Посестри. Часопис №72 / Простерлось небо долі

Заглядаємо в завтра, а там «тьма, і тьмуща тьма...», – згадалися рядки з Василя Стуса. А у прірві майбутнього? Непізнаване. Як би ми не намагалися силою розуму проєктувати завтрашній день, він проростає небаченим бур'яном крізь асфальт уявного порядку.

Випуск ми не випадково назвати словами Адама Міцкевича: через динамічний краєвид великий романтик транслює свою всеохопну й непроминальну тривогу, невпокій та самотню турботу:

У прірву подивись – простерлось небо долі:
То море; серед хвиль, немовби Птах-гора,
Що грім убив його, перо біля пера
Розкинув снігові в широкому півколі
 
І білим островом розлігсь по синім полі.
Той острів – хмара то; її не прозира,
Як ночі, зір людський; а та зміяста гра
Стяги вогненної на хмари темнім чолі...

Казімєж Вєжинський, майстер прогулянок темною вулицею спогаду, вимощеною метафорою та присвіченою культурним бекграундом, стає обличчям до минувшини. Доконаність неіснування дає сумний прогноз:

Помирає Той єдиний,
Який міг би стверджувати:
Я не помру.

Український поет Тарас Ріль заглядає в майбутнє через день сьогоднішній, через незрозуміле й широченне «тепер» у непрозоре й недосяжне «потім»:

візьми свої старі рукописи
які за рішенням совісті
і зеленого гроша не вартують

Прозове крило випуску – оповідання Мар'яни Лелик «Тьотя Валя». Дух прийдешнього пробивається крізь нарацію, наче від початку йдеться саме про те, яким неосяжно широким буде «завтра»: 

А ще Андрій часто чує дивний голос-сон, від якого стає тепло й спокійно: «Буде щастя, Стрекоза, кажу тобі! Буде щастя!»

І він вірить! Чого б не вірити?!

 …А десь на небі, на найвищій хмарі, сидить тьотя Валя. Її нічого не болить, вона радіє за Стрекозу, усміхається, і крутить для своїх хлопців найсмачніші у світі голубці.

Не пропустіть есей-монолог Олени Олійник і Надії Мороз-Ольшанської «Ця війна – не спринт, а марафон. І ми маємо його гідно подолати та фінішувати перемогою» та статтю класика польської літературної критики Яна Блонського «Боровский і Герлінґ: паралель».