Посестри. Часопис №174 / Марія. Українська повість. Частина друга. I–III
Змученого Конрада безсилля дістало,
І застиглу душу майже вколисало.
Байрон
І
«У степу буяє квіт, на безлюдді гине,
Марно зір у далину по рівнині плине.
Коли ж ти, у гризотах, прагнеш насолоди –
Хмурість, ягоди терпкі знайдеш у природи.
Рушай у край отой, де мирти й кипариси:
Там у веселих шатах сяє сонце з висі,
Там у повітрі чистім погляди ясніші,
Подих з насолодою, голоси ніжніші.
Розкошують лаври там, небеса погідні,
І земля барвистіша, і думки привільні.
Біліють на будівлях статуї, віками,
Величні у пишноті, горді іменами,
Запрошують здалеку в чарівні руїни,
Де не боги й герої – павутина в тіні.
Там, коли згадаєш події тогочасні,
Задивившись високо в небеса прекрасні,
Насолоду в розпачі, любощі в жалобі,
Як усміх вуст коханих в смертельній хворобі –
Знайдеш… А в поля не йди, як серце стужилось,
Бо, крім могил, нічого вже там не лишилось:
Решту вітер український по світу роздмухав –
Дома краще, в затишку, про козаків слухай».
«Молоденький отроче, де це ти мандруєш,
Чи з Землі Святої йдеш, за нею жалкуєш?»
«Ні! На Батьківщині я всім чужий у горі,
Смерть мені лишила на грудях шрами чорні –
Ситий на цім світі отрути калачами,
Серце вже наповнене тяжкими плачами.
А коли сміятимусь – то як за покуту,
А коли співатиму – то на ноті смутку,
Бо на лиці зів’ялім поселилась блідість,
А в душі здичавілій знищена погідність.
У блиску ангел явить мою домовину.
«Що ж хочеш?» – «Від Розпачу бігти без упину».
ІІ
Зупинився тихо отрок, ставши біля плоту,
Не зважав тоді ніхто на його гіркоту.
Той, що з ним перемовлявсь, впершись у ворота,
Витріщився в інший бік, роззявивши рота:
В різнобарвному вбранні, гучно розкричались
Дивні маски – і в кортежі швидко наближались.
1
«Ти був на масляній венецькій? –
Хоч день, хоч ніч –
Веселість лине зусібіч;
Маска лице ховає, а хто питає
Про щось її – того вітає
Сміх і гомін молодецький.
Радіють жваво,
Пристрасно, браво
Юний Арлекін і літній дож,
І дівчина жде втіх також;
Матрони, аферисти –
Дурисвіти свободи.
Човни накриті
Хлюпають щомиті.
Сміх і гомін молодецький.
Ти був на масляній венецькій?»
2
Мчимо у санному кортежі,
Через дня і ночі межі,
Шалено, весело, із ґиком,
Усі в масках, а хочеш знати
Чиї ми, то відповідати
Будемо сміхом, криком.
Бажання перед нами
Відчиняє брами,
Зійшлись у пари краків’янки,
Пілігрим, жиди, циганки.
Чорти, ворожки, теж до пари,
Взялись за чари.
А ми – на сани!
І їдуть з нами
Гомін, шум і сміх пустий.
На польській масляній бувти?»
«Тут вам не масляна – заходити не можна,
Мечник на татар пішов, домівка порожня», –
Слуга спинив прибульців оцими словами,
Поставою незрушно мов підперши брами.
Та як стали маски співати, реготати,
Торохтіти, грати, нестримно танцювати,
Чуже вбрання ладнати й паперові чола,
Мертві риси й жвавий зір – в миготливі кола,
І фарби, блиски, тіні сіяти в польоті,
Весело звиватися в кожнім повороті –
В голові служаки думки затанцювали,
Не відали, не знали, що робити мали.
З циган сміявся, – відьом боявся з чортами,
Розмахував руками, мруживсь біля брами:
А маски перед ним скакали вихилясом,
Цікавість намагались доточити ляком.
Як викроєні губи затрубили в роги –
Затремтіли руки, ще й заніміли ноги.
А флейти, й голоси, збадьорені повтором,
Заверещали пісню недоладним хором:
Ах! Смерть змітає усе на світі,
Хробак дістане і в буйнім квіті.
А як тривога душу огорне,
І хмаровиння насуне чорне,
І як нещастя згори нагрянуть,
Тоді й людину шляхетну, гарну
Нахилить доля, вона застогне.
Хай зникне Злість хоча б на хвилину,
Не ятрить рану гострим стилетом,
І хоч при смерті слова прилинуть:
«Вернеться спокій, буде полегкість».
Бо Смерть змітає усе на світі,
Хробак дістане і в буйнім квіті.
Як чудо неба понад хворобу –
Понад прокляттям здійметься голуб,
І візьме владу силою дзьобу,
Вдихне у лиця сухі жалобу;
Перш ніж грімниця стане палати –
Аби смертельні болі приспати,
Не наспівуйте пісню мажорну...
Можливо, треба тільки сказати:
«Повернеться ангел до тебе знову!».
Бо Смерть змітає усе на світі,
Хробак дістане і в буйнім квіті.
А хто за інших стане в обороні,
Чи раптом не опиниться в безодні?
Тут Заздрості хихикати не треба:
Хоча добро і зло в міцній заслоні –
Є Суд Страшний, останній – Неба.
Трапляється, і сильна голова
Мовчить, у клопотах, похмура. .
Тоді привітні ми ждемо слова:
«Хай прийде радість і втече зажура!»
Бо Смерть змітає усе на світі,
Хробак дістане і в буйнім квіті.
А коли, натомлений з дороги,
У світлицю Приязні хтось зайде,
Чи в обіймах зніме всі тривоги?
Ні – пробігши мовчазні пороги,
Там лиця коханої не знайде;
Чи чогось не трапилось лихого? –
Він увесь тремтітиме від горя.
Хай хоч Гостинність скаже метушливо:
«Ось-ось Господар вернеться щасливо».
Бо Смерть змітає усе на світі,
Хробак дістане і в буйнім квіті.
«Та вже Господь із вами! На Духів не схожі...
Наче ж ні, це маски лиш – веселі, пригожі.
Знайшли чим дивувати! На санях катання
Ми бачили тут часто – наче дзиґ кружляння.
Заходьте! – хоч господар не вернувсь додому,
Не забракне тут вина і перин нікому».
Увійшли, вклонились, поглянули – нікого...
Гуртувались, радились, зиркали навколо.
ІІІ
Сонечко складало вже золотисту арку,
І червоним кольором фарбувало хмарку,
Світло сіяло тремке на землю, поволі,
Опускалось, палахке, сісти на престолі.
Вже воно чарівністю не вражає погляд,
Та проміння лагідне розсіває поряд;
Дарує, покотившись за крайнеба гранню,
Для погляду всіх смертних – золотінь останню;
Для нього в ті хвилини не властивий поспіх –
Всім творінням сущим дає живильний посміх;
Дивиться крізь шибку в обличчя й на долівку,
Мов журлива Приязнь, рушаючи в мандрівку.
І шати пурпурові кинувши на хмари,
Занурюється лоном у Природи чари.
Вже дня сліди зітерти Ніч підступна рада,
У неї під плащем таїться злочин, зрада.
А де ж гуляє Мечник, що хоче робити?
Радощів застілля чекає після битви:
Доньку ощасливити і гостей зібрати,
Радісно та приязно зятя частувати...
Та ватага дивна ввалилась до гостини –
Що як для затримки знайдуться причини?
