Посестри. Часопис №31 / Ми не припинили вірити

Де ми в цьому потоці подій? Невже можемо поглянути на минуле оцінювальним поглядом, наче по нас уже нічого не буде? Зважитися на таку зневагу – необачно. Минуло чимало часу, відколи Україна вирвалася з радянської тюрми народів, відколи Польща повернулася в європейську родину, але пам’яттю ми ще проживаємо пекло тоталітаризму й окупації, в Польщі й Україні ми ще не позбулися цілковито інтоксикації дволикістю, брехнею і насильством. Досі знаходяться ті, які торгують історією, звичками й уявними традиціями, щоби досягти найбільшого зиску, на який може розраховувати ця система брехні й насильства – керувати людиною, яка не думає самостійно і не прагне до самостійності.

Щоби не забути: ще за нашої пам’яті українські письменники відбували терміни за сфабрикованими звинуваченнями в нетрях російських таборів, польські письменники засновували таємні бібліотеки й друкували підпільні книжки, – усі вони об’єднувалися заради мрії про свободу, втратити яку так легко. Шахраї від історії та політики вештаються коридорами влади, вдавано дбаючи про культуру й апелюючи до традиційних цінностей. Застереженням від їхньої брехні слугують слова живих свідків боротьби за свободу особистості. Велика честь – представити в цьому номері розмову львівського науковця, філолога й поета Назара Данчишина з одним із найяскравіших поетів епохи шістдесятників Ігорем Калинцем.

Польський опір тоталітаризму мав інше забарвлення, проте так само протистояв нелюдській машині знищення – справами, словами, книжками. Про самвидав, у контексті якого вийшли в світ вірші не одного польського поета, ми тепер можемо говорити відверто: захоплює сміливість людей, які готові були заради поетичного рядка пожертвувати собою, своєю свободою. У таку епоху довелося творити й славетному поетові Юліанові Корнхаузеру. «Ми не припинили вірити», – говорить поет.

Про роль і доробок Євгена Сверстюка оповідають есей Ірини Славінської та уривок нарису Людмили Тарнашинської. Тексти й дослідження цієї скромної людини стали перехрестям, на якому зустрічалися мало не всі найвизначніші діячі його епохи, яку тепер іменують шістдесятництвом. Він не пристав на соцреалістичні методи, не вірив у пропаганду, не занепадав: будував свій світ, у якому найбільшою цінністю були людина та людська свобода.

Окрім того, ми згадуємо в номері ще одну трагічну сторінку історії української культури: знищення політичних зв’язнів 1937 року в урочищі Сандармох начебто на честь двадцятої річниці жовтневого перевороту. Убивство на честь «революції». Убивство як свято...