Посестри. Часопис №73 / Олександра Запольська: Батьки прощалися з дітьми на кордоні, не знаючи, чи ще колись побачаться
Олександа Запольська – засновниця фундації «Зустріч», створеної у 2014 році для підтримки поранених учасників Революції Гідності та дітей Небесної Сотні. У «Зустрічі» функціонує мережафахівців (психологів, юристів), які від початку війни активно і безкоштовно допомагають українським біженцям.Крім того, у фундації пані Олександри навчають польської мови, проводять майстер-класи, творчі зустрічі, працює розмовний клуб тощо.
Якось на початку війни нам зателефонували із польського прикордонного пункту й повідомили: до них прийшли двоє малих дітей – 10 та 11 років, самі. Чи загубилися? Прикордонники запитують, що з ними робити?Телефоную до Українського народного дому в Перемишлі, щоб тих дітей знайшли та з’ясували, хто вони й куди їдуть. Це був якраз той випадок, коли батьки й діти вимушено опинилися по різні боки кордону. На моє прохання двох малих біженцівулаштували у спеціальний дитячий заклад. Сподіваюся, що після війни вони повернуться додому й житимуть у своїй родині.
…Ми з чоловіком перетнули українсько-польський кордон на початку 90-х років минулого століття, бо прийняли рішення переїхати до Польщі. Свого часу я закінчила математичний факультет Львівського державного університету. Львів дуже люблю, з цим містом пов’язані найкращі спогади, там живуть наші друзі. Але чотири роки перед від’їздом до Польщі ми жили у Житомирі й обоє працювали в журналістиці: чоловік – на радіо, а я керувала компютерним відділом у видавництві «Житомирський вісник». Тоді якраз впроваджували нові технології, друковані видання переходили на комп'ютерну верстку. І наша редакція перша на Житомирщині придбала лазерний принтер.
А потім у 1991-му вибухнув сумнозвісний путч. Тоді друзі-поляки (а мій чоловік має польське походження) запропонували переїхати до них у Краків. І ми погодилися, бо усвідомлювали, що попереду в країні нестабільність та невизначеність.
Польською я ще не володіла, однак це не завадило вже невдовзі знайти роботу. Люблю точні науки, маю, скажімо так, прагматичне мислення. Мабуть, ці якості в мені розгледів власник однієї з фірм та запропонував вакантне місце. Але ми з чоловіком вирішили працювати на себе і започаткували свій бізес – займалися експортом-імпортом. А оскільки обидвоє зналися на цифрових технологіях, які тоді тільки входили в наше повсякдення, створили ще й своєрідне бюро технологій та налагодили співпрацю з партнерами в Україні, впроваджуючи там новітні європейські стандарти.
Наприклад, на замовлення нашої фірми науковець із Кракова зробив аналіз відбудови палацу Бендінеллі (в якому наразі Львівський історичний музей). Ами, залучивши гранти з Німеччини, адаптували той аналіз для відновлення Львівського дебаркадеру (залізничного вокзалу), розробили спеціальну програму. Це була абсолютно незнайома для мене галузь, тож я годинами сиділа в бібліотеках, багато читала, знайомилася з ГОСТАМи, бувала на підприємствах. Мені подобається все нове, я люблю вчитися. Але пандемія поставила крапку на цьому бізнесі – якраз перед війною, у січні 2022-го.
Що буде активна фаза війни – знала. Утім, вважала, загострення станеться на Донбасі. Чесно кажучи, до останнього не вірилося у повномасштабне вторгнення...
Напередодні, буквально за тиждень до війни, я як керівниця фундації «Зустріч» організувала зібрання представників різних офіційних організацій Кракова. Оскільки тему війни в Україні активно обговорювали у світі, я, керуючись досвідом 2014 року, підготувала доповідь про ризики, які вона може спричинити, та заходи, що слід запровадити для їх запобігання. Тоді це здавалося звичайною пересторогою. Утім, 24 лютого о 7-й ранку подзвонили друзі з України і повідомили, що наші міста палають від ворожих бомбардувань і обстрілів...
Кілька слів про фундацію «Зустріч». Створити її спонукала Революція Гідності, коли до Кракова в лютому 2014-го після розстрілу Майдану привезли перших поранених. Я розуміла, що їм, їхнім родинам необхідна підтримка. І вже у квітні-травні ми приймали у Кракові дітей Небесної сотні, започаткувавши акцію «Діти Майдану». Важливо було вирвати їх із того горя, яке вони відчували, втративши своїх батьків, «обійняти» турботою. Для цього наша новостворена фундація ухвалила спеціальну програму. Тоді чимало волонтерів об’єдналися, зголосилися працювати з дітьми. Деякі з них так і залишилися у Кракові. Наприклад, психологиня Оксана Лабунська навесні 2014-го приїхала сюди з групою дітей та й залишилася в «Зустрічі», досі в нас працює.
Отже, війна...
Маючи «майданівський» досвід того, як треба гуртуватися та швидко діяти, ми одразу організували протест під російсьим консульством у Кракові. Уже о 9-й ранку я обдзвонювала земляків-однодумців, котрі тут мешкають, контактувала з іншими українськими організаціями.
У перший же день війни троє наших психологів поїхали до гуртожитку місцевої міжшкільної бурси, де навчалася і проживала без батьків понад сотня українських дітей віком від 15 до 19 років. Треба було їх заспокоїти, адже не всі усвідомлювали, що відбувається, дехто з них не міг зв’язатися зі своїми рідними, котрі опинилися в епіцентрі гарячих боїв, хвилювалися, плакали... У цьому закладі й зараз постійно працюють два психологи.
Перед нами стояло важливе завдання структуризувати всебічну допомогу, бо спочатку наші спільні з колегами дії нагадували «управління хаосом». Було зрозуміло, що займатися одразу всім неефективно, тож фундація «Зустріч» взяла на себе біженців, оскільки раніше ми вже працювали з мігрантами. Я знала, що людей з України приїде багато. Але що стільки!..
На щастя, у нас уже була створена і діяла інфолінія. Номери телефонів «Зустрічі» швидко поширювалися між волонтерів та біженців. Уп’ятницю, 25 лютого, на цій інфолінії працювали 8 осіб, котрі відповідали на дзвінки, роз’яснювали новоприбулим, куди їхати, де знайти прихисток, де можна поїсти, отримати ліки, одяг, тощо.
Забігаючи наперед, скажу, що в наступні тижні й місяці на телефонні дзвінки щодня відповідали від 12 до 20 осіб – такий був попит на інформацію. А коли ми отримали перший рахунок від телекомунікаційної фірми, то обімліли – 4000 злотих! На щастя, враховуючи обставини, нам цей рахунок відмінили. Слід зазначити, що тільки за березень-квітень 2022 року наша фундація зафіксувала 13,5 тисячі тефонічних з’єднань!
Житло, бодай тимчасове, було для біженців найголовнішим. Приймати їх зголошувалися поляки, утім, людей приїжджало дуже багато. Тоді ми об’єдналися з фундацією «Салам лаб», якій театр Словацького надав у розпорядження репетиційні зали, розташовані на вулиці Радзівіловській, під житло короткотермінового перебування. Але ж ті приміщення були порожні. Тож ми власними силами швидко організували пункт прийому біженців: зі своїх кабінетів поприносили столи, стільці, мікрохвильовку, знайшли матраци, ковдри...
Щоб бути впізнаваними, видрукували ідентифікаційні листівки з логотипом «Зустрічі», на яких вказали номери наших телефонів, адреси, та розповсюджували їх на кордоні, на вокзалах. Із собою везли туди продукти, адже деякі люди, тікаючи з-під обстрілів, не думали про їжу, були голодні. Наші співробітники скеровували їх до волонтерського центру, на Радзвіловську, де вони могли перебувати протягом трьох діб. Потім біженців переселяли в сім’ї, які погоджувалися їх прихистити, у готелі, пансіонати...
Доки «Салам лаб» приймав людей на ночівлю, через нього пройшли три з половиною тисячі осіб. Чотирьом тисячам знайшли житло. До речі, цей волонтерський центр дуже приваблював до себе представників мас-медіа. Ми навіть визначили окрему людину, яка спілкувалася біля нього з журналістами, а тут побували і ВВС, і СНН… Представники преси приходили щодня. Ми стримували їх, аби вони не йшли на другий поверх, де перебували біженці, бо неодмінно хотіли фото. Але ж там не зоопарк! Там – живі люди, котрі й так уже натерпілися, тож кожен зовнішній подразник міг «вибухнути»для них панічною атакою, психологічним зривом...
Виникали й інші проблеми, які треба були вирішувати тут і зараз. Ось приклад: до «Салам лабу» приїхала сім’я росіян, незгодних із війною. Так, це – міжнародний центр, і якби не війна, то питань до цих людей не виникало б. Утім, враховуючи російську агресію, що спричинала катастрофічні наслідки, невимовне горе, їх не можна було поселяти разом з українцями. Тому ми знайшли польську родину, яка погодилася взяти ту сім’ю до себе.
Іще такий момент. На другому поверсі репетиційної зали жили жінки й діти, але ж і чоловіки приїжджали – переважно пенсійного віку. Всі разом вони не могли перебувати в одному приміщенні. Тож на першому поверсі, там, де розмістилися фахівці,інформаційний центр, чоловікам виділили куточок. Його теж треба було обладнати.
Якось до нас прибули семеро глухонімих, які не розуміли, що їм робити, а ми не знали, як із ними спілкуватися. Хоч це було непросто, знайшли людину, котра знала мову жестів. Прибували й діти-аутисти. Також довелося шукати, хто їх прихистить. Інформація щодо влаштування осіб із особливим потребами була дуже важлива. Ось такі нібито дрібниці, втім, кожну треба було врахувати, залагодити. Отож після напруженого робочого дня ми ще й збиралися на наради, де оговорювали й вирішували подібні нюанси.
Міська влада надала доступ до бази житла тільки за три тижні від початку війни, тож у перші дні розселенням людей займалася наша «Зустріч». Ми з чоловіком теж взяли до себе родину – двох жінок і п’ятьох дітей. Вони приїхали в одній автівці, практично без речей. Розгублені, дезорієнтовані...
Але семеро в машині – не межа: на власні очі бачила, як зі старих «Жигулів» вийшли дев’ятеро осіб – батьки та семеро діток віком від 4 до 14 років, котрі приїхали з-під Одеси. Не могла зрозуміти, як вони помістилися в невеликій автівці і перебували в дорозі чотири доби?! Власне, про комфорт тоді ніхто не думав. До Польщі добиралися хто як міг.
Ось іще одна зворушлива історія. Жінка із сином, котрі місяць просиділи в підвалі, їхали сюди з Бучі через Львів. Оскільки не дуже орієнтувалися в дорозі, телефоном вийшли на мене і попросили, щоб хтось зустрів їх у Львові. Я подзвонила подрузі з проханням, аби вона забрала маму з хлопчиком із вокзалу та дозволила переночувати в себе. Опісля подруга дуже дякувала мені, що направила їх саме до неї: «Уявляєш,–каже, – я була в пригніченому депесивному стані, а ці люди подарували моєму серцю спокій, заспокоювали мене, хоч пережили справжні жахіття! Я плачу, а вони кажуть:«Не плачте, адже головне – ми з вами живі! Повірте, все буде добре!»
Я досі памятаю цього хлопчину-підлітка – світлий такий, добрий. Одразу, як приїхав до Кракова,«призначила» його волонтером, і він чудово справлявся з роботою, допомагав іншим. Узагалі, чимало дорослих, котрі приїхали біженцями, ставали тут волонтерами, обслуговували другий поверх «Салам лабу», де одночасно могли перебувати до 90 осіб, між яких – хворі, немічні, малі діти…Тож зайві руки там ніколи не завадили.
Погодьтеся, майже сотня осіб в одному великому залі – непросто навіть у мирні часи. А коли люди нажахані, знервовані!.. Зважаючи на це, наші психологи постійно чергували у волонтерському центрі, навіть уночі. Й на вокзалі також. Працювали вони по 14 – 16 годин без відпочинку, до знемоги… Люди, котрі до приїзду сюди тижнями сиділи в холодних підвалах чи добиралися по кілька діб у негоду (а лютий та березень 2022-го виявилися морозними), були застуджені, потребували заспокійливих. Тому чергували в «Салам лабі» й медики – лікарі, медичні рятувальники, яких ми забезпечили базовими ліками.
З нашими біженцями зголошувалися працювати навіть лікарі приватних клінік, які безкоштовно надавати допомогу, бо треба було, в прямому сенсі, рятувати людей. Лікарні, куди зверталися мами з дітьми, просили перекладачів із польської на українську. Двомовні вважалися на вагу золота, та все ж ми їх знаходили.
Крім психологічної і медичної допомоги, потрібна була й юридична, адже траплялися різні випадки. Наприклад, якось біля волонтерського центру з’явилися автобуси з Німеччини, Італії, запрошували біженців переїжджати до цих країн. На якій підставі? В автобус із Нідерландів хотіли брати тільки підлітків 15 – 16 років. А якщо це торгівля людьми? Я попереджала тих, хто цікавився подібними пропозиціями: не погоджуйтеся, доки не встановлено, звідки автобус, хто його сюди направив. Особисто блокувала таких зарубіжних «гостей». Доводилося розбиратися з кожним окремим випадком. А їх, різних, траплялося чимало. Отож у «Зустрічі»зголосилася працювати ціла група юристів, котрі й до сьогодні надають необхіднуфахову допомогуукраїнцям. Ми створили цикл відео, де показали, як оформити Песель, легалізувати диплом, отримати медичне обслуговування тощо.
До Польщі приїхало багато дітей. І їх треба було відволікати від гірких думок. Тому від квітня 2022 року в приміщенні на вулиці Райській, де маємо філію своєї фундації, створили затишне місце для родинного спілкування, творчих занять. Наприклад, перед Великоднем запланували провести три майстер-класи з розпису яєць. Натомість провели одинадцять, бо прийти зголосилися понад 300 осіб – і малечі, й дорослих. Для них важливо було говорити рідною мовою, ділитися наболілим, підтримувати одне одного. Такі зустрічі дуже гуртували.
Усе, про що я розповідаю, відбувалося дуже швидко, образно кажучи, котилося, мов колесо з гори. Не було часу ретельно й методично організовувати відділи, служби. Рятувало те, що на початок повномасштабної війни наша фундація вже існувала.Ми й до війни надавали нашим клієнтам психологічну допомогу, юридичні консультації. Але здійснювали це невеликим колективом, практично всі наші співробітники десь працювали додатково, а в «Зустрічі» проводили по кілька годин,та й то не щодня. І раптом цей колектив збільшився щонайменше в 10 разів! До нас почали долучатися різні фахівці. Наприклад, у квітні 2022-го під егідою «Зустрічі»працювали аж 50 волонтерів-психологів, які чергували скрізь, куди прибували чи де перебували українські біженці. Та вже невдовзі їм самим потрібна була психологічна допомога, адже вони перші вислуховували й пропускали через себе моторошні історії згорьованих людей, від яких кров у жилах стигла. Одна волонтерка розповідала, що була вражена тим, як при ній розплакався дорослий чоловік: його родината знайомі зі своїми сім’ями виїжджали з окупації трьома машинами, дві з них розстріляли. На очах чоловіка загинули всі, хто там були...
Зараз на Радзівіловській польська фундація «Салам лаб» продовжує працювати з біженцями, надаючи їм усебічну допомогу: в пошуку житла, із супроводом до лікарів, складанням документів тощо. А наша «Зустріч» сконцентрувалася на наданні психологічної допомоги, і вона дуже потужна. До нас навіть приїздили ізраїльські лікарі за програмою «Супервізор», котрі навчали наших спеціалістів, тож маємо системний підхід до цього питання.
Це дуже важливо, особливо зараз, коли у людей фіксують посттравматичні стани й виникла потреба довготривалої психологічної підтримки. Біженці розраховували, що їдуть на чужину ненадовго, а після пів року й довше знову відчувають розгубленість, невпевненість, адже багато хто з них не мають постійної роботи, а отже – засобів до існування, можливості винаймати житло, купувати собі й дітям речі... Тому в морально зломлених виникають думки про самогубство. Одна наша волонтерка-психологиня розповідала, що понад годину вмовляла молоду дівчину, в котрої на фронті загинув наречений, не вкорочувати собі віку. І таки переконала, що треба жити далі.
Пів року ми працювали у шаленому темпі, практично без відпочинку. Я не завжди знала, що відбувалося вдома, де друзів, знайомих приймали чоловік і донька. Не підраховувала, скільки всього біженців зупинялися в нашій квартирі. Та це й неважливо, головне,чим могли – допомогли людям.
Ми з колегами спали по три години на добу, чотири – то вже було за щастя. Потім я вирішила, що повинна мати хоча б один вихідний день – неділю, бо невимовно скучила за онуками, майже не приділяла увагу власній сім’ї. І цей один вихідний на тиждень дав змогу частково відновити сили. Тож «Зустріч» продовжує свою роботу.
Чим сьогодні займається наша фундація? Від початку війни минуло майже півтора року, а наша допомога все такаж затребувана. Маємо чотири відділення, займаємося різноплановою діяльністю, враховуючи попит людей.
На вулиці Кармеліцькій, 34 працює наш інформаційний центр, де проводимо зустрічі, вебінари. Так, розповідали біженцям, як вийти на ринок праці; здійснювали навчання тих, хто хоче започаткувати власну діяльність; організовували мовні курси для українських лікарів, котрі сюди приїхали та хочуть працевлаштуватися за фахом. Крім того, безоплатні мовні курси запроваджували для всіх охочих. Створили також розмовний клуб для старших осіб (він діє на Райській,12), бо без живого спілкування з носіями мови її вивчення неефективне, його відвідують літні люди. Ми сконтактувалися з польськими пані, вже провели не одну зустріч, такі собі «посиденьки 50+».Разом варили і український борщ, і польський журек, влаштовували тематичні вечірки, співали народних пісень, робили фотосесію в українських національних костюмах... Проводимо «Мистецькі понеділки». Наприклад, перед Великоднем аналізували, як це свято відзначають у різних культурах; потім досліджували мистецтво художника Караваджо – розібратися в цьому допомагала професійна мистецтвознавиця. Людям потрібно спілкуватися, вони залюбки відвідують такі заходи.
Там же, на Райській, продовжуємо заняття для дітей, усіляко підтримуємо неформальні групи та організації – український «Пласт», «Діти з України», «Українки в Кракові». Надаємо їм приміщення, купуємо для проведення заходів, аби вони були теплішими та затишнішими, каву, чай, цукор, солодощі, надаємо матеріали (папір, тканину, олівці, фарби, бісер тощо). Усе це в підсумку вимагає чималих грошей, бо учасників багато. Тож усюди, де можливо, шукаємо фінансування.
Є у нас два центри психологічної підтримки – на Райській,1 та на Крулевській, 2. Коли на початку війни шукали додаткове приміщення для діяльності наших психологів, одна з місцевих фундацій надала нам кімнату в дитсадку, а меблі закупила фірма «Ікеа». Потім ми перевезли їх на Крулевську, де наразі працюють 18 психологів.
Від нового року в нас діє освітній центр. Спочатку він був «роздріблений» і містився у п’яти різних локаціях, навіть у приміщеннях одного з історичних музеїв та бібліотеки. А від січня ми звели всі його «гілки» в одне місце, на Кармелітську. Тут і курси польської мови, і української – для російськомовних українців та поляків – соціальних працівників (дві онлайн- і одна офлайн-група); фахові мовні курси для медиків. Також ми провадили навчання у «Школі лідерства» для учнів, які закінчували восьмі класи місцевих шкіл та готувалися складати іспити.
У мене тепер великий колектив, є на кого покластися. А я взяла на себе контакти з міжнародними організаціями. Завжди просила і прошу їх: якнайменше бюрократії, бо не маємо часу складати довгі листи та звіти. На щастя, знайшла відгук і розуміння багатьох.
Так, уже рік деяку нашу діяльність фінансує американський «Прожект Хоуп», хоч процес налагодження співпраці з ними був досить тривалий – із вересня по травень. Фундація «Коре»сама зголосилася допомагати – їм нас рекомендувало місто, бачачи, як багато ми робимо. Від червня минулого року ця фундація фінансувала заняття для дітей, виплачуючи постійним координаторам і ведучим гроші, бо волонтерство – це добре, але ж і їм також треба за щось жити. До того ж це додатковий стимул працювати більше й краще. Запропонувала свою допому нам також фірма «Філіп Моріс», яка закупила так звані купони на життя, що ми роздавали навесні 2022-го найнужденнішим. Фінська фірма «Хейнекен», коли ми не мали на це коштів, закупляла деякі меблі, матеріали для волонтерських центрів, у тому числі й для «Зустрічі». А 1 червня 2022 біля театру Словацького, де проходило свято для українських дітей, оплатила виготовлення 500 порцій цукрової вати.
Іще раніше, до війни, наша фундація почала співпрацю з різними європейськими фондами. Так, уже була реалізована програма «Активні обивателі», на яку отримали гранти з норвезьких фондів; налагоджені поставки інсуліну для хворих на цукровий діабет… У волонтерстві нам надавали неоціненну допомогу й польські організації: той таки «Салам лаб», «Польська Україна», «Шляхетна Пачка», «Багатокультурний центр»... Хтось із них дозволив користуватися своїми складами, хтось допоміг фінансово чи долучився до волонтерства.
Утім, кажуть, ніби зараз поляки до українців ставляться прохолодніше, ніж попервах. Це частково правда. Думаю, причин декілька. По-перше, до Польщі приїхали рідні верстви населення. Хтось вважає, що тут їм усі винні, тому можна просто сидіти й нічого не робити. А що? У декого житло і харчування безкоштовне, можна отримати додаткову гуманітарну допомогу. Це їх задовольняє, але обурює місцевих мешканців, котрі зазвичай багато працюють. Траплялося, ті українці, котрих поляки поселяли до себе тимчасово, на кілька місяців, потім не хотіли виселятися з квартир. Випадки поодинокі, втім резонансні. Крім того, тільки у краківських школах і дитсадках – 14 тисяч учнів і вихованців із України, які потребують багато уваги.У зв’язку з цим батьки польських дітей кажуть, щоїхнім дітям її дістається недостатньо.
Інфляція тут досить відчутна, ресурс, який держава може виділяти на допомогу нашим біженцям, не безкінечний. Та й не слід забувати,що російська пропаганда, яка дуже хоче посварити наші країни, не спить і наполягає, нібито зараз відбувається українізація Польщі. Крапля за краплею, ця «отрута» дається взнаки…
Але є й позитивні приклади, які тут вітають. Чимало чоловіків-заробітчан повернулися додому захищати Україну. Поляки кажуть: вони не лише свою, а й нашу країну боронять. Жінки, котрі в Україні займали високі керівні посади, приїхавши сюди, не цураються будь-якої, навіть важкої роботи, аби вижити. Наприклад, ходять на прибирання, доглядають стареньких.
Але далеко не всі українці не працюють, бо не хочуть, більшість просто не може знайти роботу. Тому в освітньому центрі я організувала зустріч українських організацій та неформальних груп із керівниками адміністрації міста – запросили конкретні відділи, аби познайомитися, окреслити найпроблемніші питання та отримати на них відповіді. Це був конструктивний діалог. Важливо було почути, що в польських посадовців теж є певні обмеження і не все вони можуть зробити для українців, навіть коли дуже хочуть. Тому шукали точки перетину, разом міркували, що можна зробити в таких ситуаціях. Прозвучало багато пропозицій.
Виявив бажання зустрітися з нами і Ужонд воєвудський, керівництво якого хоче співпрацювати, готує спеціальний проект і хоче його профінансувати. В ужонді розуміють, що наразі найбільша проблема для українських біженців – працевлаштування. Тож спільно міркуємо, як звести роботодавців і тих, хто шукає роботу. Плануємо тематичні (фахові) зустрічі з цього питання.
Я тішуся, що нарешті ми маємо змогу планувати, а не працювати в авральному режимі, що наша робота вже біль-менш відлагоджена. А планів у нас вистачає. Війна триває, але й життя продовжується та готує все нові й нові виклики. Ми ж маємо їх приймати та всіляко допомагати нашим землякам, котрі опинилися тут через жорстоку й криваву війну, розв’язану росією.
