Посестри. Часопис №116 / Станіслав Цалик: Документалістика мене настільки захопила, що ні на що інше не хочу відволікатися. Це – справжнє, невигадане. І це моє 

Школярем Станіслав Цалик любив читати історичні романи. То був «альтернативний» спосіб пізнання минулого, цікавий і відмінний від нудного шкільного підручника. А коли почав працювати з архівними документами, втратив інтерес до історичних романів. Життя виявилося цікавішим за будь-які творчі фантазії. Його інтерес до історії посилився, коли відкрив, що насправді вона – не про минуле. Вона – про те, як конструювати майбутнє. 

Олена Олійник: Станіславе, якось у розмові ви сказали, що багато чого в житті давалося вам «у два стрибки»… 

Станіслав Цалик: Так! І письменником я також став не одразу, це моя друга професія. Перша – економічна кібернетика, змінити яку я наважився після випадкової зустрічі з колишнім однокласником. Хоча, кажуть, нічого не буває випадковим. Я – киянин у четвертому поколінні. Люблю своє місто, особливий дух, що огортає столицю, люблю вивчати її історію, в якій іще чимало таємниць та нерозкритих фактів. Маю в своєму доробку книжку «Київ: конспект 70-х. Розповіді про повсякденне життя міста й містян».  У шкільні роки, натхненний комп’ютерними ідеями видатного киянина академіка Віктора Глушкова, вирішив стати програмістом. І вступив на омріяний факультет, знову ж таки, з другої спроби.  

Ол. Ол.: Тобто на шляху до письменництва ви оминули філологічний факультет, через який пройшли практично всі письменники? 

Ст. Ц.: Гуманітарну спеціальність у ті часи – йдеться про кінець 1970-х – навіть не розглядав, адже вся тодішня «гуманітарка» була пронизана ідеологією. Творчі люди, які не хотіли облизувати пороги ЦК КПУ, зазвичай обирали такий шлях: здобували технічний фах і працювали за ним, жодним чином не пов’язуючи себе з офіціозом, пропагандою, соціалістичним реалізмом тощо. А на дозвіллі писали вірші, пісні, прозу, малювали картини, тобто жили вільним творчим життям, незважаючи на цензуру. Я знав багатьох таких людей, і десь приблизно так уявляв своє майбутнє життя.  

Ол. Ол.: А що було потім? Розчарувалися у професії програміста? 

Ст. Ц.: П’ять років я працював програмістом, і в якийсь момент відчув певну втому. Зрозумів, що займатися цим усе життя мені буде нецікаво. В ті часи, а це середина 1980-х, нові пакети програмування з’являлися швидше, ніж ти встигаєш ретельно розібратися з попереднім. Я людина неповерхнева, тяжію до ґрунтовного заглиблення. А тут – не встиг як слід опанувати один пакет, як уже маєш братися за наступний. Я до цього не був готовий.  

Тимчасом набирала обертів Перебудова, почали друкувати раніше заборонене, відчувався дух свободи, горизонти можливостей розширювалися. І саме тоді я зустрів колишнього однокласника, про що вже згадував. Пам’ятаю, як ми простували вулицею Богдана Хмельницького, він вигулював своїх двох псів, тож ми йшли поволі, неспішно розмовляли. Він сказав мені, що пішов із технічної роботи, яку мав після закінчення інженерно-будівельного інституту, і написав сценарій, за яким хоче зняти фільм. Навіть сюжет розповів – справді цікавий. Поділився задумом вступати на режисерський факультет кіноінституту.  

Ол. Ол.: Ця зустріч якось вплинула на ваші подальші рішення? 

Ст. Ц.: Це був переламний момент у моєму житті. Я подумав: а чому, власне, і я не можу перейти на творчий шлях? Адже колишніх перешкод більше нема, слід спробувати! І спробував. Спочатку думав про Літературний інститут. Та потім вирішив вступати до кіноінституту – сценарна майстерня виглядала привабливіше. Так я вдруге сів на студентську лаву у 29 років. А однокласник мій, на жаль, так і не став кінорежисером, тож свого омріяного фільму не зняв. Але я вдячний йому за ту несподівану розмову, яка інспірувала колосальні зміни в моєму житті. Я розпрощався з економічною кібернетикою та почав освоювати нову професію. Вона виявилася цікавою, захопливою. Цього разу я не помилився. 

Ол. Ол.: Чи знімали фільми за вашими сценаріями? 

Ст. Ц.: Нині за моїми сценаріями зняті кілька повнометражних фільмів – ігрових і документальних, також кількадесят телепередач. Але в другій половині 1990-х, невдовзі по закінченні кіноінституту, я зіткнувся з ситуацією, що держава більше не фінансує кіно. І галузь зупинилася, бо кінематограф – це не тільки творчість, але й (а може, насамперед) гроші.  

Ол. Ол.: Тобто саме цей чинник змусив вас перекваліфікуватися зі сценариста на письменника? 

Стан. Цал.: Якось, досить тривалий час не маючи змоги реалізовувати на екрані власні творчі ідеї, я зателефонував у якійсь справі до свого викладача. Відбулася розмова, котру я добре запам’ятав. Він запитав: «А чого в тебе такий сумний голос?» «Так кіна ж немає, п’ять років навчався, і що?» – відповів йому. «Чим зараз займаєшся?» – уточнює викладач. «Пишу для деяких журналів». «Тобто заробляєш словом і друкарською машинкою?» «Ну так...» «Хіба ми тебе не цьому навчали?»  

Він мав рацію, а в мене відкрилися очі. Я раптом зрозумів, що, розповідаючи свої історії в будь-якому жанрі, я все одно залишаюсь у професії. Писати можна не обов’язково сценарії. А чекати на фінансування – справа марна і невдячна. Знаю колег, досить талановитих людей, котрі чекали на те фінансування років п'ятнадцять, і коли нарешті держава почала вкладати гроші в українське кіно, вони були вже не у творчій формі. Бо не можна зупинятися!  

Ол. Ол.: Станіславе, ви тоді відразу почали працювати над книжкою? 

Ст. Ц.: Ні,спочатку писав для різних київських видань як фрілансер. І усвідомив, що історії реальних людей цікавіші, ніж «літературних персонажів». Не раз чув «поради»: «Навіщо ти скільки часу витрачаєш у архівах? Напиши художній роман, дай волю фантазії!» Але, повірте, в житті людей, котрі існували насправді, траплялися неймовірні й карколомні ситуації, доля робила такі круті віражі, які й вигадати неможливо! 

Разом із моїм товаришем Пилипом  Селігеєм у 2010 році ми видали (а у 2011-му перевидали) книжку «Таємниці письменницьких шухляд» про життя українських літературних класиків XX століття. А точніше, мешканців письменницького житлового будинку Роліт (робітників літератури) у Києві. Ми зробили це видання в жанрі усної історії. Збирали матеріал майже десять років.  

Ол. Ол.: Десять років провели в архівах?

Ст. Ц.: Не тільки. Читали спогади письменників-ролітівців, спілкувалися з їхніми родинами, сусідами, знайомими. В деякі квартири Роліту приходили по п’ять-шість разів, розпитували, переглядали документи, сімейні світлини. Поступово вимальовувалася картина, абсолютно «перпендикулярна» тій, що ми винесли зі шкільних уроків української літератури. А йшлося про перший ряд класиків: Павло Тичина, Микола Бажан, Юрій Яновський, Максим Рильський, Андрій Головко, Олесь Гончар та інші. На жаль, їхні біографії радянська влада спотворила до невпізнання! Адже в шкільних підручниках вони поставали громадськими діячами, палкими борцями за комуністичні ідеали – такі бронзові монументи, за якими живих людей не було видно. А насправді все було геть не так! Тож ми з Пилипом спробували показати класиків справжніми, без ідеологічних нашарувань і традиційних штампів – показати їх живими людьми зі своїми вподобаннями, недоліками, страхами, перемогами, радощами, болями…  

Наприклад, ви уявляєте собі Максима Рильського, який виконує джаз на піаніно в супроводі таких «ударних інструментів» як дверцята одежної шафи, дошка для прання та мідний таз?  

Ол. Ол.: Це складно уявити... 

Стан. Цал.: А він грав, разом із письменником і журналістом Вадимом Охременком. Вони товаришували, обидва мешкали в Роліті. Після спільних обідів чи вечерь часто влаштовували гучні імпровізовані концерти. Інша річ, що той джаз одного разу закінчився трагедією. Рильський і Охременко мали їхати у відрядження до Львова і за обідом жваво обговорювали деталі майбутньої подорожі. А напередодні НКВД наказав Охременкові слідкувати в тій поїздці за Рильським. Роль «стукача» страшенно гнітила його. Тож після спільного обіду, коли Рильський встав із-за столу, щоб піти трохи перепочити – ввечері домовилися зустрітися знов, аби обговорити спільний виступ на літературному вечорі – Вадим Охременко пішов до свого кабінету, нібито за цигарками, і раптом пролунав постріл – письменник пустив собі кулю в скроню… 

Розлючений НКВД заборонив на похоронах будь-які промови. Та Максим Тадейович рішуче зупинив похоронну процесію біля Спілки письменників, яка містилася тоді на Ярославовім Валу, і виголосив коротку промову, а на цвинтарі – прощальне слово, провівши друга в останню путь. Рильський пройшов пекло допитів і тюрем, але не злякався і не зламався. Ми не почули від мешканців Роліту жодного поганого слова на його адресу – таке, повірте, не часто буває. 

Ол. Ол.: Доля всіх «ролітівців» була такою ж трагічною? 

Стан. Цал.: У «Таємницях письменницьких шухляд» ми описали також особисте життя майстрів пера, де траплялися й кумедні ситуації, і любовні трикутники, і справжні трагедії. Так, іноді вони робили не дуже гарні вчинки. Інколи писали не те, що хотіли – або те, чого зовсім не хотіли. Вони не обирали ті часи, але талановитим людям випало жити й творити під постійним тиском у страшному й безжальному радянському режимі.  

Важливо, що навіть за таких обставин вони змогли реалізуватися. Тому нам не варто нині ставати в позу прокурора. Інших письменників того періоду в нас немає і вже не буде. Якісь невідомі генії радянської доби, чиї твори десь там припадають пилом у архівах, не з'являться, всі імена вже відомі. Тож маємо цінувати найкраще з того, що зроблено попередньою генерацією митців. Як колись слушно зауважив Олександр Довженко: «Хтось, дивлячись у калюжу, бачить зірки, а хтось – лише бруд». От нам із Пилипом Селігеєм ішлося про зірки. 

Ол.Ол.: На моє переконання, ви зробили дуже важливу справу – повернули письменникам їхнє справжнє життя, нехай через десятиліття. Наступні книжки теж були про реальних осіб? 

Стан. Цал.: Наступну велику за обсягом роботу я розпочав разом із київським кінорежисером Олегом Чорним, із котрим раніше співпрацював як сценарист на кількох повнометражних документальних фільмах. Ми зацікавилися – спочатку як сюжетом для нового фільму – неймовірною долею Міхала Вашинського. Чого варта лише географія його життя: Ковель, Київ, Варшава, Білосток, Львів, Сибір, Армія Андерса, з якою пройшов через весь Близький Схід і фільмував славетну битву при Монте-Кассіно, далі – Рим і Мадрид. 

Ми почали шукати матеріали. Це той самий процес, який я обожнюю: гортання журналів, книжок, архівних документів, несподівані знахідки, розглядання фотографій, кінохроніки, а тоді перші спроби зібрати ці пазли у щось спільне. Потім знову пошуки, знову складання пазлів, але вже трохи інакше. І так багато разів, коли, нарешті, матеріал «стає». 

Ол. Ол.: Хоч Вашинський і українець за походженням, все ж таки його життя більше пов’язане з Польщею. Як і де вдалося знайти в Україні такий масив матеріалів про нього? 

Стан. Цал.: Нам пощастило ґрунтовно попрацювати у львівських архівах (Вашинський у 1930-х роках знімав і там) завдяки дослідницькій резиденції в Центрі міської історії Центральної та Східної Європи і підтримці Польського інституту в Києві. Ми виявили багато невідомих раніше матеріалів. 

Головною проблемою, на відміну від Роліту, була відсутність людей, які особисто знали нашого героя. Його колег уже давно немає на цьому світі. Хіба Софі Лорен іще жива, котру він колись відкрив для кіно і знімав. Але до неї, зі зрозумілих причин, ми не зверталися. Жартуючи, кажемо: «Не додзвонилися». Тому головним джерелом інформації стали архіви, публікації в тогочасній пресі і, зрозуміло, його фільми. 

Частину наших знахідок ми з Олегом виклали в 2020 році у книжці «Тонько, Щепко і всі-всі-всі», в якій розповіли про історію створення львівських фільмів Вашинського та про долі їхніх головних героїв – популярного гумористичного дуету Тонька і Щепка (актори Генрік Фоґельфенґер і Казімєж Вайда), а також інших учасників творчої групи. Це незвичайна книжка, адже читач може не тільки прочитати текст і подивитися ілюстрації, яких там чимало, але й – завдяки посиланням на берегах сторінок – переглянути фрагменти фільмів, послухати пісеньки у виконанні наших героїв тощо. Тобто має можливість максимально зануритися в епоху та описувані події.  

Ол. Ол.: Ви сказали, що писали сюжет для фільму. Тож це був сценарій? 

Стан. Цал.: Із початком повномасштабного вторгнення в лютому 2022-го я зрозумів, що фільму про Міхала Вашинського не буде. То було страшне усвідомлення – перекреслити майже десятирічну роботу. Але ж ясно, що країні зараз не до цього. А кіно, як я уже говорив, це гроші. Це великі гроші, які дуже потрібні фронту. Ворог рвався до Києва, бої вже йшли на околицях міста. Біля нашого будинку на перехресті вулиць звели барикаду, а другу – у дворі, бо там райвідділ поліції. З повідомлень преси було відомо, що на окупованих територіях ворог насамперед захоплює відділи поліції. Я усвідомив, що бої можуть перенестися просто під мої вікна – і почав готуватися до цього.  Але важливий матеріал для фільму чи книжки – якщо він справжній – інколи сам вирішує, де і коли йому пробитися на білий світ. Не завжди це вирішує автор, не завжди...  

Ол. Ол.: Тобто сталася якась несподівана подія, яка вказала вам подальший шлях? 

Стан. Цал.: Раптом я дізнався, що Інститут Літератури в Кракові запрошує письменників на резиденцію. Ідей у мене не було, стан мав пригнічений – саме в ці дні дорогі мені люди робили відчайдушні спроби сісти в евакуаційні потяги до Львова, я був із ними на зв’язку, щодня чув моторошні історії про штурм потягів на вокзалі, про 12 людей в одному купе, про стояння в тамбурі на одній нозі протягом 18 годин – я навіть зараз про це спокійно говорити не можу – і в якийсь момент мені спало на думку, що Вашинський у 1939 році, з початком Другої світової війни, так само став біженцем. Так само тікав із Варшави у невідомість, втратив усе, що мав (а був найзаможнішим кінорежисером передвоєнної Польщі!), і в подальшому фактично залишався біженцем, бо вже ніколи не зміг повернутися до укоханої Варшави. Я відчув, що це і є та ключова ланка, якої мені весь час бракувало в цьому сюжеті. Історія Вашинського миттєво набула актуальності, вона просто накрила мене, а вже викласти все це у вигляді заявки до Інституту Літератури було лише справою техніки. Всі сценарії, зрештою, теж починаються зі сценарної заявки, жанр мені знайомий. 

Був іще один мотиваційний момент. Вашинський кілька разів утрачав у житті все, тікав від нацистів, потрапив до комуністів, опинився в Сибіру, де перебував за крок до смерті, але кожного разу підводився, вставав із колін і сягав іще більших вершин. Так, ризикував, інколи самим життям, коли тікав, наприклад, зі сталінського табору, проте завжди вигравав. Його історія – це історія про сміливість робити вчинки, долати бар’єри, продовжувати жити й творити попри все. Дуже добрий приклад у всі часи, особливо під час війни.  

Отже, я зрозумів, що це і є шанс написати книжку про Вашинського, бо якщо не зараз, то вже ніколи, бо не відомо, що там попереду. А письменники молодшого покоління навряд чи цікавитимуться сюжетами Другої світової – швидше писатимуть про сучасну війну. І Вашинський так ніколи в Україну й не повернеться. Вважаю, що сам матеріал керував мною, а не навпаки.  

Ол.Ол.: Ви у Кракові – отже, вашу заявку тоді прийняли.  

Стан. Цал.: Так, мені пощастило, я дістав запрошення від Інституту. У краківських бібліотеках і архівах вдалося виявити ще купу надважливих матеріалів про Вашинського. Я прочитав чимало інтерв’ю зірок його фільмів, дістав неймовірно цікаву інформацію, на яку й не сподівався! І все це стало неабияк в нагоді при подальшій роботі над рукописом.  

Коли завершив книжку, мене бентежило, що вона не має остаточної назви. Якісь варіанти я постійно крутив так і сяк, загалом їх було понад тридцять, але жоден не відчував як стовідсотковий. Відсутність остаточної назви означала, що насправді внутрішня робота над рукописом не завершена. Тобто чогось важливого – головного! – про свого героя я так і не вхопив.  

Ол.Ол.: Книжка досі без назви? 

Стан. Цал.: Я вирішив відкласти рукопис – точніше, комп’ютерний файл, – дати книжці трохи відпочити від мене. Минув час, і матеріал сам нагадав про себе: нізвідки прийшла назва «Життя має сенс, якщо нагадує чарівну казку. Справжня історія Міхала Вашинського». Це – абсолютно точне попадання, бо він режисирував своє життя і справді перетворював його на чарівну казку. І таки перетворив. Але в жодному з тридцяти моїх робочих варіантів такої конструкції в назві не було... От, власне, звідки взялася? 

Ол. Ол.: Упевнена, що книжка вийшла цікава, адже доля цієї людини – поляка українського походження – просто фантастична. Подій, що відбувалися з Міхалом Вашинським, вистачило б на кілька життів...  

Стан. Цал.: Я все ж таки сподіваюсь, що книжка стане основою для майбутнього фільму про нього. І хоча, як уже казав, кіно потребує великих грошей, не втрачаю надії. Бо матеріал інколи починає діяти на власний розсуд. 

Узагалі, найцікавіші сюжети створює саме життя. Документалістика мене настільки захопила, що ні на що інше я не хочу витрачати своїх творчих зусиль. Це – справжнє, невигадане. І це моє! Я навіть не можу чітко розділити, де робота, а де дозвілля, бо просто займаюся улюбленою справою. Скажімо, водій автобуса приїхав наприкінці зміни до автопарку, вийшов із кабіни – все, його робота закінчилася. Те саме в офісного працівника, коли він вийшов із офісу. А мені тяжко розділити цей процес. Наприклад, читаю спогади про людину: з одного боку – для роботи, але з іншого – відчуваю задоволення. Або навпаки: читаю просто тому, що цікаво, і раптом розумію, що з цього може бути матеріал для великого чи малого сюжету. Пишучи про Вашинського, опановував книжки і статті про польське кіно 1930-х років, дивився фільми. Відкрив для себе багато нового. От це я робив для книжки – чи для самоосвіти, чи для задоволення? Не знаю, все взаємопов’язане. 

Ол. Ол.: Як почуваєтеся в Польщі? Чи комфортно працюється у Кракові? 

Стан. Цал.: До Польщі в мене ставлення особливе, а до Кракова й поготів, бо з цим містом пов’язані давні сімейні історії. Вперше я побував тут із батьком у далекому 1987 році і вже тоді закохався в це місто.  Стосунки з містом або складаються, або ні. Є перелік чудових міст, де я побував за різних нагод, – як турист, учасник кінофестивалю, дослідник тощо, – але з якими в мене не склалося. Зате Краків – моє місто. Трапляється, шукаю дорогу до потрібної локації, йду незнайомими вулицями і, зрештою, виходжу, куди потрібно. Ніби на підсвідомості.  

Краків суголосний Львову – місту, яке я теж дуже люблю і вважаю своїм. Вони водночас і схожі, бо те і те Галичина, і різні. Але також мені приємно, що мій рідний Київ та Краків – міста-побратими. Взагалі, перебування в Кракові – це для мене неоціненний досвід. Не тільки життєвий. Мені давно хотілося побачити «зсередини» літературне й видавниче життя Польщі. Зрозуміти, як усе це функціонує, чим відрізняється від України. Тож Краків із його статусом міста літератури ЮНЕСКО для цього надається якнайкраще. 

У Кракові я роблю те, що мушу робити. Нехай це маленький внесок, але мені видається важливим саме зараз повернути Україні Міхала Вашинського. Звісно, у порівняні з тим, що роблять наші воїни, волонтери, це небагато. Але це – саме те, що я вмію робити найкраще за все інше. Хтось має займатися і цим. Бо історія – це не про минуле. Це про те, як конструювати майбутнє.  

Ол. Ол.: Ваші слова нагадали мені відомий вислів Рильського: «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани». 

Стан. Цал.: Я давно для себе сформулював, що в будь-якій непевній, незрозумілій або безвихідній ситуації слід насамперед думати про майбутнє, бо з тієї перспективи бачиш правильну відповідь на запитання, що робити зараз. Попереду багато роботи, маю нові творчі плани. Я хотів би скласти щиру подяку польській стороні за можливість займатися улюбленою і потрібною справою. Така підтримка польських колег, друзів додає оптимізму і впевненості, що, врешті-решт, усе буде добре.