05.10.2023

Посестри. Часопис №79 / До Францішка Шеміота

Не забувай, що в сих краях віками

Жив предок твій, і мав звичáї власні,

Був злидень в згоді з власними богами –

Щоб стерегли небогу від напасті.

 

Він заклинання слав, аж нишкло горе,

Щоб плодивсь рід і не доймала скруха,

Таким глибинним голосом – як море,

І духи слухали – як море слуха.

 

Ти, розкопавши давніх жител стіни,

Серед румовищ не здригнешся навіть, –

Тебе, що повен сили і гордині,

Не дух його, а лиш кістяк цікавить.

 

Крізь море часу ведений сьогодні

Рукою долі владно й таємниче –

Не чуєш предків голосу з безодні,

Не по-литвинськи буйна хвиля кличе.

 

Таж у божеств на поводку ти, знаю,

В їх захистку – то не секрет нікому! –

Я на піску, клякнувши, начертаю

Ту істину, здавен усім відому.

 

Ти пам’ятай те голубине слово,

Як Дух застерігав, щоб пам’ятати

Могили предків; там я буду скоро,

І доторком людські відчую п’яти...

 

Але тебе тоді пройме скорбота

І схочеться в моїм побути світі,

В лице моїх думок зирнути потай,

Отой пісок, оту-от мить узріти.

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Словацький Ю. До Францішка Шеміота // Посестри. Часопис. 2023. № 79

Примітки

    Loading...