Посестри. Часопис №75 / «Стільки світу відразу з усіх сторін світу»: «100 віршів» на день народження Віслави Шимборської

З-поміж найяскравіших літературних і видавничих подій цього року, без сумніву, 100-річчя Віслави Шимборської та поява книги вибраних віршів польської поетки в перекладі Андрія Савенця. Книжка із символічною назвою «100 віршів», яка вийшла в тернопільському видавництві «Крок» за підтримки Фундації Віслави Шимборської та Генерального Консульства Республіки Польща в Луцьку, вміщує саме таку кількість творів із майже всіх поетичних збірок Віслави Шимборської і є найповнішим українським виданням її поезії.

Твори Віслави Шимборської в перекладі Андрія Савенця відомі читачеві, тож це видання вдало продовжує місію попередніх книг «Версія подій» (2005) та «Може, це все» (2011). У новому томі серед досі не друкованих текстів знайшли своє місце вивірені й поправлені знані вже вірші. Мабуть, найцікавішим таким прикладом є вірш «Цибуля», який у попередніх двох збірках перекладів мав цілковито іншу версію. Поява нової перекладної версії не лише розгортає серію перекладів того самого вірша одним перекладачем, а й іще раз доводить явище перекладності у принципі, зокрема перекладність поезії, зрілість і багатство цільової мови та її засобів, креативність перекладача, творчий підхід, уважність до слова і змісту.

Ця рухливість, невпинність і унікальність, можливість почати спочатку, бажання не зупинятися, не приймати штивності й закостеніння перегукується з віршем «У річці Геракліта», у тексті якого серед одноманітного потоку сили-силенної людських і нелюдських риб знаходиться місце для відокремленості від натовпу і визначеної течії, для права на унікальність, неповторність і неповторюваність у кожній новій версії.

Про таку різноманітність сприйняття образу Шимборської та її творчості говорить і сам перекладач та упорядник віршів Андрій Савенець: «Ця сотня віршів – це приблизно дві третини перекладених мною поетичних текстів Шимборської. Отож зрозуміло, що цю книжку я віддаю з почуттям недоситу, яке, сподіваюся, передасться й Тобі, Читачко, Читачу. Адже це запорука того, що українська рецепція поезії Віслави Шимборської – це процес динамічний і живий, це пригода, що досі триває».

За традицією попередніх перекладних поетичних книг, Андрій Савенець уміщує слово від перекладача, у якому небуденно представляє Віславу Шимборську, згадуючи прикмети, які зробили її унікальною. Уважність та зосередженість на яскравих, незнаних, чи й просто не згадуваних фактах біографії, змалювання своєї Авторки як звичайної й водночас незвичайної особистості, виважене почуття міри і шляхетний образ поетки, що з’являється після його презентації, свідчать про глибоку повагу і вдячність.

«Про Шимборську без перебільшення» – так перекладач визначає місткість свого слова у заголовку, спрямовуючи читача до вірша «Про смерть без перебільшення». Незважаючи на всюдисущість і неминучість смерті, на заздалегідь виграну нею гру, у згаданому творі Віслава Шимборська, однак, прославляє життя й говорить про неймовірну здатність людини вистояти й вижити в боротьбі зі смертю: «Той, хто стверджує, що вона всемогутня, / сам живий доказ того, / що не всемогутня вона. / Немає такого життя, / яке хоч би на мить / не було безсмертним. / Смерть / завжди на ту мить запізнюється. / Даремно торга ручку / невидимих дверей. / Хто скільки встиг – / не відбере вже в нього». Звернення перекладача до цього твору в контексті зображення Авторки засвідчує постійну присутність Віслави Шимборської, яка ніколи не може померти для тих, кому вона дорога.

Вибір віршів, що увійшли до збірки, відповідає найважливішим темам, які порушувала у своїй творчості Віслава Шимборська: ніким іще не розгаданий феномен життя, випадковість і неповторність людського усвідомленого (чи й ні?) існування, звірина натура людини, її місце серед інших видів буття, їхня спільність і відмінність. Невблаганність законів природи, трагічність і минущість життя, а також виловлене з контексту захоплення найкращими рисами людини, її здатністю тривати в нескінченному часовому континуумі, на лоні природи, яка її створила.

Під час прочитання поетичних текстів Шимборської неодмінно постануть важливі для кожного питання: чому життя укладається саме так? («Тортури», «Ланцюги», «Схилок століття», «Ненависть», «Кінець і початок», «Фотографія з 11 вересня»); звідки ця болюча поразка комунікації? («Слова», «На Вавилонській вежі», «Розмова з каменем»); що таке поезія? («Авторський вечір», «Рецензія на ненаписаний вірш», «Задум», «До власного вірша»); як так існує людина? («Цибуля», «Усмішки», «Сміх та й годі», «Розпочата оповідь»); хто я? («Ніщо не дар», «Кільканадцятирічна», «У юрмищі»); як удається мистецтву так дивувати? («Люди на мосту», «Вермер», «Елла в небі»).  У книжці є місце для іронічного жарту й смутку, для дотепу й жалості, для захоплення, подивування й сумніву, для серйозності й гри, для питань, що постійно залишаються відкритими, для пошуку комунікації й для розуміння, що відповідь і вибір стоять за нами. Вдумливий читач упізнає у витворених Віславою Шимборською поетичних образах себе – людину, яка постійно складає екзамен на атестат зрілості.

Віслава Шимборська запрошує у свій поетичний світ уже з обкладинки. Розміщена на ній фотографія створює ефект очуднення, бо ж бачимо нобелівську лауреатку в невимушеній, зручній для неї позі за невеличким столиком у кріслі, зайняту переглядом схожих на рукопис сторінок на балконі чи терасі на тлі зелених дерев та стародавнього храму Конкордії в місті Аґрідженто на Сицилії. Віслава Шимборська відвідала Сицилію в 2008 році, мала там кілька авторських зустрічей і бачила один із найкраще збережених доричних храмів у світі. Уведена в таку композицію, Шимборська якнайкраще передає свій спротив усьому застиглому й неживому.

Так, це вона зафіксувала непотрібність бездіяльних музейних експонатів у вірші «Музей»: «Є тарілки – немає апетиту. / Обручки є – взаємности немає / вже щонайменше триста літ». Це вона насміхалася над невдалими спробами увічнити роздмухану велич і амбіції у пам’ятниках, весело й безпретензійно уявивши пам’ятник собі, що простояв мало не вічність і міг би виглядати, наприклад, так: «Шимборська – гіпс. Доля ласкава їй трохи носа обчухрала». Це вона з жалістю фіксує руйнівну дію часу, який має вплив на всі речі, хоч би й навіть каміння, і захоплюється стійкістю останніх зусиль мармурових скульптур заради свого тривання у вірші «Грецька статуя».

Віслава Шимборська не мусить вдавати життя в музеях. Зображення з обкладинки є своєрідною спробою погодити болючі питання, що поставали в її творчості, в її роздумах і стилі життя, розгледіти все, що є людського в довгій історії людини, схилитися перед її минущістю й тривалістю, визнати приналежність до жорстокого й захопливого світу природи, у якому можна загубитися серед мільярдів і мільярдів облич, але й проголосити власну окремішність, унікальність особистості, здатної думати й творити.

І якщо принагідно згадати тут особливе захоплення Віслави Шимборської виготовленням аплікацій-колажів із зображень і написів, вирізаних із різноманітних газет і журналів, і оформленням їх у комічний, іронічний чи й саркастичний сюжет із несподіваними образами, асоціаціями й літературними реалізаціями, у яких порушено просторові, часові й змістові межі й зміщено акценти, то й на цій фотографії, де історія записала у свої аннали історію ще однієї людини, немає меж і кордонів для думки, для почуттів і для того, що вийшло за рамки конвенційності людського буття й заявило про право бути саме таким. Це умовне погодження на межі, які, хоч-не-хоч, виставляє нам фізичне існування, але й водночас відсутність цих меж, коли життя людини та її присутність у світі стає здобутком великої людської культури.