Посестри. Часопис №70 / Журнал рядового Ш. Уривок четвертий

Продовження. Початок у номерах 36, 50, 54

11 

Дзвонить мобільний телефон, я залишив його в сусідній кімнаті. Гукаю до Міки, щоб приніс. Він не квапиться. 

– Біля апарата, – каже поставленим голосом, копіюючи якогось із кіногероїв. – Ставка слухає, – і після паузи: – Передаю трубку верховному. 

Тицяє мені мобілку і, регочучи, поки не дістав на горіхи, втікає. 

– Як мені пощастило, що одразу із головнокомандувачем зв’язали! – чую в рурці голос Л. К. – Дозвольте доповісти про ситуацію на фронтах? 

Л. К. – доктор філології, професор, академік і прочая, і прочая. 

– Вибачте, – кажу, – це він кіна про війну та німців надивився. 

– Нічого, мені самій недавно сон приснився... 

Л. К. розповіла мені свій сон. 

Приснилося їй, що вона Мюллер. Усе поправляє на собі мундир, щоб не запідозрили підміни. Як на зло, зустрічає Гітлера. Той із рушницею на плечі та з собакою на повідку. Така довжелезна із довгою мордою такса. І ніс у Гітлера теж довгий, як у Гоголя. 

– Фюрере, що ви думаєте про Сталіна? – запитує Л. К. 

– Хитрий, – коротко відповів Гітлер. 

«Це ж треба!» – думаю зі стриманою заздрістю. А от мені чомусь історичні особи не сняться. Ні негативні, ні позитивні. 

– Отаке ось приверзлося, – сміється Л. К. – Сама не знаю, до чого б це? 

Ще б пак. Не доведи Боже, такий сон та в руку. 

Не здивуюся, якщо це сновидіння було колективним і привиділося всім підлеглим Л. К. Навряд чи хто вразився, угледівши завідуючу кафедрою в есесівському мундирі та ще й в образі Мюллера. Пані професорка – керівничка вимоглива, щоб не сказати сувора. 

Поговорили трохи про літературу та філологію. 

– Наше діло праве, ми переможемо, – каже на прощання Л. К. 

Це радянський слоган часів Другої світової війни, викарбовували його на медалях. 

– З нами Бог, – відказую. 

А цей слоган – фашистський, його зазвичай різьбили на багнетах. 

Все-таки дивний у нас гумор. 

12 

– Пам’ятаєш кабульський аеродром? – запитує чиїсь голос. 

– Пам’ятаю, – відповідаю стримано, бо не пригадую, кому голос належить. 

Солдати розосередилися невеликими гуртками. Ми, душ зо сім, сидимо колом, перекушуємо залишками сухпайка. За нами повинен прилетіти гелікоптер. Усі ми тривожно-збуджені. Ми прибули на війну. Ніяких її ознак поки що не бачили, але в повітрі витає щось, що її передвіщає, що підтверджує її близькість. Хоча, можливо, це лише фантазії збентеженого юнацького розуму. 

Довкола, куди не поглянь – гори, зовсім близько. На найдальших і найвищих вершинах – сніг, а може, це не сніг, а шмаття хмар. Хмари, мов дирижаблі, розпорюють свої черева об хребти, втрачають вигадливо-мінливу форму й опадають мокрими простирадлами... На найближчих, що оточують місто, терасами, без жодного проміжку ліпляться будиночки, плоский дах нижнього є двориком того, що розмістився вище. 

– Як там можна жити?! – звучить запитання, яке крутиться у кожного в голові. 

(Як вони туди добираються? Як воду постачають? Де, врешті, у них туалет?). 

– Жити захочеш – на стелі навчишся спати. 

Ми обертаємо голови на голос. Поряд стоїть солдат. Пом’ятий, бруднющий – що одяг, що тіло. Ніби ним комина чистили. 

– Я щойно з бойових, – мовби вгадує наші думки. – Тільки зброю здав... Не те що помитися, поїсти не встиг... 

Ми на всі голоси припрошуємо бійця. Він буквально падає долу і жадібно накидається на похідну солдатську їжу, котра вже добряче нам обридла за ці кілька діб дороги. 

– Ти давно служиш? 

– Та чимало вже, – невиразно відповідає з набитим ротом, разом із їжею жує слова. – У нас тут – день за три... 

Їсть він якось по-звірячому, озираючись і мало не оскалюючи зуби, наче боїться, що хтось нападе і відбере поживу. 

– А бої часто бувають? 

Боєць витирає брудним пальцем стінку консерви й облизує його. 

– Як пощастить. Бій боєві не рівня. Тут як у сексі: хто кого? Краще зайва дірка в дупі, ніж у голові. Так для мами краще. А для генерала пофіг, він вашу голову від дупи не відрізняє. Тільки хто маму слухає?! А проти генерала не попреш, йому віддають і честь і цноту... Генералові що? Він там цигарку прикурив – а у нас тут бій. Він собі конячку з пляшки хлюпнув – а у нас тут кров дзюрком... А щодо випити і покурити – у генералів міри нема. А нам тут розгрібай! У бою головне що? Вчасно впасти і вчасно звестись. Хто довго лежить, у того під животом хробаки заводяться... – Він торохтить все швидше й швидше, оскільки їжа закінчується і вже нічим набивати рот; враз замовкає, обводить нас посоловілими очима. – Знаєте кого першим вбивають? Того, у кого серце голосніше б’ється. 

Ми дивимося на нього, перезираємося між собою. Нам моторошно. 

– Твою мать! Шакал довбаний! 

Усі здригаються, а солдат від удару важкого чобота падає лицем між бляшанки, але одразу ж схоплюється навколішки і так на чотирьох виривається з кола, а вже потім відриває руки від землі, однак повністю так і не розпрямляється – згорблений, на півзігнутих ногах, не озираючись, біжить геть. Провівши його поглядами, переводимо очі на того, хто так жорстко шугнув героя бойових операцій. Нічого особливого, ще один представник чоловічої статі, яких на цьому аеродромі навалом; одягнутий так, що не добереш: це солдат строкової служби чи, може, прапорщик, чи взагалі цілий офіцер. У декого з нас уже траплялися прикрі непорозуміння. Чомусь не люблять тут уставних розпізнавальних знаків. 

– Чого вирячилися, уроди?! 

Оскільки ніхто не зважився роззявити рота, непривітний суб’єкт зневажливо спльовує під ноги і, розвернувшись, без поспіху чимчикує в напрямі протилежному до того, у який чкурнув його мурзатий недруг. За десяток метрів він озирається і бадьорим тоном, яким зазвичай вітаються, гукає: 

– Вішайтесь, чмошники!

Якийсь час триває гнітюча пауза. 

– Відчуваю, доведеться нам вчитися спати на стелі, – каже хтось. 

Усіх нас охоплює безпросвітна туга, хоч, справді, бери та й вішайся. 

13 

До речі, про війну. 

– Поганий мир кращий від хорошої війни, – нещодавно бубнів мені в телефон Маркіян Кісь. – Виголошується ця сентенція як аксіома. А от Герберт Веллс відмінної думки. Цей англієць каже, що особисто він не став би себе утруднювати поїздкою до Вашингтона (там відбувалося якесь збіговисько на підтримку миру в усьому світі) і не став би цікавитися усіма цими мирними договорами, трудитися й робити помилки, відчувати своє безсилля, тривожитися й приходити у відчай, якби все це було потрібне заради укладення миру, плоского, беззмістовного, – звичайного миру. 

– Йдеться про автора «Машини часу»? – уточнюю для годиться, аби дати знати, що я уважно стежу за ходом його думки. – Чим же його не влаштовує звичайний мир? 

– І Герберт Веллс тобі відповідає: «Я не розумію, чому вбивство декількох десятків мільйонів людей, котрі і так безславно помруть за кілька років, чи руйнування багатьох нічим не примітних, доволі потворних і неупорядкованих міст, чи, зрештою, якщо вже про це зайшла мова, повне винищення роду людського і перспектива для мене самого загинути від бомби, кулі або чуми повинні спонукати мене до вчинення такого величезного зусилля. Чи варто турбуватися, аби замінити страждання на порожнечу й нудьгу? Нудьга – найгірше, найнестерпніше з усіх лих. Всі ми коли-небудь помремо. І рідко яка смерть настільки ж болюча, як хороший зубний біль, або ж настільки обтяжлива, як жорстоке нетравлення шлунка; на м’якому смертному одрі мучаться іноді сильніше, ніж на полі бою...» 

– Отакої! – вирішую трохи підіграти Маркіянові. – Навіть агресори і ті полюбляють вдавати з себе борців за мир, а тут прогресивний письменник – і отаку крамолу виголошує! Воістину неординарний розум. 

– Веллс каже: «Світ, у якому ми живемо, зовсім не можна назвати приреченим, та й підшукувати для нього інше таке ж благородно-трагічне визначення також не варто; це просто світ, який у найдурніший спосіб спаскуджений». 

– Не посперечаєшся, – зауважую, при цьому подумки дивуюся, чому мені першою на думку спала «Машина часу», а не «Війна світів»? 

– Сказано це 1922 року. 

– Відтоді ми ще більше споганили цей світ, – таки даю затягнути себе у тему; це вже мовиться не задля красного слівця, я щирий на сто відсотків. 

– Отож-бо! – Маркіян не приховує вдоволення; задоволений він, либонь, не фактом опоганення світу, а тим, що ми дійшли згоди у цьому питанні. – І, зауваж, споганили переважно у мирний спосіб. «Аби війни не було», – приказують у народі. І це означає ще й те, що ми згодні приймати мир з усіма можливими безчинствами. 

– І кого влаштовує такий світ, такий мир?! – не знаю, на кого скерувати своє обурення. 

– Усіх, – не втрачає розважливості Маркіян. – Виходить, що всіх. 

– Невже всіх? – допитуюся. 

Далі буде...