Посестри. Часопис №64 / Уривок із книжки «Про королевича Ґотфріда, лицаря Різдвяної Зорі, дванадцять чарівних оповідей, майстром Йоганнесом Сарабандусом, астрологом Його Величності Короля, записаних»

Перекладено за виданням: Górska Halina. O księciu Gotfrydzie rycerzu Gwiazdy Wigilijnej dwanaście cudownych opowieści przez mistrza Johannesa Sarabandusa astrologa króla Jegomości spisanych. — Lwów: Książnica-Atlas, 1930. — 172 s. 

Ще дитям малим будучи, у воєнній хуртовині батьків втратить...

Про королевича Ґотфріда оповідь перша 

Не міг милостивий король синочком своїм натішитися, не міг доста на нього надивитися, сам не знав, як має Богові за дитину ту чудову дякувати. 

Красивий бо був малий королевич Ґотфрід! Коли, бувало, на скрипочці своїй граючи, очі сині до неба підносив, а волосся йому темними кучерями по плечах розсипалося, то здавалося всім, що то янгол із хору небесного. 

А грав королевич Ґотфрід на своїй крихітній скрипочці, подарованій одним із королівських васалів, напрочуд гарно, хоча не діждав він ще сьомої весни. 

Але дав Бог Ґотфрідові не тільки очі блакитні й ясні, але й душу блакитну й ясну. 

Не проходив ніколи байдуже королевич Ґотфрід повз чиїсь сльози чи страждання, і хоча був іще зовсім малий, кожного умів потішити і підбадьорити, кожному допомогти. Але не тільки людей шкодувало те дивне хлоп’я, але й тварин, і рослини, і всяке живе створіння. І ніхто не смів у його присутності кривду найменшій істоті завдати, а найбільш полохливі птахи і тварини лісові відчували, мабуть, що мають у ньому приятеля й опікуна, бо зовсім його не боялися і не тікали від нього. 

А відвагу й силу він мав таку, що коли одного разу якийсь бичок, невідь звідки вирвавшись, просто на нього з опущеними рогами кинувся, Ґотфрід, замість майнути навтьоки, за роги його вхопив і тримав, аж поки не прибігли пахолки… 

Любили теж усі лицаря отого малого, а що вже ніжили й пестили! 

Королева його піснями до сну заколисувала і поцілунками зі сну будила. 

Король, на коліна його посадивши, про рід його славний і лицарів хоробрих оповідав. 

Каштелян замковий мечі йому та луки дерев’яні стругав і, на коня підсаджуючи, триматися на ньому та їздити верхи учив. 

Панни служниці в шовки й оксамит його вбирали, волосся йому завиваючи і в кучері укладаючи. 

Стара нянька байки йому чарівні баяла і ласощами годувала. 

А що вже казати про придворних, які у послугах і забавах для малого володаря змагалися між собою. Одні, бо щиро любили його, а інші – щоб королю та королеві догодити. 

Але трапилося якось, що сильний ворог із великою армією напав на країну. 

Попрощався тоді король із дружиною й синочком, і з раттю своєю лицарською кордони держави боронити вирушив. У великій тривозі та в сльозах чекала королева звістку від чоловіка. Минув один день і другий, але жоден гонець із поля бою не прибув. Аж на третій день ріжок під мурами замку відізвався. Опускають квапливо вартові підйомний міст, в’їжджає на подвір’я лицар, увесь у крові та куряві. Вибігла йому назустріч королева, збігся весь двір, а лицар, із коня зістрибнувши, озвався весело: 

– Радій, найсвітліша пані! Військо наше неприятеля розбило, а король із лицарями переслідують утікачів. Готуйтеся його зустрічати, бо він от-от з’явиться в замку! 

Зраділа королева, зраділи придворні, зрадів увесь люд, і в гарні шати убравшись, із зеленню, квітами і співами вітати переможця вийшли. 

Чекати довелося недовго. 

Задудніли копита, забряжчали обладунки і над’їхали королівські лицарі. 

Лишень не сурмили вони в ріжки і пісень не співали, як годиться переможцям, а їхали в тиші й смутку великому. 

Лишень не їхав на чолі раті король наш мужній, милостивий і шляхетний, — на плащах тіло його чотири графи з непокритими головами несли. Адже, коли ворогів розбивши, він повертався до замку, якийсь ворожий найманець, за деревами причаївшись, списа у нього метнув. 

Ой, як же ж ти, зброяре королівський, ті лати золоті кував, що їх наскрізь зрадливий спис прохромив і в серці володаря застряг! 

Зблідла королева, наче лілія, за серце вхопилася і мертва на руки панн служниць упала. 

Ой, як же ж ти, зброяре королівський, ті лати золоті кував! 

Скликав, отож, брат короля найславніших васалів на нараду і так до них промовив: 

– Оце ж бо втратили ми короля, брата мого укоханого, а враз із ним і королеву. Осиротів наш престол. Що ви мені, шляхетні панове, вчинити порадите? 

Так він казав, а в душі сподівався, що його васали на престол запросять. 

Мовчали графи й барони, на Роланда, якого «Справедливим» називали, поглядаючи, позаяк поважали його дуже за мужність і великий розум, і сиве волосся, і завжди йому на раді першому голос давали. 

Підвівся Роланд Справедливий і відповів братові королівському: 

– Не припала мені до душі твоя мова, королевичу Ґеральде. Ти кажеш, що престол осиротів, і питаєш поради, що з ним чинити. Хіба не залишив нам король королевича Ґотфріда, свого сина й законного спадкоємця? 

Так він сказав, і підтакнули йому всі лицарі. 

Не до смаку це було королевичу Ґеральдові, проте лють велику посмішкою солодкою приховавши, він сказав: 

– Ти не зрозумів мене, Роланде, і ви, шляхетні лицарі. Я добре знаю і не заперечую того, що Ґотфрід є законним спадкоємцем престолу. Але мій племінник іще дитина, і слід призначити йому опікуна, який би тимчасом, доки малий королевич віку чоловічого досягне, державою керував, а його самого доблесним лицарем виховав. 

Підвівся барон Івон, королевича Ґеральда приятель, повірник і дружини його командир. 

– Хто б іще, як не ти, королевичу, опікуном Ґотфріда міг би стати? Адже ти його стрий і найближчий до престолу муж! 

Так він сказав, і волею-неволею мусив з ним погодитися Роланд та інші лицарі, бо й справді ніхто не мав більшого права на урядування, ніж брат королівський. 

Став, отож, Ґеральд опікуном свого племінника і всевладним правителем держави, проте в душі королівської прагнув корони і лишень про те міркував, як малого королевича позбутися. 

І сказав йому якось Івон: 

– Не може бути інакше, тільки зроби, як я тобі пораджу: стоїть на березі моря посеред диких урвищ висока вежа, що колись була сторожовою. Відішли туди Ґотфріда з якимось вірним солдатом і звели йому ув’язнити в ній малого, а панам скажи, що вислав його до замку на березі моря, бо він дуже хворовитий, а морське повітря силу й здоров’я повертає. Не витримає тендітна дитина тюремних невигод, туги й самотності, й помре незабаром, а ти тоді, великий жаль вдаючи, із почестями королівськими його поховаєш, а сам корону здобудеш, бо відтак лише тобі вона належатиме. 

Так мовив той зловмисник нечестивий, і радо слухав його королевич Ґеральд, бо був насправді паном, гідним свого слуги.