Посестри. Часопис №79 / Лєхонь та його «Щоденник»

Хоч як оцінювати «Щоденник» Лєхоня, але у вельми бідній інтимною прозою польській літературі він є значною культурною подією; тим паче, що як документ людської душі він просто вражає. Він викликав у мені стільки суперечних почуттів – від категоричного неприйняття і роздратування до зворушення і співчуття, що, пишучи про нього, мені слід довести думки до кінця, не тільки, щоб сказати, що я думаю, але й самому зрозуміти, укласти. Нехай мені пробачать друзі поета, якщо я буду несправедливим і жорстоким, але ж неможливо писати про померлого інакше, ніж не шкодуючи ані його, ані себе. Лєхонь, який і сам не грішив об’єктивністю і не зносив об’єктивності від мене, може би поставився із розумінням до моїх подальших слів.

Лінія розділу

Вже чимало сказано про лінії розділу між поколіннями, однак лінії розділу між людьми різних формацій того ж покоління (Лєхонь був на якісь три роки молодшим за мене) здаються мені ще більш відчутними; особливо в юності ми глухі до наших сучасників і затято доводимо власну правду.

У двадцятих роках я не читав Лєхоня. До невідомої мені Польщі я прибув як «варвар зі Сходу», свідком двох російських революцій і з Блоком та Маяковським за пазухою, вірші «Скамандра» не зачепили моєї свідомості, бо все, що я читав, мені здавалось претензійним кривлянням, це був абсолютно чужий мені світ. Моїми хресними у сучасну польську літературу стали Титус Чижевський і «Nuż w bżuhu» Бруно Ясенського! Щодо мого посвячення у велику польську поетичну традицію, то його почав Виспянський, якого я прочитав, наче у гарячці (мої «архісучасні» колеги вважали його за мотлох), а завершив Норвід.

Вірші Лєхоня потрапили до мене багато років потому: ті з першого сплеску (він заплатив за них, як він пише, кількома роками нервового захворювання), які здобули йому славу майже національного пророка, здалися мені епігонсько-романтичними, не вартими читання, а наступний після «Кармазинової поеми» том – «Срібне і чорне» – холодним і псевдокласичним. Не те, що я не відчував магії цих віршів, але я їм не вірив, ці смерті, ці любові – були лише на папері. Я не думаю захищати своє тодішнє ставлення до віршів Лєхоня, те упередження було зумовлене моїми відчуженням і невіглаством не лише щодо атмосфери, в якій вони народжувались, а й усієї поетичної генеалогії Лєхоня, тобто на той час ледь відомої мені великої польської поезії.

У тридцять дев’ятому році ми зібралися на річницю незалежності в Старобільську, брудні, вошиві, на дні нещастя, ми слухали прекрасну декламацію трьох віршів Міцкевича, Ор-Ота і Лєхоня. Міцкевич і навіть Ор-От – спричинили невимовне потрясіння, а от вірш Лєхоня – «Пілсудський» (ці «бузкові пари», «білі маркграфині», «крики засуджених», «орли-улани») – здався мені тоді, саме тоді, нестерпним! Я не міг зрозуміти своєї настільки сильної негативної реакції: фальш, гримаси чи попросту інша мова? Лінія розділу!

Я пишу про це, бо Лєхонь відчував моє ставлення і дивувався йому аж до антипатії до мене. Я особисто познайомився з ним у найгірший його період – період ілюзійних успіхів і реального снобізму в Парижі тридцятих років. Завжди в натовпі, агресивний, голосний і дипломатичний світовець, він дратував мене, ні на мить я не відчував у ньому поета – хіба що раз: ми з ним допізна засиділись у Годебських, де випадково зустрілись і він підвіз мене на таксі. У мить, коли я збирався вийти з машини, почувся його стишений, найпростіший голос – я не бачив його обличчя – він зі своїм жахливим французьким акцентом продекламував кілька рядків Малларме. Я був заскочений. А Лєхонь таки поет – вирішив я.

Після Парижа тридцятих я зустрів його тільки в п’ятдесятому у Нью-Йорку. Я вже мав набагато складніше ставлення до його поезії, ми з ним пережили потоп, і нас поєднувало чимало спогадів і справ. Проте мої спроби наблизитися до нього (у нас були спільні близькі друзі) не вдалися. У розмові він відгороджувався то стіною мовчання, то банальними дотепами, мої намагання встановити глибший контакт його навіть образили, адже він сприйняв їх за відсутність такту з мого боку.

Щоденник

Його «Щоденник» став для мене відкриттям того Лєхоня, до якого я був не в стані добратись у житті. Я обрав найгірший шлях першого знайомства з ним – переглянув сторінки, де фігурували знайомі мені прізвища. Жахливе враження! Безперервні атаки на живих і мертвих, неможливий рівень, якась інтелектуальна убогість: «Фауст – це німецька свиня», «Дмитро Карамазов мене завжди смішив, я надаю перевагу Кміцицю» Головний герой «Потопу» Г. Сенкевича. [1] тощо. Самі повтори не побачених свіжим оком і не перевірених на собі загальних місць – не думка, а втеча від неї. Під «думкою» тут я маю на увазі думку, «яка сама думає», оте незалежне від первісного наміру і наперед визначеного шляху власне життя думки, що тільки воно засвідчує її справжню автентичність.

(«Зважте, панове, що голова думає сама, і щойно я це вимовив, то аж стрепенувся», – говорить один із персонажів Мрожека.) Якась ненависть чи вивернута любов до Франції, «в якій нічого поза лайном не в змозі уразити нюх культурних французів», Моріак є нереалізованим отруйником, Марітен – ізгой католицизму (і гірше).

Напад на Марітена особливо мене збентежив: у березні 1949 року я опублікував у «Культурі» статтю «Чи має рацію Марітен?», де наводив його звинувачення проти Польщі – звинувачення в антисемітизмі і презирстві до росії. Ці претензії, загалом слушні, але надто неконкретні, та ще й виставлені відразу після Варшавського повстання – боляче мене вдарили. Видно, ми говорили про це з Лєхонєм, і це озвалось у «Щоденнику» нестримною бурею реакцій і лайок стосовно людини, попри той окремий епізод глибокої і зовсім не ворожої Польщі, людини, якій я багато чим зобов’язаний.

Але всі ці прокльони були породжені різкою, фанатичною і тісною навіть не любов’ю, а релігією, що її предметом є завжди героїчна і невинна Польща. Цього в Лєхоні було неможливо навіть торкатись, він просто не дозволяв любити Польщу інакше. Звідси його претензії до «Культури», що всі її співробітники буцімто гірші за звичайних зрадників і гідні висіти на гілці. З лихослів’ям Лєхоня годі було полемізувати. Читаючи все це, я не міг не згадати один із найближчих мені його ранніх віршів із блюзнірськими рядками про Польщу«Герострат»: Вона від Вашингтона і до Бродів, У пірамідах Єгипту й заметах Тобольська; Куди не позирни – усюди Polska, В вінці терновому папужка всіх народів. Калічна, як безногі ветерани, Чиє життя – поневіряння світом, Колись вона звалася Посполита, А нині в рудниках гарує на засланні. Дівчисько, що розтринькуючи спадок, Забула все, чому учила мати, Вона гадає, що й світляк не згасне… І багатіє пам’яттю про статки. Нині вона під холодні осінні наспіви І осипання іржавого листя з каштанів, Лізе скелетами злими з трухлявих курганів – Прахом, що прагне воскреснути в новому тілі. Хай Королівські Лазенки зруйнує бульдозер, Мармур ліпнини безжально зіб’є долото. Гіпсову Грецію геть, да прибуде бетон! Скиньмо Цереру з колоссям у пафосній позі. Глянь но, колони театру стають частоколом, Перекриваючи поглядам шлях вдалечінь; Нумо сокиру у руки, й до справи хутчіш! Аби відкрити простір виднокола. Якщо Кілінський у старому місті Тебе повстати радісно закличе, Убий його! А труп здійми повище, Нехай радіють всі з благої вісті! Нехай усе земне спізнає трощу, Крім туги осені в засохлому стерні, Крім літа – влітку, щоби навесні Ми бачили весну, але не Польщу! Вдень на ногах не стою, не заспокоює й ніч, Думка тривожна нашіптує серцю питання: Чи ж після того, як тінню минуле злиняє Польща прокинеться? Чи не залишиться ніц? [2]

Цей мені польський моноліт чеснот, що перед ним кадять без натяку на критичну думку! – важко не побачити його «скелетами злими з трухлявих курганів». Однак коли я вирішив прочитати «Щоденник» від дошки до дошки, то, на свій подив, відкрив зовсім інший, складніший образ Лєхоня, без тіні примусу з мого боку він став мені ближчим. Безсумнівна чесність, ані натяку на ретуш щоденника Жіда, іноді дуже болючий критичний погляд на себе самого, постійні зусилля утримання переривчастої течії праці. При цьому старанність чемного пацієнта у прийманні щоденних ліків – призначена лікарем терапія написання сторінки щоденника. Лєхонь щодня записує план своїх дій, поразки і нескінченне безсиле сидіння над білим аркушем паперу, коли у нього відразу сто ідей п’єс, віршів і романів, яких він виявляється не в стані реалізувати.

Поруч із примітивним матом речі цілком іншого характеру – теплі сторінки, де Лєхонь пише про друзів; коли він зустрічає «Казя Вєжинського»Казімеж Вєжинський – польський поет, уродженець України. Автор багатьох збірок поезій і книжки про Ф. Шопена. Олімпійський чемпіон із мистецьких змагань на Олімпійських іграх 1928 року в Амстердамі в конкурсі літератури. Один із засновників літературної групи «Скамандр».[3] чи «Зосю Коханську», коли він із радістю і захопленням пише про поезію Вєжинського, коли постає слово «Пілсудський» чи спогад дитинства і родинного дому – змінюється саме дихання речень, стиль стає більш еластичним і плавним. Лєхонь, який для багатьох поляків двадцятиліття Польської незалежності був провідним польським поетом, оживає тут, непідфарбований, без котурнів, і говорить про себе без сліду пафосу. Поет, якого поступово руйнує зсередини хвороба, марно намагається їй опиратись. Він сприймає її як помсту за зраду поезії, котру він настільки охоче обмінював на блискучі, але безплідні салонні виступи, що вони зробили його у Варшаві найбільш очікуваним гостемХто хоче зрозуміти, ким був для своїх друзів у Варшаві або навіть у Нью-Йорку дотепний і балакучий Лєхонь, має прочитати прекрасні спогади Гемара, написані під свіжим враженням смерті поета, «Awantury w rodzinie» («Скандали в сім’ї»). [4].

Зрада? Але хто з артистів не зраджує? Бодлер розповідає, що Делакруа прирівнював базікання до розпусти, тож коли Бодлер заходив до його студії, одразу попереджав, що не буде говорити, після чого вони поринали у кількагодинну розмову.

«Щоденник» занурює нас у виснажливу працю, наполегливість у вибудовуванні вірша, кропітке вишивання різноманітних ритмів, врешті, закинуте писання величезного роману, а також постійний внутрішній монолог із самим собою: «Наслідувати Міцкевича без його жару, його віри, любові й ненависті, з цього можуть постати лише псевдокласичні строфи – Козьмян», – пише Лєхонь. А через день зазначає: «поразка». «Кілька годин крутив на всі боки чотири невдалі рядки. Нічого не виходить, із кожним днем усе гірше». Або в іншому місці, коли він вирішив було написати вірш «із туманом і недомовками», як «тільки й можна писати, як вважають деякі дурні», і після того, як вилаяв усіх «графоманів під Норвіда» визнає, що вірш справді повинен містити «вуалі, і завіси, і натяки», котрі приховують таємницю, однак його власний вірш не має таємниць.

Усе це наче підтверджує моє давнє ставлення до його поезії, мою невіру в її породжувальну причину. Але факт, що він і сам це бачить, і не лише цим переймається, а страждає, відкриває іншого Лєхоня. Читач починає вірити в прихований у ньому поетичний світ.

Найбільше ж у «Щоденнику» Лєхоня вражає відсутність катарсису – відсутність миті, котра навіть найскромнішому художнику платить за все: за тижні і роки важкої праці, за почуття непрохідної прірви між тим, чого він прагне, і тим, на що здатний. І тут ми підходимо до трагедії Лєхоня, і це слово не є перебільшенням. Він сам пише, що творча робота «залишає (мене) пізніше в порожнечі без всякої радості від того, що я зробив».

Фатум

                                     Підкралася недоля до людини, немов хижак.

                                     Фатальний погляд свій не зводить з неї…

                                     – Чигає – Чи не лишить битий шлях?Норвід, «Фатум». Вірш має продовження: Але вона поглянула на звіра – Як дивиться художник на модель. Що? Ним уже оволоділи? Хижак завмер… Людина глядь – ні сліду кровожера! Інший переклад вірша див.: Ципріян Норвід, «Поезії», Київ: Дніпро, 1971, с. 150[5]

Читаючи записи Лєхоня, неможливо забути, що автор уже на початку своєї поетичної кар’єри намагався отруїтись; тоді його заледве врятували, а потім довго лікували від нервової хвороби, однак за кілька років після написання «Щоденника» він таки покінчив із собою – викинувся з вікна якогось там поверху на бруківку Нью-Йорка. Протягом багатьох років під всіма фасадами видимості і маскою снобізму, після тамованих, а проте ненаситних прагнень поетичних успіхів, попід гарячкою життя і любові до нього («що довше я живу, то більше відчуваю подяку за кожен день життя, за щастя самого існування», – каже він Гемару незадовго до смерті), в ньому вирує жах – жах перед божевіллям і спокусою самогубства.

Черманський розповідає, як часто Лєхонь говорив і писав про самогубство, і визнає, що з плином часу перестав це сприймати всерйоз. «Ти жалієшся на самопочуття, але це не перешкоджає твоїм світським розвагам»; Лєхонь у відповідь процитував слова веселого вар’ята з краківського санаторію: «Я лише виглядаю задоволеним, насправді ж дуже нещасний». Такого роду жарти сягають найближче до внутрішньої правди Лєхоня. Як і Черманський, усі його близькі припинили серйозно ставитись до його одержимості темою самогубства – за винятком Вєжинського, мабуть, найближчого з його друзів. Чорна нитка фатуму проходить через увесь «Щоденник».

«Невже я вже ніколи не зможу відпочити від цього незбагненного роздвоєння, що роздирає мене». 

Зарано коронований Лєхонь знає, що стоїть лише на порозі свого поетичного покликання, в якому він не сумнівається. Однак переступити цей поріг можна лише завдяки остаточному вибору, повній відданості, а він боїться, бо «кожна напружена праця, майже кожний справді гідний вірш оплачується ціною втрати себе, а отже, віддачі себе якійсь таємничій силі», «яка висмоктує мене, як вампір», тож він втікає у натовп, прийоми, дотепи і помпу, замовляє свій внутрішній панічний розлад і збирає копійки заробітків чи патріотизму.

В іншому місці він пише про «невидиме для інших божевілля», «як колись тридцять років тому», пише, що перебуває під владою не тільки своїх інстинктів, а й якихось демонів, і задається питанням, чи, бува, це не Еринії, котрі карають його за зраду мистецтва. Цей мотив зради мистецтва постійно повертається, і Лєхонь шукає для себе виправдання. Коментуючи книгу Парандовського про Оскара Вайльда, він зазначає, що автор добре ухопив «суть комплексу письменника, який утікає від писання, маючи вагомі причини для написання драми – власним життям». «Щоденник» повний згадок про манію переслідування, роздвоєння особистості, нічні жахіття – це постійний рефрен, проведений без жодних романтичних метафор і суперлативів, стилем медичного діагнозу.

«Хижак» Норвідівського «Фатуму» чигає, має терпіння і час, а Лєхонь не має сили «поглянути на звіра», може тільки намагатись не «лишити битий шлях». Помста за зраду мистецтва? Гріх нереалізованості? Що довше я про це думаю, то сильніше не можу опиратись почуттю, що надто вже легко звинувачував Лєхоня у всіх тих «гріхах» і «втечах». Після прочитання цієї книжки читача не залишає пронизливий образ поета, що тисячний раз самотньо тупцює бруківкою величезного міста – бруківкою, об яку, врешті-решт, розіб’ється. Хижак таки дочекався наміченої жертви.

1970

.