Посестри. Часопис №77 / Доки тиша

Коли сказаного досить, а не ще несказаного немає, тиша приховує напругу мовчання, й електрика думки насичує простір, мов потенційна блискавка. В таку мить справжня людина прагне говоріння, хоче ототожнити свій внутрішній баланс із цією повсталою тишею як чимось, а не нічим. Або ж людина утікає, бо лякається падіння в безмовність, наче удару в скроню.

Галина Крук вглядається в коротку мить неговоріння, коли емоційний згусток не втілюється у мову. Як homo sapiens sapiens не думаємо мовою, а лише думаємо – складаючи баготоряддя асоціацій, мозаїку образів, на перший погляд випадкових:

міг би сказати: ходи сюди, жінко, 
нікуди тебе не відпущу,  
двоє – це достатньо для початку світу 
 
міг би сказати, ходімо, жінко, 
будемо прориватися разом 
 
каже, іди собі, жінко, доки тиша 
у мені не лишилося нічого живого, 
крім тебе 

Додають до краєвиду барв поети й поетки, вірші яких пропонуємо читачеві в цьому випуску. Про те, «що становить безмовну поему», говорить Войцех Венцель, і про те, що «ось у ватяній глухоті прорізається / жовта мелодія воскресіння», згадує Анна Малігон, а Юлія Стахівська розгортає образ у широку картину з повнотою причинно-наслідковості та присутністю волі, яка насичує історію:

Хтось ще вишукує дикий янтар вздовж води,
хтось просто пише там слова, і ті, що йдуть позаду,
можуть дописати у вологій в’язі свої.
Ось тут, у шезлонгу, спить перламутрове дитя –
всіхнє і нічиє.

Важливий аспект поетичного досвіду – дистанція між автором, а радше образом зникомого та мінливого автора, та персонажем, який для нас поетичний текст артикулює. І в «поезії стресу», якщо можемо собі дозволити собі використати такий термін для позначення поетичної творчості в часі повномасштабної війни, цей аспект особливо актуальний. Роберт Мальчевський говорить про поезію Анни Свірщинської, що її текст «вирізняється достовірністю​, та демонструє надособистісний вимір повідомлення, яке створює поетка, виходячи з власного досвіду». Поетка стала дзеркалом непростої епохи – Друга світова, відбудова, повалення тоталітаризму. 

Про досвід відсутності дому, втечу від небезпеки та рятунок у власних снах розповідає Ія Ківа в есеї "Мертві квіти забуття»: «Забуття дому – гра в неможливість, біг на місці з неминучим програшем у фіналі. І дім у цій грі завжди наздоганяє. Панічними атаками в найменш придатних для цього місцях і обставинах. Липким безсонням у вирі робочих завдань. Або ж, навпаки, кошмарами з повторювальним сюжетом, які сняться щодня – і так місяць за місяцем...»