Посестри. Часопис №30 / Через поля

Я онука директора Млина. І це вперше за багато років я відчуваю щось на кшталт полегшення, що мого Дідуся немає з нами. Не думаю, що він зміг би це пережити, а ми змогли б пережити ще й цю втрату зараз. Бо досі не можемо. Бабуся каже, що ми не відчуваємо його відсутності так, як вона, бо ми не перебуваємо там постійно, вона ж відчуває це кожного ранку, пообіді і ввечері, коли спускається до льоху, косить траву, годує кури, закручує помідори чи робить щось із того, що зазвичай робив він. І так уже… не думала, що аж так давно.

Але тепер я добре знаю, про що вона говорила минулі роки, бо сама застрягла там дописувати книжку, кілька років тому, й щоранку справді прокидалася і Дідуся не було. Знову і знову. Тоді була зима, і я виходила на шлях в кінці вулиці, щоб зловити зв’язок і надіслати якісь повідомлення чи відповіді на правки редакторки. Тоді я ще не знала, що буде ще одна зима, яка приведе мене сюди, щоправда, зовсім ненадовго. Після смерті Дідуся взимку ми приїжджати припинили, бо Різдво більше ніколи не було Різдвом, воно було одним довгим страшним днем, коли ми чекали на телефонний дзвінок із лікарні.

Насправді ж, думаю, я ходила на той шлях зовсім не через зв’язок і повідомлення, а через те, що там були два великі заснулі під снігом дерева, а за ними, через поле, Млин. Колись звідти, цим шляхом повертався Дідусь на червоній комбі. Власне, дерева й досі там, це Дідусь більше ні. Як і я.

Це той шлях, яким ми щозими ходили пішки до вокзалу, бо на той час, після Різдва, дорогу між полів снігом заносило так, що йти можна було лише пішки, поміж двох білих стін, закутаними в хустки. А всі червоні комбі стояли в гаражах, і гаражі навіть не відкопували, «бо нашо». Хоча в селах ніби прийнято щось постійно відкопувати – то гаражі з-під снігу, то картоплю з-під землі.

Тож узимку ці поля простягаються на всі боки своєю недоторканою білизною, влітку ж вони простягаються на всі боки Хлібом.

Власне, до мого села, якось так вийшло для мене, є дві дороги: ця зимова і ще літня,  з іншого боку села, паралельно і далеко від «зимового» шляху. Літня, бо я нею користуюся лише тоді, бо нею можна дійти, лише якщо сухо і тепло.

Отже, коли я виходжу посеред цієї далекої літньої траси, щоб дістатися пішки до села, то я йду повз Хліб десь години півтори. На цей випадок я купую в якоїсь із бабусь на трасі яблуко (вони там для тих, хто їде в напрямку Одеси відпочивати, принаймні так було колись. Зараз навряд чи хтось вирушатиме до Одеси з таким дивним наміром. Наш же намір їхати цією трасою завжди був лише один в цей час – картопля)…  У мене зазвичай у рюкзаку «Київський торт», і він наполовину розтане, поки я буду вдома. По інший бік виїждженої машинами в землі дороги, що завертає з траси, десь між вербами вишукую очима джерело. І коли, нарешті, знаходжу й відвертаю руками низько нависаючі гілки, які його завзято і дуже відповідально ховають, то знаю, що я вдома. Далі вже близько – повз ставок (звідки відлітає блакитна чапля і де можна посидіти в конюшині), поки не побачиш Бабусю, бо вона хвилюється, де ти є: «не йди через поля сама». Але я йду. Тут зі мною просто не може нічого статися, і тоді, разом із нею і вєліком, знову повз Хліб униз, а тоді вгору до нашої вулиці.

Я люблю так іти–повз Хліб. Так само на нашій останній, чи то першій, сільській вулиці виходиш на город, а за ним лише Хліб, куди не глянь. Ну а праворуч той самий зимовий шлях, Хліб, Млин.

Таке враження, що увесь мій дім там оточений полями з Хлібом і трасами. Так наче Хліб його тримає в магічному колі, обіймає з усіх боків і закриває від світу. Хоча насправді закрити чи сховати йому наше село від усіх історичних подій ніяк не вдається. Або, може, поля оточили це місце навмисно, щоб ми ніколи не забували. Не забували про Хліб. Дороги ж для того, щоб ми знали, що ми завжди можемо повернутися.

У нас у селі ніхто не каже «зерно» чи «пшениця»: тут цих слів просто немає.

Є лише одне слово – Хліб.

Люди сіють Хліб, збирають Хліб, і горить тепер теж Хліб. Боляче горить, аж до фізичних відчуттів.

А я ж навіть не бачу, ЯК він горить. Я лише читаю новини і застигаю, вглядаючись у знімки, дуже схожі на прапор, але такі, де пів поля золоте, а половина чорно-синя від попелу й диму. Я лише гортаю стрічку новин, я навіть не там. Але там Бабуся. Телефоном вона розказує, як ходила до Дідуся (це далеко, майже на іншому кінці села, за іншим ставком, не доходячи до інших полів із Хлібом), зауважує, що поприбирала там і покосила траву, що нічого не стоїть заросле. А тоді плаче і просить не повертатися поки це все не «перейде».

Ми не бачились до того два роки, бо карантин. Я боялася, щоб вона не захворіла, тепер же боюся, що впаде ракета, чи… старість… і ми більше не побачимось. Боюся, що ми недобачились і недоговорили. Ми перетнулися 24-го вночі, коли ми їхали з Миколаєва і зупинилися в неї заночувати. Тільки пів ночі за останні роки, і моя маленька, тендітна Бабуся лишається стояти біля хвіртки, а ми їдемо далі, об’їжджаючи трасу, з якої я завжди ходила повз поля з яблуком і «Київським тортом», бо ця траса тепер уже розбита ракетами. Ми поїдемо вгору, знаючи, що на одну дорогу вище вже російські війська, але іншого шляху немає, а в нас у машині дитина і кіт. Я дивлюсь на гугл-навігатор і думаю, чи не буде ця траса тим місцем, яке ми так і не зможемо проїхати… Але ні, насправді я в це не вірю. Не тут. Тут зі мною нічого статися не може. Ці поля я зможу перетнути завжди…

І от тепер так несподівано вже була не зима, я давно була не там, а серед літнього тепла горів наш Хліб. Горів від чужих ракет у моєму селі, в моїй країні, в моїй стрічці інстаграму… та що там, у всіх моїх стрічках, як у вінку, що ми раніше пускали за водою (на тому ставку, що з конюшиною), на Івана Купала, після того, як стрибали через вогнище…

«Горить Хліб. Хліб горить. Наш хліб. Твій, Дідусю», – палає в мене в голові разом із усіма цими спогадами так концентровано і боляче, що не можна дихати. Так наче цим димом можна задихнутися навіть через інстаграм. Коли наступного разу мені вдасться перейти поля з Хлібом і прийти до Дідуся на кладовище, я йому про це не розкажу. Розкажу щось інше, але не це.

Я памʼятаю, як у дитинстві я ходила до нього на Млин, пам’ятаю гігантські ваги і комору на горищі, яка була і офісом, і їдальнею, і всім. Як там було багато котів, бо ж повсякчас Млин намагалися захопити миші, що йшли з полів і села. Невпинно. Як росіяни на наші землі. Туди, на це горище, якось забавно треба було вилазити… хотілося б колись зробити це ще раз. Ще я памʼятаю, що в селі Дідуся знали всі, він був неначе хтось вищий за всі посади і будь-що, бо він же Голова Млина. Коли кажеш комусь своє прізвище, всі одразу знають, хто ти, і поважають тебе з порогу, навіть якщо тобі десять. Просто бо ти онука Захаровича. Тому прізвища я не зміню. Я майже остання, хто його має.

На кладовищі ж їх багато, насправді їх там чотири-пʼять різних, і всі ці люди мої рідні, усі ці прізвища «наші». І чи не всі, хто живе в селі, мені якісь двоюрідні чи троюрідні. Мої сестри, чи брати, чи тітки, чи Бабусі, чи… дідусів у нас мало. В селах Дідусі живуть не так і довго. Зараз на Бабусиній вулиці лишились майже одні Бабусі. Тож ми періодично влаштовували посиденьки. Чи позбираньки… картоплі. Чи потрусеньки квасолі.

Так от, коли йду до дідуся крізь кладовище, то там якось усі свої. Про них багато розповідалося, навіть якщо зовсім їх не памʼятаєш, то знаєш якісь історії.

А ще біля нього недалеко пам'ятник жертвам голодоморів. Їх у нас в селі було три. А між тим, це найбільш плодовита замля в світі. В селі немає жодної людини, яка б не знала про голодомори дуже багато подробиць. І я дуже шкодую, що так і не наважилася це все записати, бо може статися, що скоро тих людей, які зможуть про це розказати, майже не лишиться. Тому, коли мій Прадід прийшов із війни, тої, що «діди воювали», він сховав свої медалі, бо йому було соромно.

Але історію про ті часи я памʼятаю, і ще одну, про раніше. Перша про Німця, що жив у нас під час ще тієї війни, і Бабуся казала, що він часто плакав над фото своїх дітей і годував її та сестер шоколадками. Їх було багато – пʼятеро дівчаток, які ростили одна одну, бо батьки працювали на полях з ранку до ночі. Щасливі роки в радянському «світі» мали лише жителі міст, здебільшого ті, що були на першій категорії постачання, як місто, де жила моя інша Бабуся. Там, у закритому місті, з блокпостами і пропусками, робили чи то ракети, чи то був завод із переробки уранової руди. І от там у них, цитата моєї іншої Бабусі: «було геть усе» (справді все, хіба окрім здоров’я). А тимчасом моя тутешня Бабуся вагітною о четвертій ранку йшла сапати буряки. Не свої, «спільні». Вона ж розповідає про «щасливі роки» щось інше. Здебільшого те, що життя тоді було дуже важке і цього «всього» вони, звісно ж, не бачили.

Інша історія про те, як іще раніше, у іншого мого Дідуся, той що був Дідусем Дідуся, була молотарка. Отже, його теж у селі знали всі, і всі носили до нього свій Хліб молоти. Аж поки хтось «ізгори» не вирішив, що цей український селянин забагато має. Так бути не повинно. Вони прийшли і все забрали. В моїх спогадах немає про те, що зробили з ним, але, думаю, Бабуся і Тато знають. Як це називалося? Ми вчили це в школі… Розкуркулення? 

Наша родина завжди була про Хліб. Навіть попри те що під час Голодомору значна її частина хліба не бачила й так і не дожила до того, щоб навіть могти собі уявити, що Дідусь буде Головою Млина і все село його поважатиме. Так наче все нарешті пройшло по якомусь колу від молотарки до млина і стало на свої місця.

Але от, це колесо повернулося знову, і наш Хліб укотре…

Коли наступного разу мені вдасться перейти поля і прийти до Дідуся на кладовище, я не розкажу йому, що все знову повторюється, що наш Хліб, його Хліб, хтось може отак просто взяти і спалити. Він би не хотів про це знати. Я би теж не хотіла про це знати.

І ще я не розповім про це Грицю, козаку Уманського куреня, від якого ми рахуємо наш рід, бо вийде, ніби ми щось недоробили. Що ми погано вчили історію. Мову. Культуру. Погано дивилися на прізвища на могилах. На пам’ятник жертвам трьох голодоморів. Бо ми знову тут, Грицю, ми знову тут, Дідусю Дідуся, ми знову тут, Дідусю – в точці, де козаки, а супроти них воріженьки, де можуть прийти і звільнити тебе від усього, що ти маєш. Де хтось своїми брудними руками видирає наш Хліб із землі з корінням.

Але... я перейду поля і розкажу вам про перемогу.