Посестри. Часопис №90 / Пережити окупацію, знайти кота і вчитися дихати: відверте інтерв'ю з поеткою з Бучі Оленою Степаненко
Олена Степаненко – українська поетка, редакторка, журналістка. Народилася на Чернігівщині, закінчила музичне училище, але полишила музику і стала творити словом – її збірка поезії «Передчуття Авалону» отримала прершу премію видавництва "Смолоскип", а «Коротка меса на друге пришестя Данте» була відзначена Міжнародним літературним конкурсом «Гранослов». Олена працювала редакторкою і журналісткою на телебаченні, висвітлювала події Помаранчевої революції і Революції гідності. 24 лютого 2022 року перебувала з родиною в Бучі.
Ірина Феофанова: Олено, дякую, що погодилася поговорити про такий непростий досвід. Увесь світ здригається при слові «Буча», а ти з чоловіком і сином опинилася в самому центрі цього слова. Розкажи про те, як у Бучі почалося 24 лютого 2022 року.
Олена Степаненко: На той час я працювала на проєкті журналістьких розслідувань і мала купу роботи: писала сценарії, брала інтерв’ю, розшифровувала їх, записувала підводки до програми і начитувала їх для ефіру. І от у середу, 23 лютого, на додачу до всього цього, мені ставлять діагноз – ковід. Страшенно погано, мене ламає, і замість того, щоб складати тривожні валізи і готуватися, бо ж у нас всі тільки й говорять, що от-от почнеться, – я хворію і думаю, як все владнати з роботою. Ніч не спала, задрімала хіба під ранок, ажтут дзвонить сусідка і каже: почалася війна. Я на неї нагримала: яка війна? В нас є божевільний на районі, їздить на велосипеді і розкидає петарди. Я була впевнена, що це його забавки. І раптом чую: щось так неслабо бахкає. Це точно не петарди. Щоб ти розуміла, ми живемо в Бучі, але від нашого будинку до аеропорту в Гостомелі – 700 метрів. Чоловік із 6 ранку вже працював. Спускаюся з 2-го поверху, де самоізолювалася на час хвороби, питаю: «Почалося?» Чоловік коротко відповів, що так, справді війна. Напередодні я приготувала фарширований перець. Зранку ми про нього і не згадали. Через 4 місяці чоловік так і знайшов його на плиті – довелося викинути разом із каструлею.
І.Ф.: Яким був твій план дій? Чи ти, як і я, до прикладу, не очікувала, що росіяни наважаться і таки підуть нас вбивати?
О.С.: Плану не було. Я гадала, матимемо бодай день, щоб виїхати. Але все почалося просто під нашими вікнами. Машини у нас немає, всі, хто могли – виїхали першого ж дня. Що мені лишалося? Я спакувала нашвидкуруч рюкзак, взяла кеш, наші закордонні паспорти (хоча на той момент не знала, навіщо це роблю). Склала золото і срібло в мішечок, який потім так і лишився на дивані. Ми знали, що в Бучі є укриття, зайшли в одне, в інше. Потім повернулися в квартиру друзів, які дали нам ключі. Решту дня стежили з балкону за гелікоптерами, які кружляли під вікнами, відслідковували новини. До останнього були впевнені, що все от-от закінчиться. Але це був лише початок.
Зранку уламок снаряда прошив наш дім наскрізь, зірвав частину даху. Квартира на 10 поверсі була повністю зруйнована, якраз через під'їзд від нашої. Стало зрозуміло –тут лишатися не можна. Але куди податися, як? У мене маленький син, чоловік, і сусідка з двома дівчатками, налякана до напівпритомності. Вирішили перебути у квартирі на 3 поверсі. Я піднялася в нашу квартиру по харчі, залишила коту Дживсу запас корму й води. А коли вийшла з під'їзду –побачила якусь жінку біля машини. Питаю: «Ви кудись їдете?» А вона: «Нікуди не їду». Потім зізналася, що прямує у сховище. Я кажу, суворо так: «Ні, ти їдеш. У мене троє дітей на руках, ти їдеш!» Вона повторювала, що нікуди нас не повезе, але я притисла її і подзвонила чоловіку: «Спускайтеся! Ми їдемо».
Жінка була абсолютно дезорієнтована, але я розуміла: якщо відійду від неї, вона лишить нас тут. Тому навіть гадки не було вертатися за котом,не було вибору– мала рятувати дітей. Ця жінка підвезла нас на інший кінець Бучі, до наших друзів. Їхній будинок далі від Гостомеля, ближче до Ворзеля. І добре, що ми не лишилося вдома, – у нашому будинку буквально декілька днів потому оселилися кадирівці, у дворі стояв російський блокпост. А в квартал наших друзів росіяни принаймні не заходили. Через дорогу від квартири, в якій ми застрягли на наступні 14 днів, були склади «Епіцентру», над цими складами майорів великийсиньо-жовтий прапор. Ми щоранку на нього дивилися. А потім росіяни розграбували і знищили«Епіцентр», прапор теж згорів.
І.Ф.: Ти з сім’єю прожила в окупації два тижні?
О.С.: Так, до перших зелених коридорів. Без цих гарантій ми боялися виходити, бо вже знали, що росіяни всіх розстрілюють.
І.Ф.: Що було найтяжче під час окупації?
О.С.: Бачити російські танки, але не мати можливості передати нашим координати, бо щойно росіяни зайшли – одразу поставили РЕБи, почали блокувати сигнал. Важко було знати, що ми тут, а кіт там. Я постійно думала про Дживса, і декілька разів навіть пішки збиралася йти за ним, але починався обстріл, і я верталася. Та й зв'язку ні з ким не було, іноді, коли проривався сигнал, ми бачили, що друзі пишуть у фейсбуці: зникла родина. А ми сидимо в окупації і не можемо навіть повідомити, що живі. Це були такі 14 днів, які складно уявити, якщо ти там не була. Це не тільки постійна загроза смерті, це ще й складнощі на кожному кроці: води немає, світла немає, опалення теж.
Їсти ми готували на вогнищі. Там поряд було будівництво, і там же були свердловини з водою, ми брали технічну воду і просто кип'ятили в каструлі. Варили каші, перші два-три дні хтось пік хліб, волонтери приїздили двічі, доки не перекрили дороги. Власницякрамнички роздавала їжу порційно – за кількістю дітей у родині. Якось викручувалися. І так звикли, що насамперед діти, а намвже що лишиться, то й їсти майже відучилися. І дихати теж. Діти того не розуміли, а ми, дорослі, знали, що означає той запах, який був повсюди всі дні окупації – це трупи. Ми думали, то трупи ворогів. Лише потім дізналися – то були тіла наших мертвих сусідів, яких убили росіяни. І ми дихали тими тілами. Важко, коли усвідомлюєш це. І вже потім, евакуювавшись до Польщі, я вчилася дихати наново.
І.Ф.: У тебе вийшла збірка воєнних віршів саме з такою назвою «Дихай». Збірка білінгва– українською і польською мовами. Це вірші, які ти писала в окупації, чи в тих умовах було не до творчості?
О.С.: В окупації ти живеш у постійній тривозі, на адреналіні. Думаєш, як би нагодувати дітей, на скільки вистачить запасів, чи прилетить сьогодні в твій будинок, чи не прилетить? Ти відвикаєш навіть холод відчувати. Живеш тільки в цьому моменті, у тебе немає ні минулого, ні майбутнього. Є тільки ця хвилина, коли ти маєш вижити. Писати в таких умовах не хочеться, навіть думки такої не виникає. І лише поживши в Польщі деякий час, я вийшла на балкон квартири у Кракові, в якій ми з сином тоді мешкали, і написала свій перший воєнний вірш: «Усі ми тепер шипшина, Юлю, і роз'ятрений глід, і скривавлений подорожник. Проростаємо обабіч шосе і перонів з цибулин оклунків, наплічників і валіз...» Я присвятила ці рядки своїй подрузі – поетці Юлії Стахівській. Більшість віршів, які увійшли в збірку «Дихай», я написала саме на тому балконі.
І.Ф.: Про що пишеш зараз, повернувшись до Бучі? Чи плануєш щось на майбутнє?
О.С.: Пишу, але мало, по-перше, тому що почала знову працювати в проєкті журналістських розслідувань. Із досягнень за цей і минулий рік маю антології, до котрих увійшли мої вірші – це поетичні антології «Поміж сирен», «Війна-2022» і збірка воєнних новел «Словник війни» Остапа Сливинського. Нещодавно в межах проєкту ПЕНу «Мереживо» ми їздили до Олександрії та Знам’янки разом із чудовими письменницями Світланою Тараторіною і Марією Титаренко. Це унікальна ініціатива – відвідувати невеликі міста з мистецьким десантом, зустрічатися з читачами, знайомити їх із сучасною літературою.
Неймовірна втіха – бачити очі підлітків, яким цікаво, і які потім прибігають обійнятися. Якийсь дуже потужний обмін енергіями, взаємним теплом. Вразило, що в кожній бібліотеці, яку ми відвідали, в кожному музеї – працюють волонтери. Плетуть сітки, ллють свічки, щось потрібне для фронту майструють. Але я почувалася незручно, постійно переслідують думки, що роблю недостатньо. Багато моїх друзів-поетів воюють, а Андрій Любка та Мар’яна Савка так багато роблять, волонтерять. Світлої пам’яті Віка Амеліна, яка всю себе віддала перемозі, буквально – всю себе... А я – що я? Доначу, роблю прикраси, знов-таки, за донати для наших захисників. Я б хотіла робити більше, але після всього пережитого мені важко, і морально, і фізично. Потрібен час, щоб розібратися з цим усім і з самою собою.
І.Ф.: Якби у тебе була можливість надіслати листівку кожній людині на Землі, що б було написано на звороті цієї листівки?
О.С.: Озирніться. Подивіться навколо і побачте людей, які потребують допомоги. До великої війни я допомагала чим могла і кому могла. Потім обставини склалися так, що вже я сама потребувала постійної підтримки. Мені допомагали багато людей – і в Україні, і в Польщі, і у Великій Британії. І мене переповнює вдячність до всіх, хто простягнув руку підтримки, коли ми з сином найбільше її потребували. Ці руки з усіх куточків світу – вони надзвичайно важливі. Раніше ми жили кожен ніби у своїй бульбашці, до великої війни нам всім здавалося, що все буде добре. Хіба ми допомагали Грузії, коли росія вчинила напад у 2008-му? А білорусам, які втікали від режиму лукашенка? Тепер ми на собі відчули ціну допомоги, і я хочу, щоб інші люди зрозуміли це також – допомагайте одне одному.
І.Ф.: І не можу не спитати: як склалася доля кота?
О.С.: Виявилося, що кадирівці під час обшуку нашої квартири випустили кота. Я писала знайомим волонтерам – знала, що вони вивозили тварин із Бучі в притулки, шукала, дзвонила. Чоловік зізнався – коли повернувся після деокупації, дуже боявся знайти його мертве тіло десь у квартирі. Та ані трупика, ані живого Дживса не було ніде. Лиш у травні сусіди розмістили фото у чаті з обміну речами, що їх росіяни розкидали по всьому будинку у різних квартирах.
Так ми й виявили нашу руду пропажу. Він забився в квартиру сусідів, знайшов харчі, так і вижив. Люди приїздили, підгодовували його, хоча й не знали, чий він. Яке це було щастя – знайти Дживса, живого і не схудлого! Але у серпні в нього виявили рак. І це було вдвічі тяжче, адже я відчувала свою глибоку провину і сором за те, що кинула його самого. Були консультації з лікарями-онкологами, кілька УЗД, та вердикт був один: надії немає. Ми приспали його на початку жовтня. Мене переповнювали біль і гнів – якби не росіяни, я би ніколи не лишила його, всі були б живі: і мій кіт, і понад тисяча людей із нашого району, постріляних і закатованих. Тоді я попросила знайомих військових написати на 122-мілімітровому снаряді: «Від Дживса». Вони скинули його на окоп із росіянами. Примітно, що підпис і скид робив військовий із позивним «Кіт». Це лише маленький шматочок моєї особистої помсти – за одного великого кота. Але я, як всі ми разом – працюємо над тим, щоб жоден із російських убивць не лишився безкарним. Вірю, що так і буде.
