних методологiчних пiдходiв до перiодизацiї iсторико-лiтературного процесу, на значущiсть того, щоб при дослiдженнi цiлiсної картини «перший план не змiстився на заднiй, а тло не забило самих образiв»[9], на «висоту естетичних критерiїв» тощо:

...Високi й безкомпромiснi критерiї, самий лише вiдбiр i осмислення художнього матерiалу ще не дають справжньої iсторiї. Найквалiфiкованiший розгляд окремих творiв може перетворитися на суму бiльш-менш вдало скомпонованих рецензiй, i тiльки. Для iсторiї необхiдно за окремими художнiми явищами вiдкрити закони й тенденцiї лiтературного процесу, побачити суспiльнi причини лiтературного розвитку, усвiдомити особливостi, характернi для цiлих iсторичних перiодiв i епох. Тут вирiшуються питання самих принципiв суспiльно-економiчної характеристики тiєї чи iншої епохи, питання перiодизацiї iсторико-лiтературного процесу, принципiв групування матерiалу, художнiх критерiїв – усе те, що колись називали методологiєю iсторiї лiтератури.

З огляду на важливiсть цiєї проблеми, яка розглядається тут на прикладi академiчної двотомної «Iсторiї української лiтератури» з усiма її плюсами й мiнусами, Iван Свiтличний виступає проти кулуарностi її обговорення. Обстоюючи в цьому питаннi основнi засади академiка О. Бiлецького, зокрема його вiдмову од iсторiографiчностi у написаннi iсторiй лiтератури та перехiд до жанрового принципу iсторико-лiтературного синтезу, автор розвiдки дає чiтке бачення розв’язання цієї проблеми: справжнiй синтез стане можливим тiльки пiсля того, як в українському лiтературознавствi з’являться «глибиннi працi найрiзноманiтнiших родiв i видiв»[10], зокрема й портретного жанру, дослiдження, синтетичнi за тематикою й лiтературними жанрами тощо.

I. Дзюба в передмовi до книжки «Серце для куль i для рим» пiдкреслював:

Одним iз лейтмотивiв теоретичних публiкацiй I. Свiтличного була думка про неправомiрнiсть перенесення в естетику фiлософських категорiй, неправомiрнiсть змiшування категорiй естетики i категорiй фiлософiї. Це важлива думка, тому що таке перенесення i змiшування було «теоретичною» основою вульгарного соцiологiзму i рiзного роду полiтизацiї та iдеологiзацiї художньої творчостi, що завдало стiльки шкоди нашим мистецтву й культурі[11].

Однак найперше лiтературно-критична дiяльнiсть I. Свiтличного, як i I. Дзюби та Є. Сверстюка, була тим камертоном шiстдесятницького руху, без якого тяжко уявити собi лiтературний поступ молодого поколiння зухвальцiв. Право на цю «камертоннiсть» вiн здобув своїм авторитетом серед молодших i старших сучасникiв, послiдовно вiдстоюючи своє переконання, що письменникiкритик є бiльш-менш рiвновеликими супутниками єдиної i спiльної планети – читача, адже був не на жарт занепокоєний тим, що побутує думка про критику як про залежну величину, яка, наче мiсяць, свiтить лише вiдбитим свiтлом. «Гiпноз думки про другоряднiсть i службовiсть критики перед лiтературою настiльки великий, що йому пiддаються часто й самi критики»[12], – писав Iван Свiтличний у статтi «Письменник i критик... А читач?» (1962), навiч показуючи свою непiдвладнiсть такому гiпнозу й офiцiйним приписам, якi позбавляють критика права на об’єктивнiсть, власну позицiю, самодостатнiсть.

Хоч би якої теми торкався Iван Олексiйович, у всiх його статтях проводиться основна думка про те, що не може бути закритих для критики анi тем, анi iмен – хай би якими сановними чи канонiзованими вони були – й сам вiн нiколи не уникав конкретних прiзвищ. Цей демократизм лiтературно-критичного погляду, до якого письменник «запрошував» i своїх колег, звичайно ж, дорого йому коштував. Проте Iван Олексiйович був у своїх переконаннях надзвичайно послiдовним i несхибним. Заперечуючи схематизм, композицiйну заданiсть, канонiчнiсть і культ керiвника, вiн дотримувався тiєї «висоти» критерiїв», що їх прагнув упродовж усiєї своєї лiтературно-критичної дiяльностi, як, скажiмо, в оглядi «Людина приїздить на село...» (Вiтчизна, 1961, № 4).

Його стаття «Письменник i критик... А читач?» є свого роду програмною. Вона узагальнює думки Свiтличного, «розкиданi» по сторiнках попереднiх матерiалiв, із приводу того, якою насправдi має бути лiтературно-художня критика. Заперечуючи орiєнтацiю останньої «головно на особу письменника», автор виступає проти того, що з «певної групи письменникiв» створено, як вiн висловлюється, «своєрiдну касту недоторканих», вбачаючи причину такої ситуацiї не тiльки в амбiтностi й неадекватностi самооцiнки поетiв i прозаїкiв, а й у перестраховуваннi й небажаннi псувати стосунки самими працiвниками видавництв, редакцiй часописiв. Дуже слушно й, мабуть, першим вказував вiн i на проблему спекулювання авторитетами, що не робить честi жоднiй лiтературi.

Про тi задавненi й непроминальнi «больовi точки» лiтературно-критичної ситуацiї Iван Свiтличний завжди писав прямо, чесно й вiдверто, як-от ще в однiй iз перших своїх статей – «Своєрiднi взаємофактори, або Висхiдний кiнець фантазiї М. Равлюка» (Прапор, 1959, № 5), що, звичайно, не додавало йому прихильникiв. Однак цiй лiнiї поведiнки вiн залишався вiрним протягом усього свого життя.

Свiтличному завжди цiкавiше було працювати на «рiвнi тенденцiй», а не окремих iмен, тим-то такими цiкавими є його оглядовi статтi, як, примiром, «Боги i наволоч» (Вiтчизна. 1961. № 12), «Все є, i нiчого зайвого. Про деякi здобутки тогорiчної журнальної прози» (Прапор. 1962. № 5). У першiй вiн звертається до творчостi О. Довженка («Поема про море», «Зачарована Десна», «Повiсть полум’яних лiт») та М. Стельмаха («Правда i кривда»), простежуючи подiбнi й вiдмiннi риси їхньої поетики, як-от виправдану в кiнематографiчнiй довженкiанi й не зовсiм умотивовану в романнiй прозi Стельмаха велику мiру художньої умовностi, надмiрну iдеалiзацiю в останнього, надуживання ним темами «боги i люди», «правда i кривда», рiзке розмежування героїв за принципом «позитивних» i «негативних» тощо. А втім, про все це йдеться лише пiсля того, як автор визначає суспiльну концепцiю роману, вбачаючи її передусiм у гостротi порушених тем.

Така ж рiвновага об’єктивностi притаманна i другiй оглядовiй статтi, де в поле зору лiтературного критика потрапляють високо оцiненi ним романи «Вир» Г. Тютюнника та «За ширмою» Б. Антоненка-Давидовича, проза Ю. Мушкетика, Л. Серпiлiна, I. Муратова та iн. Основне своє завдання Iван Свiтличний як критик вбачає в тому, щоб допомогти лiтературi «засвоїти» той художнiй досвiд, що його привнесли в романiстику цi прозаїки. Не претендуючи на вичерпнiсть та остаточнiсть суджень, вiн залишає простiр для iнших iнтерпретаторiв, проте коли йдеться про художню вартiсть твору, залишається вимогливим i прямолiнiйним.

Лiтературно-критичну «мапу» шiстдесятництва тяжко уявити без статтi Iвана Свiтличного «У поетичнiм космосi. Полемiчнi нотатки про поезiю молодих» (Днiпро, 1962, № 4), де розглядається своєрiднiсть художньо-образних засобiв поезiї I. Драча, М. Вiнграновського, Л. Костенко та iн. «Поетичний космос» початку 1960-х рр бачиться критику наповненим новим способом мислення, що вiдповiдає самiй епосi освоєння космосу. Воно цiлком протилежне тому, що передувало явищу лiтературного шiстдесятництва і яке автор характеризує найперше як цiлковито лiнiйно-логiчне й беземоцiйне – й саме через це воно мало поступитися мiсцем поезiї, якiй властивi «внутрiшня цiлiсть i злагодженiсть, внутрiшня єднiсть почуття... [...] художня природнiсть», що тяжiє до «внутрiшньої художньої вмотивованостi»[13].

Насправді розмова про поезiю виходить за межi окремих iмен – вона сягає актуальної для того часу дискусiї щодо першостi «лiрикiв» чи «фiзикiв». У цьому контекстi I. Свiтличний бере пiд свiй захист модерну поезiю М. Вiнграновського, й особливо І. Драча, яка здобула i противникiв, i прихильникiв. Залишаючи за цими неофiтами право як на художнi вiдкриття, так i на поетичнi «перевитрати», Iван Олексiйович жодною мiрою їх не драматизує, а спокiйно й детально аналiзує.

Пiзнiша його стаття «На калинi клином свiт зiйшовся» (1968) виявила ще одне поетичне зацiкавлення Iвана Свiтличного – це творчiсть I. Калинця, в якiй вiн знаходить те, чого немає в цiлком вiдмiннiй поезiї I. Драча чи М. Вiнграновського, – огром мiфопоетичного свiту, що в ньому розкошує Калинцеве слово. I кожний художнiй обшир, витворений уявою будь-якого талановитого поета чи прозаїка, Iван Свiтличний сприймає чутливо, всотуючи в себе всi добротворчi iмпульси, що йдуть вiд тих жанрових надбань. Таким чином вiн сам наснажувався вiд своїх побратимiв, чию поезiю часто оцiнював вище, нiж власну.

До перекладацької справи Iвана Свiтличного прилучив Г. Кочур i своїм постiйним зацiкавленням заохочував його до систематичної роботи.

Книжка «Серце для куль i для рим», а пізніше й книжка «У мене – тільки слово» (Харків, 1994), по сутi, вперше репрезентують цiлiсний перекладацький доробок Iвана Свiтличного, являючи нам обшири його мистецьких зацiкавлень та уподобань.

Найкращi зразки поезiї: французької (П. Ронсар, Ж. Лафонтен, П.-Ж. Беранже, Ш. Л. де Лiль, Ш. Бодлер, П. Верлен, П. Елюар, Л. Араґон, Ж. Сюперв’єль), польської (Ю. Словацький, Ц. Норвiд), сербської (Д. Максимович), турецької (О. Велi) та ін. – в iнтерпретацiї українського поета звучали особливо природно й вишукано. Перу Свiтличного належить i власний переспiв із давньоруської «Слова про Iгорiв похiд» – «Слово про Iгореву сiч», роботу над яким вiн розпочав 1978 р. у концтаборi, а закiнчив 1981 р. на засланнi. Даючи свою оцiнку цiй художнiй версiї, I. Дзюба особливо наголошує на тiй обставинi, що тут зроблено спробу оригiнально витлумачити «темнi» та спiрнi мiсця й водночас максимально точно вiдтворити оригiнал.

Душа Свiтличного втiшалася також перекладами прозових творiв Гі де Мопассана. Зокрема, вiн переклав вiсiм оповiдань французького письменника, що ввiйшли до п’ятого тому восьмитомника, випущеного видавництвом «Днiпро», i там було вказано прiзвище перекладача. Вiршi та поеми, включенi до восьмого тому, також перекладенi Свiтличним, через заборону цензури вже було пiдписано прiзвищем Дмитра Паламарчука. Позбавляючи письменника права на власне iм’я, тоталiтарна система ставила його «на мiсце» за крамольнi погляди.

Вiдома також iсторiя перекладiв Iваном Свiтличним творiв П. Беранже. Пiдготовленi до друку в його поетичнiй iнтерпретацiї та з його передмовою й примiтками, вони мали вийти окремою книжкою у видавництвi «Днiпро». Такий том творiв французького поета Беранже й справдi з’явився 1970 р. в серiї «Перлини свiтової лiрики», однак це видання доповнили текстами iнших перекладачiв (мовляв, як це так, вiддати весь обсяг тому тiльки одному перекладачевi!), i з нього було вилучено передмову Свiтличного.

Помiтне мiсце в перекладацькому доробку Iвана Олексiйовича займають твори зі слов’янських лiтератур. Перекладав вiн i з литовської.

Вiдомо також, що в таборi Iван Свiтличний звернувся до перекладiв-переспiвiв гiмнiв богам (ХХII–ХХVII) iз трактату «Закони», що належать перу вiзантiйського фiлософа, вченого й полiтичного дiяча Георгiя Гемiста Плiфона (бл. 1355–1452). Очевидно, до цього спричинилася не тiльки та обставина, що вiн уже мав на своєму творчому рахунку переклад п’яти октав iз сьомої пiснi «Несамовитого Орландо» iталiйського поета Лудовiко Арiосто, а й певною мiрою iдеологiчна настанова Iвана Олексiйовича.

Ось як пояснював це зацiкавлення такою трохи нiбито й незвичною для нього лектурою перекладач М. Москаленко:

Чому ж Iван Свiтличний, чоловiк стоїчної i веселої вдачi, кришталево-чистий i щиросердний нащадок славних традицiй європейського вiльнодумства, «вусате сонечко», якщо згадати вислiв Василя Стуса, чому серед вiдомих обставин звернувся вiн до майстерно рiзьблених гекзаметрiв такого, здавалося б, несподiваного, як на наш культурний контекст, автора? А мабуть, тому, що Плiфон не лише намагався вибудувати власну релiгiйну систему, яка мала б протистояти моноїстичним вiровченням, передусiм християнству (фiлософ пропонував, зокрема, ввести богослужiння Зевсовi та iншим грецьким богам), не лише пропагував учення Платона i в духовних шуканнях своїх наближався до iталiйських гуманiстiв, а й розробляв проекти полiтичних реформ, метою яких було вивести Грецiю з кризи вiзантiйської iмперської державностi[14].

Творчу спадщину Iвана Свiтличного неможливо уявити без його епiстолярiю. Перша книжка листiв «Голос доби. Листи з “Парнасу”» (Київ, 2001) – це тiльки частина з упорядкованого й опублiкованого вже покiйною Леонiдою Свiтличною. Стиль листування – дещо стриманий, однак вiн висвiчує душу Iвана Олексiйовича з рiзних ракурсiв: у ставленнi до рiдних i товаришiв, поцiнуваннi лiтературних з’яв, а надто показує, як у нелюдських тюремних умовах вдавалося зберегти гiднiсть i честь, не втрачати вiри, надiї, любовi. Без перебiльшення, це справжня книга життя – трудного, стражденного, але осмисленого, свiдомого свого вибору: слiв, вчинкiв, друзiв, шляху, Долi. Це видання значно доповнила наступна, друга книжка «Голос доби» (2008), упорядкована Леонiдою та Надiєю Свiтличними, де вмiщено епiстолярiй 1950-х–1970-х рр., що розкриває внутрiшнiй свiт людини послiдовної, виваженої, незламної.

...Колись учень видатного вченого, Iван Свiтличний i сам здобувся на право бути Вчителем із великої лiтери, як часто називали й називають його сучасники.

Післяслово

З-помiж поетичних переспiвiв, що належать перу Iвана Свiтличного, увагу привертають такi динамiчно-афористичнi рядки, суголоснi свiтовiдчуттю й переконанням самого Iвана Олексiйовича:

...Та над прiрвою

Зла i глупоти, що пруть напролом

Знаю, бо спраглий, шукаю, бо вiрую

В однокорiннiсть свободи з офiрою,

Мудростi з мужнiстю, серця з добром[15].

 

(«Ars poetica». З Горацiя)

Саме тому, що вели письменника жага пошукiв та висока вiра, вiн i вiдбувся як «голос духу», як людина своєї доби, її жертва, її сумлiння (М. Коцюбинська) i мав право на слова: «Ти сам – свобода».

Те, що сьогоднi Iвана Свiтличного серед нас нема – трагiчна обставина для України. Адже вiн належав до того вкрай нечисленного у нас типу людей, якi здатнi активно формувати iсторичний процес, й iмперiя, як бачимо, непогано була зорiєнтована в питаннях, кого знищувати в першу чергу. Йому б не довелося сьогоднi вiдмовлятись вiд свого комунiстичного минулого, каятись у грiхах вимушеного пристосуванства, ламати списи в нерiдко бутафорських парламентських баталiях, або, на догоду власним амбiцiям, змагатися за високi посади. Вiн без великого труда мiг би пояснити «людинi з вулицi» те, чого вже не здатнi їй сказати вчорашнi «нацiонал-демократи», покликанi на службу до «високих хат» таким обачним у кадрових питаннях суверен-iстеблiшментом. Вiн, уродженець степової Луганщини, зумiв би донести слова правди, докричатися до умiв i сердець своїх землякiв, якi нинi одурманенi неоiмперською демагогiєю, «московською блекотою» вкупi з доморощеним малоросiйським холопством... Сьогоднi трагiчну вiдсутнiсть I. Свiтличного лише якоюсь мiрою виповнюють уже надрукованi вiршi, статтi, переклади.

Це – з листа М. Москаленка до Комiсiї iз державних премiй України iм. Т. Г. Шевченка вiд 16.02.1994[16].

Державну Шевченкiвську премiю Iвановi Свiтличному було присуджено посмертно, 1994 р., за збiрку поезiй, поетичних перекладiв та лiтературно-критичних статей «Серце для куль i для рим».

Ще вiн був членом Мiжнародного ПЕН-клубу (з 1978 р.), Спiлки письменникiв України (з 1990 р.), лауреатом премiї iм. В. Стуса (1989), премiї Українського ПЕН-клубу (1990).

Та найвище визнання, яке тiльки може заслужити людина земним своїм шляхом, можна знайти у спогадах тих, хто близько знав Iвана Олексiйовича, хто дiлив з ним його буднi, кожен із яких – хоч би що там було i хоч би де вiн його зустрiчав! – письменник називав Великоднем (i в цьому також виявлялася його «свiтлiсть»). Свiдченням цього є й мiсткi слова правозахисника, побратима по табору, С. Глузмана: «Жити поряд iз ним було великою радiстю. Щемкою радiстю знати Мудрого, Учителя...»

«Пекучий моральний максималiзм» (I. Дзюба) Iвана Свiтличного вивищував душi тих, хто мав щастя знати його особисто, а для тих, кого таке щастя обiйшло, – залишається високою максимою у повсякчассi морального вибору.