Посестри. Часопис №74 / Ким є поет у годину писання?

Однією з драматичних розмов є полеміка про місце поета у світі. Я не хочу позбавляти Читача приємності відкривати послідовність образів, які використовують Ружевич і Польковський, і робити власні висновки з прочитаного, однак до кількох суперечливих місць належить придивитися уважніше. У першому строфоїді (ружевичознавці часто називають його скупченням – відповідником традиційної строфи, більш регулярної частини) Ружевич говорить, що творчість вимагає «відвернутись», а точніше, взяти в дужки все що є хаосом і шумом світу (подібну ідею розвиває у своєму вірші Польковський:«Нехай шум пропаде» (пол. „Niech przepadnie zgiełk”) Шум світу — одна з важливих тем творчості Польковського. Сам твір, опублікований у збірці «Дерева» (1987), згадується ще раз, коли відкриває збірку «Гірка година» (2015).[1].

Непокоїть, однак, певне протиріччя, яке можна відразу зауважити. Згідно з усталеним поглядом, «ars poetica» Ружевича, і насамперед прозаїзація вірша, передбачають тісний зв’язок із реальністю, її нездоланний вплив на поезію, яка припинила бути «танцем метафор». Як вважають деякі дослідники, Ружевич ніби близький до «прози життя». Тож як тоді: що є реальність для поезії? І про яку «невпорядковану» реальність ми говоримо? Чому потрібно від неї відвертатися? Адже, власне, такий заплутаний світ може здатися єдиним світом Ружевича. Це протиріччя повинно змусити читача задуматися: митці не завжди реалізують свої декларації, а їхні зізнання іноді бувають непослідовнимиЗ цієї точки зору цікавим видається зізнання Ружевича щодо процесу написання вірша «Зв’язаний…, Прив’язаний…»: «спочатку я думав про те, щоб описати певний стан туги за світлом, за чистою абстрактною ідеєю, очищеною від земного пилу, від крові наших бажань, від заплутаної сітки почуттів, людських зв’язків». Див. T. Różewicz, „Zostanie po mnie pusty pokój”, PR III 10.[2].

Третій строфоїд побудовано на асоціаціях із теорією еволюції Дарвіна – поет немовби з’являється на біологічному фоні людства: безпомічний, приголомшений зустріччю з матеріальною (?) сутністю речей, чи, можливо розумінням цієї сутності. Почувши «подих вічності» (про що говорить фінал вірша) – можливо через стан, наближений до містичного переживання (?) – він боїться зрадити таким чином здобуті знання, які можуть висміяти його (в очах ближніх?) або налякати (про що вже згадувалося в другому строфоїді). Адже те, що він побачив (або збагнув у спосіб скоріше поза- або понадраціональний), він до кінця не розуміє. Тому читач також залишається в стані когнітивної невизначеності: якщо для самого поета його бачення не зовсім зрозумілі, то й адресат перебуває в непевності.

Таким чином, вірш розповідає про те, що існує якась інша реальність, якісно інша, до якої поет має доступ, хоча й не зобов'язаний усвідомлювати її суть. А може, з якихось причин він не хоче розкривати таємницю? Таким чином, усі інтерпретаційні домисли читача здаються непевними і такими, що перебувають поза зізнанням Ружевича: поет посвячений в Таємницю (це дуже романтична ідея для «антиромантичного» поета), але трансцендентність дозволяє виразити її через відчуття браку, відсутності, прихованості – у неясних підозрах. Сигнали цього типу нерідкісні в його поезії – подібні можна зустріти у вірші «реальність, яку я бачив» (пол. „rzeczywistość którą widziałem”) зі збірки «Regio», вірші більш драматичному, оскільки в ньому прямо розповідається про бачення присутності «віч-на-віч» і одночасне переживання слабкості, безсилля та неможливості контакту з Ісусом, після якого залишився лише слід риби, намальований на піску.

Польковський відповідає на образ «поета, що відвернувся» ідеєю занурення у «світло», розпливчастою метафорою «прихованого ядра світу» і євангелічним «насінням Бога» – і всі ці сутності прекрасно говорять про метафізичний центр світу, що, як ми здогадуємося, існує в іншому просторі, який ми зможемо повністю пізнати, здолавши стіну смерті. Тільки поетові таке єдинство доступне ще за життя. Світло завжди було синонімом Бога, і Платон лише використав загальний образ.

Апостол Петро говорить, що слово Бога як насіння, що повертає людину до вічного життя (1 Пет. 1:23). А оскільки всі метафори вказують на якусь точку «sanctum», то можна припустити, що ми говоримо про наближення до невимовного місця зустрічі з сутністю, прихованою за завісою видимого світу. Зауважимо, що поет, незважаючи на використання абстрактних метафізичних понять, виразно відносить їх не до Абсолюту (тобто філософської категорії, інтелектуальної конструкції учених), а до Творця, зрозумілого в руслі християнської традиції. Тож досвід трансцендентності – і навіть відчуття єднання – все таки можливі? Вірш Польковського намагається переконати, що, вочевидь, так, і поетична декларація є місткою відповіддю на тезу про смерть Бога. Чим, однак, є оцей притулок-розчинення у Богові? Образ неоднозначний. З одного боку, йдеться про близькість, зустріч, тимчасовий перехід за межу смерті (а значить, у вічність?), а з іншого – про укриття в безпечному місці, про можливість мімікрії, занурення, маскування.

На відміну від вірша Ружевича, в якому пізнана природа дійсності являється скоріше потенційно небезпечною і незрозумілою, а істинна правда, що відкривається, лякає і спричиняє безсилляЯкщо ми звернемо увагу на певну подібність формулювань між віршем «Поет у години писання» і цитованим у виносці описом створення вірша у день смерті Стаффа, а також — на чорнові записи, які цитує автор, то помітимо, що згадане світло «холодне і жорстоке / відрізає його і ковтає / випльовує і гине»; T. Różewicz, „Zostanie po mnie pusty pokój” PR III 10–11.[3], у відповіді молодшого поета йдеться про безпеку та можливість виразити словом власний досвід. Польковський послідовно приходить до того, що поет перебуває у просторі (Мілош, може, назвав би його «другим простором»), що є недоступним для Зла і, може, тому в ньому проявляється Істина. Він не уточнює, що це за простір, і лише одночасні алюзії на Світло і Слово вказують на його сутність. Обидві метафори близькі до образів із Нового Заповіту, особливо в «Євангелії від св. Івана», у якому про Ісуса-Слово говориться як про Світло Світу. Саме в Богові, зрозумілому таким чином, живуть людські вчинки і історія, і в Ньому можна їх пізнати, щоби зрозуміти нашу долю, її сутність і сенс.

Поет справді відчуває спокусу закритися на темному боці мови, бо любов до похмурого є формою втечі від бруду світу, однак він вірить, що можна подолати таємницю мови і скерувати її в бік ясності і світла, схилити її передавати сенси, що належать поетичній волі. Ще Адорно, аналізуючи вірші Фрідріха Гельдерліна, помітив, що мова використовує власні правила, скоріше нераціональні, і поет мусить їх долати, надавати мові свій порядок, аби бути комунікативним і представляти власну правду. Це випробування на міцність, бо поети «хотіли би невпинно, доходячи аж до меж мови, наповнювати її суб’єктністю і власною експресію»Th.W. Adorno, Parataksa. O późnej liryce Hölderlina [w:] того самого автора, O literaturze… s. 77.[4]. Наслідком такої боротьби (а це можна побачити у вірші Польковського) є мовчання або невиразна метафора, якщо перемагає мова і крайня суб’єктивність. Якщо ж поет бере верх над темною матерією мови, то це веде до народження метафори, яка втілює зрозумілий сенс.

Незвичність цього переживання, його несамовитість – не тільки приємне враження, адже воно має свою похмуру сторону, тривожну і навіть небезпечну. Містики, поети та релігійні люди часто не знаходять мови, за допомогою якої могли би розказати про свій досвід Бога. Тому релігійні філософи говорять про «mysterium tremendum», тобто страх, і про «mysterium fascinosum», тобто про надзвичайну силу тяжіння, про прагнення, яке викликає в людині зустріч із божествомR. Otto, Świętość. Elementy irracjonalne w pojęciu bóstwa i ich stosunek do elementów racjonalnych, tłum. B. Kupis, Wrocław 1993. [5]. У випадку вірша Ружевича необов’язково йдеться про суто релігійне переживання, а про якесь надзвичайне пізнання сутності речей (об’явлення істотної правди про світ?), що може призвести до подібного емоційного потрясіння.

Обидва поети говорять, по суті, про досвід сумнівів, що супроводжують наше пізнання Істини (про ці сумніви писав іще Платон). Метафорою печери, у якій ув’язнені смисли, Платон намагався переконати нас, що ми пізнаємо лише тінь безладної реальності, а не її саму (тут Ружевич чітко дає зрозуміти, що він має на увазі саме таку реальність). Платонівський міф розповідає, що деякі сміливці вирушають спостерігати за суттю речей, але їх засліплює потужне світло Істини і вони не в змозі передати свій досвід побратимам. Тому Ружевич мовчить про «meritum» свого досвіду-відкриття-розуміння, і ми з його вірша нічого не дізнаємося на цю темуТак само в іншому вірші Ружевича «*** Що побачив Аквінат» (пол. „*** Co zobaczył Akwinata”), в якому розповідається про видіння св. Томи Аквінського, про яке він не хотів розповісти братам.[6].

Польковський поводиться інакше: він визнає, що йому дано пізнання (а може, лише передчуття?) сенсу нашого часу і нашої долі. Більше того, ці сенс і доля можуть бути не лише пізнані, але й можуть бути виражені за допомогою мови. Він лише додає, що ніяковіє перед могутністю «непереможних слів», і тому він захищається перед ними і, незважаючи на свою любов до польської мови, пише неохоче. Цікаво, що це дивне місце і цей дивний контакт дозволяють поєднатися з Таємницею і народжують спокусу у ній лишитись. З того другого світу, з того «другого простору» якось не хочеться повертатися.

Ще раз підкреслимо подібність та відмінність: «tremendum» є спільним для обох, тому що трансцендентність (говорячи мовою філософів), або божество (говорячи мовою релігії)  – це не сентиментальне відчуття для інституток. Романтики повернули серйозність платонівської ідеї «поетичного шаленства», цінного дару богів, завдяки якому поет отримує вказівки, що уможливлюють розуміння суті речей. У наш раціональний час таке зізнання назвали би божевіллям або параноїдальною самозакоханістю, і тому Ружевич виразно говорить про загрозу висміювання. Тим не менше, в поезії і Ружевича і Польковського з’являються часті алюзії на голос Бога (зрештою, це цілком біблійне розуміння контакту з божеством), або на контакт із раціонально непізнаваною Істиною, яка народжує «fascinosum».

Чи є пізнаваною реальність, що відкривається поетам, і чи можливо переповісти її людською мовою, – на це питання поети відповідають по-різному, в залежності від їхніх світогляду й віри. Крім того, по-різному це знання впливає на дух поета: він може потрапити в розгубленість, або це буде відчуття безпеки, що є наслідком пізнання суті своєї долі і долі спільноти. Сам Ружевич на цю тему пише суперечливо: раз зізнається у таких станах, а іншим разом – глузує над «гасінням світла розуму», свідченням чого немов би є релігійні пошуки Мілоша (вірш «Затемнення світла» зі збірки «завжди фрагмент. recycling» (пол. „Zaćmienie światła” зі збірки „zawsze fragment. recycling”). У випадку Польковського ситуація має інакший вигляд: час від часу він намагається віднайти мовний еквівалент для відчуттів, які тяжко виразити мовою, натренованою нормами раціонального дискурсу, мовою, що виключає запис духовного пейзажу.