Посестри. Часопис №79 / До Францішка Шеміота
Не забувай, що в сих краях віками
Жив предок твій, і мав звичáї власні,
Був злидень в згоді з власними богами –
Щоб стерегли небогу від напасті.
Він заклинання слав, аж нишкло горе,
Щоб плодивсь рід і не доймала скруха,
Таким глибинним голосом – як море,
І духи слухали – як море слуха.
Ти, розкопавши давніх жител стіни,
Серед румовищ не здригнешся навіть, –
Тебе, що повен сили і гордині,
Не дух його, а лиш кістяк цікавить.
Крізь море часу ведений сьогодні
Рукою долі владно й таємниче –
Не чуєш предків голосу з безодні,
Не по-литвинськи буйна хвиля кличе.
Таж у божеств на поводку ти, знаю,
В їх захистку – то не секрет нікому! –
Я на піску, клякнувши, начертаю
Ту істину, здавен усім відому.
Ти пам’ятай те голубине слово,
Як Дух застерігав, щоб пам’ятати
Могили предків; там я буду скоро,
І доторком людські відчую п’яти...
Але тебе тоді пройме скорбота
І схочеться в моїм побути світі,
В лице моїх думок зирнути потай,
Отой пісок, оту-от мить узріти.
