Посестри. Часопис №75 / Пан Апотекер. Розділ перший

1.

Земля Обітована, або Як мій брат став Мойсеєм, а тітка Міреле вкрала Райський сад

10 березня 1941 року мені виповнилося вісім років, а мій найстарший брат Арик став Мойсеєм.

З усього хаосу, який раптом запанував на нашій вуличці, я зрозуміла тільки те, що нас чекає переїзд, і з цього приводу тітка Міреле зненацька і несподівано з’їхала з глузду.

Принаймні так сказала моя мама.

Тітка Міреле з’їхала з глузду, бо замість того, щоби пакувати хутро та срібні ложечки, почала викопувати квіти зі свого садочка на задньому подвір’ї нашого дому. Тітка називала ту невеличку латочку землі Райським садом. Там росло багато різних кущиків і маленьких, рахітичних дерев. Вона постановила забрати їх із собою, куди б нам не довелося переїхати.

Кожну рослинку вона пересаджувала до глиняного горщика, які ставила біля себе у дерев’яних скриньках.

Мама спакувала вміст тітчиної шафи – і все разом поїхало на дрожках туди, де мало бути наше нове помешкання.

У дрожках не вистачило місця для нас, дітлахів. Ми мали чекати на віз для меблів, про який домовився тато. Але і цей візник стверджував про перевантаження. Сказав, що бахури (тобто ми) можемо і пішки пройтися.

Отак під опікою Арика, якому було сімнадцять, опинилися шестеро дітей, тітка Міреле та її маленький песик. Ці двоє з-поміж нас були найменш проблемні.

Цукерок (так звали домашнього улюбленця тітки) весь час тремтів, а самій тітці Міреле було абсолютно байдуже, куди ми прямуємо, адже вона знала, що її квіти у безпеці, і це було найважливіше.

Однак ані я, ні мої брат і сестра, ані наші кузини не збиралися слухатися Арика.

– Я Мойсей, – несподівано виголосив він. – І поведу вас у Землю Обітовану. Сьогодні виходимо з дому неволі… А хто не буде слухатися…

Це прозвучало дуже серйозно і загрозливо, хоч наша вулиця мені ніколи не нагадувала якусь неволю.

Вулиця була моїм другим домом. Восени та взимку – у багнюці, навесні – постійно мокра, а влітку – пильна, сповнена запаху помаранчів, гасу й оселедців, із маленькими крамничками, які ховали у своїх темних приміщеннях халву, льодяники та інші прекрасності.

Мати дозволяла нам, наймолодшим, вибігати на подвір’я, а потім далі, крізь браму. Однак ми мали лишатися у межах дії її крику.

Ми знали там кожен кут, кожен камінь, кожну дірку у мурі, усіх людей, псів та котів.

А зараз ми залишали нашу вулицю, щоб оселитися у зовсім іншій частині міста, у великій сірій кам’яниці на вулиці Львівській.

– Як думаєш, – прошепотіла моя кузинка Цирла, озираючись на забите дошками вікно магазину її батьків, – ми колись сюди повернемося?

– А чому б це ми мали не повернутися? – відповіла я.

На вулиці Купа ми пройшли повз бричку доктора Армера, і Арик наказав нам зупинитися та привітатися з ним.

Ми зробили так, як він наказав, бо доктора усі шанували, а крім того ходили про нього предивні чутки.

Цирла по величезному секрету розповіла мені, що доктор Армер знає Тору[1] і Талмуд[2] краще, ніж деякі равини, але то дрібниці у порівнянні з тим, що він використовує кабалу[3], і з її допомогою може робити справді страшні речі.

Щоправда, тітка Фруме, сестра нашої мами, теж використовувала кабалу. Тобто щоразу, коли розкладала на столі колоду карт, говорила, що «ставить кабалу». Схоже, вона була в цьому досить вправна, бо до неї приходили жінки з усієї околиці. Деякі йшли з її дому усміхаючись, інші ж – витираючи сльози.

Доктор Армер сидів у бричці біля своєї дружини і тримав на колінах чорну валізку.

– Якщо з нами буде доктор Армер, – сказав Юзьо, – нічого поганого нам не станеться.

– О, у нього в дрожках аж два вільних місця! – зауважила Дорина, найменша з-поміж нас. – Це несправедливо, що ми маємо йти пішки…

– Хто там знову починає бідкатися? – гримнув Арик, котрий, мабуть, і сам повірив, ніби він Мойсей, а вулиці нашого міста – пустеля.

Я із сумом поглянула на дрожки, що віддалялися.

Незважаючи на мамині застереження, я вдягнула нові черевички, і, хоч ми пройшли досить невеликий шматок шляху, вони вже встигли натерти до крові.

Черевички були єдиним подарунком на мій день народження. Їх власноручно зробив ніхто інший, як сам Євгеніуш Слесицький із вулиці Шпитальної.   

Гарненькі, з червоної шкіри, блискучі, як дозрілі сунички, і, напевно, не я одна прилипала носом до вітрини, мріючи взути колись їх на свої ноги.

Ця мрія здійснилася, але зараз із кожним кроком я дедалі сильніше відставала, аж це помітив Арик.

– Як будеш отак затримуватися, то не дійдемо до Землі Обітованої навіть за пів століття, – суворо дорікнув він.

Пів століття, тобто п’ятдесят років!

На хвильку я забула, що це тільки гра, вигадана Ариком невідомо навіщо, і розплакалася.

– І чого нюні розпустила? – запитав брат.

Коли я розказала йому правду, він посадив мене на плечі і широкими кроками пішов на чолі нашої невеликої процесії.

– Ай, Стефо! – почулося десь із боку. – Ти глянь, у неї справді є ці черевички…

Поглянула туди, звідки чувся голос. Ляля Пацановер ніколи мене не любила і не пропускала жодної можливості подражнити мене.

Але цього разу мої червоні черевички кололи їй очі, ніби дві шпильки.

Родина Лялі і Стефи ще не встигла переїхати. Усе вказувало на те, що вони щойно почали пакуватися, а дітей, щоб не заважали, виставили на вулицю.

Я глянула на них гордовито з висоти плечей мого брата, але дві сестри швидко відвернулися, і всю свою увагу зосередили на тітці Міреле.

У чорній накидці та в капелюшку з вуаллю, худа та висока, вона виглядала, мов дибук[4], який раптом з’явився посеред міста.

– Кіц-кац-кіцеле, мишиґене[5] Міреле! – почулося за хвилю на всю вулицю.

– Кіц-кац-кіцеле, мишиґене Міреле! – додалося ще кілька хлоп’ячих голосів. – Кіц-кац…

Родина Пацановеров була як голуби, що злітаються на кинуту жменю зерна – спершу з’являлося двоє-троє, а потім ціла зграя.

За хвилину за нами вже бігла групка малих Пацановерів, які сміялися й покрикували.

На щастя, тітчині думки крутилися навколо її анемічних рослинок, які вже на новому місці чекали, щоб пустити свої корінці.

А Цукерок був надто вражений, щоб гавкати.

– Я знаю, чого вони такі, – мовив Юзьо, коли переслідувачі відстали від нас. – Їхня мати не накрила на ніч глечика з водою – і у нього впав демон. А Ляля і Стефа зранку напилися тієї води – і він заліз їм у голови[6], – завершив він стишеним голосом.

– Казки і забобони, – буркнув Арик і вийняв із кишені кілька солодких сухариків.

Ми всі дуже любили ті сухарики. Поки євреям не заборонили з’являтися в центрі міста – тобто на Ринку і на Плянтах – мама купувала їх у кондитерській. А потім їх приносила нам мамина подруга, пані Ґізеля, котра зневажала усі заборони і про яку скоро почали оповідати справжні легенди.

– Це – манна небесна, – оголосив Арик, даючи кожному з нас по шматочку сухарика.

То була справжня манна, солодка і хрумка, тож кожен намагався з’їсти свою порцію так, щоб не зронити ані крихти.

– Минуло вже десять років, – сказав Арик, коли ми доїли сухарики.

«Тож лишилося ще тридцять», –  подумала я, дивлячись на міст.

Над річкою із пронизливими криками кружляли крячки, а в повітрі стояв дивний запах. Пташиний вереск змішувався зі скрипом дерев’яних візків, на яких найбідніші тягнули своє убоге майно.

Декого з них я не знала зовсім, а декого тільки бачила часом на ринку, де вони збирали фрукти, залишені перекупками. Ці люди мешкали у темних, пропахлих котами прибудовах і кралися по вулицях так, ніби соромилися своєї бідності.

То для таких, як вони, під час Пуріму[7] мати готувала кошик, повний делікатесів, і посилала Арика чи Лізу, щоб занесли його за певною адресою.  

Зазвичай це були дивні, сумні місця, де вікна починалися на висоті наших ніг. Щойно ми там з’являлися, щойно встигали поставити на розхитаному столі той кошик, як із півтемряви виринали бліді пожадливі руки.

Та я ніколи не думала, що сама опинюся колись на їхньому місці там, куди нас вів Арик, і що наші руки будуть висуватися між ґрати.

А зараз я роззиралася довкола. Ця частина міста була мені чужа… Сіра, з вузькими, заляпаними багнюкою хідниками, вона не нагадувала Землю Обітовану, про яку розповідав нам батько і до якої вів нас Арик.

Вода у річці була буро-коричнева, течія поволі відносила гілки та бадилля.

– Зараз підеш сама, – сказав брат і поставив мене на землю.

Я стиснула зуби.

Я намагалася відважно йти вперед, але кожен крок завдавав мені несказанного болю. Тож я зупинилася і зняла один черевичок.

   – Що тут сталося? – раптом запитав хтось над моєю головою.

Високий, темноволосий, чисто поголений чоловік похилився наді мною. І перш ніж я змогла відповісти, взяв мене на руки.

– Залиште мою сестру! – крикнув Арик.

– Якщо це твоя сестра, – незворушно відповів чоловік, – то чому ти дозволив цьому статися… – Він вказав на мою панчоху, на якій виднілася пляма крові.

– Вона взула нові черевички, – пояснив Арик.

– Я заберу її туди, – чоловік кивнув на високу сіру кам’яницю. – І перев’яжемо, що потрібно.

– Ми підемо з вами, – вирішив Арик, знову стаючи Мойсеєм.

Одяг незнайомця пахнув точно так, як плащ доктора Ґласснера, який приходив до нас додому, коли хтось із нас хворів.

Ми зупинилися перед заскленими дверима, за якими поблискували, стоячи на темних дерев’яних полицях, слоїки та пляшечки з коричневого скла. 

“АПТЕКА ПІД ОРЛОМ” – прочитала я, перш ніж ми увійшли всередину.

– Пані Іренко, – звернувся незнайомець до жінки у білому халаті. – Дайте, будь ласка, перекис водню та стерильний пластир.

Ранки на моїх стопах було швидко промито та заклеєно пластирем, і я знову опинилася на плечах Арика. Але черевички, залишені на Дорину, зникли, коли вона на хвильку спустила їх із очей.

– То був твій золотий телець, котрий тебе мало не погубив, – пояснив мені Арик і заборонив плакати.

На вулиці був шалений тлум. Тріщали важкі платформи, скрипіли колеса возів, людські голоси перемішувалися у безперервний жалібний шум.

Чи так мала виглядати Земля Обітована?

На щастя, вулиця Львівська, куди привів нас Арик, виявилася цілком стерпна, а кам’яниця, в якій була наша нова квартира, виглядала охайно та приязно.

Тут брат віддав нас під опіку батьків, тож я нарешті могла відкрито розплакатися.

– Бува й таке, – сказала мама. – Що поробиш.

– Але Арик не мав права називати їх золотим тельцем! – вигукнула я.

Мама відвернулася до вікна, а коли знову повернулася до мене, мала вологі очі.

– Поглянь, який у мене пластир, – сказала я, щоб розрадити її.

– Пан Апотекер – порядна людина, хоч і ґой[8], – усміхнулася мама і прикрила вовняним шаликом мої голі ноги. – Зараз мало порядних людей.

Я дивилася, як мама розкладає на столі серветку і ставить на неї підсвічник.

– Тепер це буде наш дім, – сказала вона.

Як виявилося, усі квартири на Львівській уже були зайняті, тож людська ріка потекла іншими вулицями. Тітка Міреле порядкувала на подвір’ї в компанії свого невідлучного песика.

– Може, це й на краще, що вона збожеволіла, – сказала ввечері мамина сестра, котра зі своєю родиною заселилася поверхом нижче. – Бог явив свою милість і помішав їй у голові…

«Чи це була милість?» – міркувала я, лежачи на козетці.

Тітка Міреле завжди була дивна. Схоже, почалося це, коли вона ще була молода і закохана в сина одного каменяра, ґоя, з-під долота якого виходили прекрасні мацеви[9] – леви, зірки Давида і рослинні узори.

Батько тітки був готовий погодитися на ці стосунки, але каменяр заборонив своєму єдиному синові спілкуватися з Міреле і для певності вислав його до Варшави.

Тоді тітка Міреле почала садити квіти, спершу у глиняних горщиках, і заставила ними усі підвіконня, а потім, коли в домі вже не було місця, перетворила наше подвір’я на сад.

Зі своїми квітами тітка вела довгі розмови, кожен кущик мав своє ім’я. А коли, не дай Боже, граючись, котресь із нас ламало якусь гілку, тітка втішала свою рослинку, вибачаючись за кривду, котру ми їй ненароком завдали.

Чи це було божевілля?

А якщо так, то чи Господь Бог спеціально дарував їй свою милість?

І чому їй, а не комусь іншому?

І чому божевілля мало би бути підтвердженням особливого ставлення?

Я вирішила, що спитаю про це в Арика. Бо вважала, що він був такий мудрий, як і наш батько, вчитель із хедеру[10] і, на відміну від батька, завжди мав час для нас, молодших сестер та брата. Дуже гарно розповідав нам історію нашого народу, і я від усього серця бажала, щоб справдилася його найбільша мрія. Арик хотів стати рабином, славним та мудрим, як рабин із Белжця, чи як Лазар Панзер, знавець Талмуду.

Коли посутеніло, мати закрила вікна шторами та запалила гасову лампу. На хвильку я відчула себе ніби у нашому колишньому домі, бо довкола були знайомі речі, але галас за вікнами швидко нагадав мені, що до Землі Обітованої стягуються нові й нові жителі, щоби зайняти якнайкращі помешкання. 

– Чи це все побудували для нас? – запитала під час вечері Дорина.

– Ні, – відповів батько. – Раніше тут мешкали інші люди.

– А де вони зараз? – не могла заспокоїтися сестра.

– Може, у наших домах. А може… Бог його знає.

На обличчі батька з’явився сум.

– А Пан Апотекер? – спитала я.

– Пан Апотекер? А так, справді. Він залишився тут зі своєю аптекою. 

– Це порядна людина, хоч і ґой, – я повторила слово в слово те, що чула від матері, коли вона оглядала мої стопи, які заклеїв пластирем Пан Апотекер.

– Діти так швидко дорослішають, – зітхнула бабця.

У перуці, з шаллю на плечах, згорблена у кріслі, вона нагадувала стару ворону з пір’ям, скуйовдженим вітром.

 А тітка Міреле не сказала нічого, захоплена розмовою із солодицею.

“Кіц-кац-кіцеле, вар’ятка Міреле!” – задзвеніла далека луна у моїй голові.

Для нас, дітей, батьки призначили кімнату біля кухні. У новій квартирі було менше місця і, оскільки ми перевезли сюди всі наші речі, здавалося затісно.

Але завдяки цьому жодне з нас не почувалося самотньо.

– Знаєш, – поділилася я своєю думкою із Дориною, – а ті, хто пішов із Мойсеєм, не взяли нічого зі своїх домів.

Але Дорина вже спала.

Я вирішила зачекати на Арика, який десь подівся.

Я відчувала, як мої повіки стають дедалі важчими, але успішно боролася зі сном.

Арик повернувся, коли на вулиці запала тиша, тобто затих гуркіт возів і стукіт кінських копит, замовкли пси, і було чути тільки далеку молитву-стогін, що доносилася з кінця нашої вулиці.

– А ти чому не спиш? – запитав Арик, коли я, загорнута у ковдру, вийшла у передпокій. – Хочеш, щоб тебе злий здибав?

Я знала, що цим «злим» він тільки мене лякає, бо ж Арик завжди висміював забобони та пересуди. Але передпокій був такий довгий, вузький і темний, що чортзна-що могло у нім чатувати, тому я схопила брата за рукав плаща.

– Скажи мені, – почала боязко, – чому добре, що Бог забрав у тітки розум?

– Бо йдуть такі часи, – відповів брат серйозно, – що рано чи пізно ми самі будемо його просити про це.

– Як це? – думала я, скрадаючись навшпиньках до свого ліжка, котре мені довелося ділити з Дориною. Вона спала, згорнувшись клубочком, ніби кошеня. Які це мали прийти часи?

Чи не досить було того, що Арик-Мойсей привів нас через місто туди, де ми маємо почати нове життя?

Чи не було достатньо того, що все довкола – за винятком речей із дому – було нове й чуже?

І що ґой, подібний до того, через якого тітка Міреле почала розмовляти з квітами, був порядною людиною, яка заклеїла пластирем мої стопи?

Я накрилася ковдрою аж по вуха і міцно стиснула повіки.

Тієї ночі мені снилося, ніби я розмовляю з квітами, а Ляля та Стефа Пацановер стоять на вулиці і волають на все горло: «Кіц-кац-кіцеле, вар’ятка Блюмеле!»