Посестри. Часопис №50 / Журнал рядового Ш. Уривок другий
Продовження. Початок у номері 36
5
Перед самим моїм обличчям на тонюсінькій павутині спускається павук. Якийсь худий і нещасний, із невеличким пузом та довгими кривими лапами. Я таких не боюся. Особливо після того, як побачив, що Приступин Юрчик запросто їх поїдає. Взагалі-то, він жере все підряд, не тільки павуків, а й інших кузьок. Наш сільський фельдшер запевняє, що йому вітамінів бракує. Проте дехто вважає, що – клепки. А Юрчикова мати каже, що він іще малий – не встиг розібратися, що їстівне, а що – ні. Головне – Юрчик ніколи не блює і пронос на нього не нападає, як це трапилося зі мною, коли я отруївся рибною кансервою, яку мама купила в нашій коперативі. (Саме так – із одним «о» і в жіночому роді).
Підхоплюю пальцем павутину (вона сама липне до тіла) і чіпляю на інший кущ, подалі від себе. Якщо цей павук не задля розваги на павутині бовтається, а в якихось справах донизу спускався, то, безперечно, дуже здивується, що потрапив не туди, куди збирався. Якби наша сусідка Микитова Ніна вилазила на черешню за допомогою павутини, а не драбини, то я і з нею такий номер провернув би. Спускається Ніна з черешні долу – і бачить, що вона не в себе під хатою, а в сусідньому селі на чужому обійсті. Оце б сміху було! Уявивши цю картину, я регочу, наче божевільний. Аж курка, котра неподалік греблася, сахається від мене. Насміявшись досхочу, я зітхаю. Коли я прибрав Нінину драбину, ефект був діаметрально протилежний.
Я сиджу на причілку хліва у заростях із кущів порічок, малини та різних бур’янів. Дістаю із-за пазухи коробку сірників. Кишень у моїх штанах нема (ненавиджу штани без кишень; Славко Онишко, він уже ходить до школи, каже, якщо в штанах нема кишень – значить, вони бабські, а мама мене заспокоює, що бабських штанів не буває, бо штани – це предмет із чоловічого гардеробу), тому доводиться заправляти кофтину за гумку своїх неповноцінних штанів. Пазуха це вам не кишеня, у ній відро яблук поміститься. Можливо, не зовсім повне. Коробка трохи волога від мого поту, але сірка, думаю, не відсиріла. Сірників мені мама не дозволяє брати, тому якщо вже цупиш, то краще не розпочату коробку – аби не торохтіла. Я вже попадався на такій дрібниці – слух у мами чудовий.
Я нічого не збираюся палити, просто хочу почеркати сірники. Коли сірник згорає, то починає корчитися, ніби живий. Може, йому болить? За підпаленими сірниками цікаво спостерігати. Видобуваю сірника, тру голівкою об коричневий бік коробки – сірник спалахує. Проте лише на мить. Навіть не на мить, а на якусь її частинку. Бо одразу ж гасне від несподіваного подуву вітру. Що за чудасія? Адже повітря наче застигло. Жоден листочок не ворушиться, жодна травинка. Навіть павутина не бринить. Черкаю ще одного сірника – та ж сама історія. Ніби хтось спеціально задмухує.
Зводжу голову. Мимоволі ховаю руки з сірниками за спину. Майже поряд стоїть дядько. Не старий, десь такого віку, в якому з армії приходять. Вигляд у нього не загрозливий. Трохи дивний – одягнутий у все біле. У такому прикиді наш сусід Сянько Каньовський зранку до туалету виходить. І ще одну незвичну річ я зауважив – хащі наче розступилися перед ним, жодна гілочка до нього не торкалася.
– А ви чого в кальсонах? – запитую і не втримуюся від підколки: – Штани згубили?
– Це не кальсони, – спокійно відповідає чоловік, – звичайні білі штани.
– За такі штани вас можуть люди засміяти, – попереджаю.
– Люди можуть, – погоджується співрозмовник.
Така його потульність подобається мені. Повертаю руки з-за спини. Але з таким виглядом, мовби щойно знайшов цю коробку сірників. Для переконливості трясу нею біля вуха, мовляв, чи не порожня бува.
– Хіба тобі не казали, що дітям не можна гратися сірниками? – цікавиться чоловік строгим голосом, проте вираз його обличчя лишається добродушним.
– А я не граюся, – відповідаю зумисне недбало, навіть пробую чвиркнути крізь зуби, як це роблять старші хлопці, але у мене не виходить, то ж я швиденько витираю слину з підборіддя. – Перевіряю, чи сірка не відсиріла.
І квапливо намагаюся продемонструвати, як я це роблю. Цієї ж миті чоловік робить рух подібний до того, якби хтось розгорнув руками поли пальта і різко звів перед собою. Як не дивно, те, що я вважав за накидку – на кшталт білої бурки, виявилося крилами.
– То це ви вітер робите? – здивувався я.
– Ми, – підтвердив чоловік.
Він задер голову і подивився на дах хліва. Я зробив так само. І оторопів. На гребені даху, майже по всій його довжині, рядочком розмістилися скількись – було їх не менше ніж у мене пальців на обох руках – дядьків. Виглядали вони усі як один. Як оцей, що стояв переді мною.
– Я теж хочу! – вигукую.
– Що ти хочеш? – уточнює чоловік із крилами.
– На даху посидіти.
– Ще чого! – цього разу голос у нього категоричний.
– А що вони там роблять? – заздрісно глипаю угору.
– Обійстя твоє стережуть.
Я насторожуюся. Встигаю навіть стривожитися.
– Від кого?!
– Від тебе.
Крилатий чоловік дивиться на мене з легким докором, однак без осуду. Принаймні так мені здалося. А він продовжував:
– Недавно ти дідові Іванові хліва мало не спалив, а тепер до свого добрався. – Ще ніхто мене так доброзичливо не шпетив. – Хлів ваш покритий соломою, хата у вас дерев’яна, згорять – не встигнеш зогледітися.
– Мама казала, що ми скоро перекриємо хліва, – мовив я, ніби це могло послужити виправданням.
Я забув слово, яким називався матеріал, котрим ми збиралися замінити солому.
– Руберойд також горить нівроку, – відповів співрозмовник.
Пора міняти тему розмови, подумав я.
– А ваші крила справжні? Ви можете літати?
Чоловік поправив русяве пасмо волосся і всміхнувся.
– Логіка говорить про те, що істоти, якщо вони мають крила, то можуть літати.
– А кури?! – запально вигукую я. – Кури не літають! – і тут таки сам себе осмикую: чоловік зі мною панькається, а я до нього запірився. – Хіба – якщо добряче копнути.
Чоловік уважно дивиться на мене, всміхаючись грозить пальцем.
– Не треба мене копати.
Потім він робить порух рукою. На цю команду всі його близнюки здіймаються з хліва і у два помахи крил переносяться на хаті, усівшись по обидва боки комина.
– Я б теж так хотів би, – озиваюся мрійливо.
– Сумніваюся, що в тебе виростуть крила, – відповідає головний охоронець нашого з мамою обійстя; на противагу його словам інтонація в нього така, ніби це можливо.
– Хтозна, – бадьорюся я і остаточно проймаюся симпатією до цього дивакуватого добряка. – А хочете, я вам фокуса покажу? Нахиліться ближче.
Цього разу мені вдалося задумане. Вправним рухом видобуваю сірника – черк! – і мерщій стромляю у коробку. Коли коричневі головки сірників спалахують одночасно – красота! Це навіть цікавіше, ніж черкати по одному. В останній момент я засумнівався, що цей феєрверк сподобається крилатому незнайомцю, тож, аби зменшити ефект, встиг засунути коробку. Однак вийшло навпаки – коробка майже вибухнула в моїй руці. Вогонь вирвався назовні з такою силою, що ми обидва злякано відсахнулися.
– Добряче фахнуло, – кажу приглушеним від збудження голосом; вдоволення і збентеження водночас переповнюють мене.
Я ще не бачив, щоб дорослі дядьки через такі дрібниці настільки панікували. Чоловік із якимсь панічним переляком обмацував долонями своє лице.
– Ти мене обсмалив! Був би зору позбавив!
– Хіба що вії трохи, – визнаю я, розглядаючи його примруженими очима. – Зі мною вже таке траплялося. Мама мене тоді набила, подумала, що це я прикурював. Вас же мати не наб’є, правда? – і щоб трохи його заспокоїти, докидаю: – У крайньому разі вам пересадять шкіру з дупи на обличчя. Миколі Качанові так зробили, він напився і заснув з цигаркою в роті. Тепер його прозивають сра…
– Стоп! – категоричним тоном вигукнув чоловік і різко тицьнув у мій бік пальцем, трохи у лоб мені ним не ткнув.
Думаю, якби він не був одягнутий в біле, то зараз би виматюкався. Або й дав мені прочухана. Однак він швидко заспокоївся і лише, скрушно зутхнувши, мовив:
– Мало тебе луплять.
– Луплять мене часто, – не погодився я.
– Тільки користі від цього мало, – каже він із неприхованою безнадією і озирається на своїх товаришів, що сидять на нашій хаті.
Я скептично угукаю на його слова. Які всі розумні, мало того, що мене лупцюють, то ще хотіли б, аби при цьому з мене гроші сипалися.
Пора мені забиратися з цих чагарів.
6
– Ти що – на ній бліх вишукуєш? – запитує Дайта, зауваживши, як я замислено розглядаю ручку.
Відповідаю зітханням. Роблю кислу міну.
У першому класі ми завчали на пам’ять віршики. (Жоден у голові не затримався). Марія Дмитрівна, наша перша вчителька, по-черзі піднімала нас, щоб ми вголос їх декламували. Кожен із учнів вважав за потрібне уточнити:
– З кінця розказувати?
– Не з кінця, а з початку, – поправляла Марія Дмитрівна.
Вона знала, як правильно. А ми говорили так, як говорили наші батьки. У кого вчилися наші батьки, ми не розпитували. Але, безсумнівно, їхня вчителька страждала проблемою логіки або була просвітленим стрілком із лука. Як пише один німецький лучник, дзен-буддист: «Стрілок у всіх своїх діях повинен зберігати в собі центр безпристрасності. Тоді він зможе досягнути великої Останньої межі, коли мистецтво стає невигадливим, стрільба стає не-стрільбою, стрільбою без лука і без стріли; учитель знову стає учнем, а майстер – новачком; кінець перетворюється в початок, а початок стає кінцем і цілковитою досконалістю».
– Що за німецький лучник? – цікавиться Дайта.
– Херрігель. Ойген чи Євген – і так і так перекладають.
– Не знаю такого.
– А ти знаєш усіх німців?
– Усіх не знаю, – повагом відповідає Дайта. – Тільки головних. Ангелу Меркель.
Наша Марія Дмитрівна не була дзен-буддисткою, принаймні кінець із початком не плутала і ні за яким навіки втраченим саторі плакати б не стала. Якщо на неї місцями і нападала творча сверблячка, то вона ті місця не надто й розчухувала. Коли знайдеться хтось без слабких місць, нехай першим кине у Марію Дмитрівну каменем.
Замислившись, розглядаю подарунок сина.
Гарна ручка, красива і надійна.
– Що ти на неї дивишся, як на термометр, якого не знаєш, куди встромити? – кпить Дайта. – Черкни вже щось, черкни...
– З кінця починати? – запитую.
Продовження у номері 54