Посестри. Часопис №77 / «Де тікати, питаєш? Там, куди нас не звано...»

Де тікати, питаєш? Там, куди нас не звано 

не по кармі нірвана. І голова Йоанна 

сходить червоно над ситою суєтою 

Хлопчик прийшов набрати води святої 

А не дали – платити треба за бутлі 

Ми для них незгадані й незабуті 

 

Укладаємо в довгі валізи бинти і фляжки 

натикаючись на причандалля пляжне 

залишене ще з відпусток і перельотів 

Тут ополонка відхрещується від плоті 

 

Роздаємо кімнатні квіти, беремося за третю 

іноземну, знімаємо сірі потрети  

зі стін – і скануємо, – рідне від родового 

Доридались до сліз. Дослужились до рядового  

 

І тепер, як побачили, хто ми такі насправді 

Як не раді нам ті, хто найбільше раді 

Заливали у глотки пальне, задушили жабу 

Нам уже не холодно за державу  

 

Обступили трасу дзвінкі ялини, – 

вічні плакальниці зими... Знають нас малими 

Знають нас не за славою, не за вічним 

А за кольором шубок і рукавичок 

 

...Де тікати деревам? Скажи, людино.  

невідступно увись за молочним димом 

тягнеться сміх синиці і брязкіт волі. 

Нам не видали це на вході, не вчили в школі 

Миготять пейзажі у повертання 

І на полотнах божих стають принтами