Посестри. Часопис №60 / Журнал рядового Ш. Уривок третій

Продовження. Початок у номерах 36, 50

7 

Знову хапаюся за рятівний круг дитинства. Як сказала американська письменниця Фланнері О’Коннор, кожен, хто пережив дитинство, набрав достатньо матеріалу для письменницької праці. 

У початковій школі у нас за розкладом було чотири уроки, проте вчилися ми, либонь, так ударно, що з легкістю вправлялися з усіма предметами за три, хоча й відсиджували в школі, як і належало, цілих чотири. На четвертому Марія Дмитрівна правила нам усякі історії, іноді доволі фантастичні, котрі запозичувала із різних джерел (як я пізніше з’ясував), видаючи за бувальщини, що траплялися з нею особисто, з її рідним братом чи з кимсь із кола її близьких і дальших родичів. Однак для всіх дітей було очевидно, що Проха (не пригадую, прізвище це чи прізвисько) бреше. Микола Гергель прямо так і запитував: 

– Маріє Дмитрівно, а ви будете сьогодні брехати? 

І Проха брехала. Невтомно й натхненно. 

– Вона що, була письменницею? – цікавиться Міка. 

Дивлюся на нього докірливо. 

– Хорошої ж ти думки про письменників. 

Хоча, можливо, син і недалекий від правди. Кожен, хто вважає, що вигадка це – брехня, може назвати письменника брехуном, котрий як не збреше, то й гонорару не отримає. Так от, їх я відсилаю до сера Малколма Бредбері, котрий про письменницькі вигадки, зокрема про роман, пише таке: «Він розповідає історії про індивідуалізоване життя за допомогою веселих божественних ігор оповіді. Його витвори не є ані священними істинами, ані інструментами влади, це свідомі вигадки, які кажуть, що вони є вигадками – уявні речі, які допомагають нам краще зрозуміти природу реального». 

Це внутрішня цитата. Для Міки вона недоступна, відтак син запитує: 

– І ти теж брехун? 

– У жодному разі, – роблю рішучий заперечливий жест. – Я – лише виразник сумнівних істин. 

8 

– Я теж увіковічу свою першу вчительку, – каже Міка. 

– У який спосіб? – зацікавлююся. 

На гадку мені приходять «наскельні» малюнки, виконані хлопцями різного віку на стінах туалету середньої школи, до котрої я перейшов, розпрощавшись зі креативною Прохою. Як правило, це були ню. Зрозуміло, що «увіковічнювалися», зазвичай, молоді вчительки. А позаяк схожість давалася важко, аби ніхто не подумав, що це яка-небудь випадкова тітка з вулиці, малюнок увінчувався не підписом автора, а позначенням ім’я його моделі. Автори на славу не претендували. 

– Словесно, – відповідає Міка. – У якомусь художньому творі. 

Розумне рішення. Добре, що Міка не намислив висікти свою вчительку із граніту або вилити із бронзи. Це ж скільки праці довелося б докласти! Та й витрати чималі. Якби мені заманулося зобразити Проху у вигляді скульптури, то каменюку відповідних розмірів ще треба було б пошукати. Статурою Марія Дмитрівна нагадувала Домомордувальницю із мультика про Малого і Карлсона. 

– Ну, якщо вона того варта, то дерзай, – благословляю Міку. 

– А твоя брехуха Проха варта? 

– Що так, то так, – киваю, – моя Проха як збреше, то твоя вчителька так правди не скаже. 

– І ти від неї навчився? 

– Я з цієї дисципліни був першим відмінником. 

9 

Пора б мені вже від суцільних, даруйте, понтів перейти до продуктивної діяльності. 

– Мені б яку подію для натхнення, – озиваюся упівголоса. 

Проте всі мене почули. 

– Тобі потрібен сюжет, – каже Дайта. – Сюжет – це як нитка Аріадни, учепився за неї і снуєш... 

– Ти придумай героя, – радить Міка. – Супергероя. Як у мультиках. А ще краще – супергеройку. Щоб красунею була і билася класно. 

– Коли люди не мають про що говорити, вони заводять мову про погоду, – нагадує Антон. – Спробуйте пейзажі описувати, вони завжди під рукою. Айвазовський он саму тільки морську воду змальовував, а, дивіться, як прославився! 

Антон – брат Міки. Натин син від першого шлюбу. Отже, мені він приходиться пасинком. Дивне якесь слово. Мені воно видається образливим. Як слово «байстрюк». Та менше з тим. Антон навчається на музиканта в одеській консерваторії (воду Айвазовського часто бачить), а зараз у нього вимушені канікули – лікарняний. Криза чергового перехідного віку. 

Обіцяю, що прислухаюся до порад кожного з них. 

Особливо мені до вподоби Антонове зауваження щодо Айвазовського. 

А між іншим, у свій час Достоєвський критикував цього прославленого тепер мариніста. Утім, Айвазовський уже й на ту пору був знаменитим професором. Федір Михайлович порівнює цього художника із Дюма: талант обох визнаний, обидва багато, легко й швидко пишуть, «і той і інший вражають надзвичайною ефектністю, саме надзвичайною, оскільки звичайних речей вони ніколи не описують, зневажаючи ці звичайні речі». Достоєвський зауважує, що в цьому порівнянні нема нічого образливого для Айвазовського. Однак на наступній сторінці читаємо: «Киньте дві-три плями з рожевого золота, як це зробив Гоголь в описі степу, але пожалійте очі глядачів і не давайте золотої картини. Тому-то Дюма і не художник, що не може втриматися у своїй розгнузданій фантазії від перебільшуваних ефектів. Припустимо, що граф Монте-Крісто багатий; але для чого ж смарагдовий флакон для отрути?» 

Коротше кажучи, Федір Михайлович радить знати міру і вміти стримувати себе вчасно. А на завершення відзначає, що і окрім Айвазовського води того року на художній виставці було чимало. 

Задля справедливості, нагадаємо, що і в самого Достоєвського було чимало поважних критиків. А вже задля вищої справедливості мусимо добавити, що не заслугами цих критиків уберігся (звісно, якщо уберігся) Федір Михайлович від води та її надміру. 

– Щире вам українське дякую у необмеженій кількості, – схиляю голову у чемному поклоні. – Обов’язково візьму їх до уваги. 

10 

Тереза розплющила очі. Й одразу ж блаженно замружилася, засліплена густим сонячним світлом, що заповнювало кімнату. Солодко потягнулася – благодать! Знову розклепила повіки, озирнула кімнату. Справжній палац! А вона, мов принцеса на червоних шовкових простирадлах. Так, ці простирадла вразили її, мабуть, не меньше, ніж пурпурові вітрила Ассоль. Вона потерлася щокою об подушку. Подушка пахла мріями її дитинства. Тереза всміхнулася. Вона завжди знала, що народилася для розкошів. 

Вчора, коли вони заселилися до готелю, вона, гамуючи збудження, висловила своє захоплення Артурові. 

– Звичайний номер класу люкс, – відповів він буденним трохи втомленим голосом.  

От якби її зараз побачила мама. Напевно, просльозилася б від щастя. Треба буде селфі зробити, відіслати – нехай покаже сусідам. Цим задрипанкам і заздрісницям. 

Мама завжди леліяла і пестила її. Ніколи не заставляла до чорної роботи.  

– Хлопська робота не для панянок, – казала мама. 

– А я панянка? – з деякою недовірою перепитувала у матері. 

– Ти моя принцеса, – обіймала її мама і цілувала в маківку. 

Сумніви у неї виникали через те, що на вулиці дітлашня дражнила її циганкою-засранкою, навіть дорослі не проминали нагоди кинути щось образливо-принизливе, глузливо-зневажливе або й зовсім вульгарне: «Такою самою лярвою виросте, як її мамуня». Врешті вона повірила у свою винятковість. 

Тереза спала досхочу, потім снідала варенням. Варення чекало її на блюдечку під шатром старої газети. Після цього йшла з мольбертом на луг. Вона тоді тільки почала освоювати акварель. У цей час її мати з сусідкою та її донькою Клавою, ровесницею Терези, поверталися з ферми. 

– Квіточки нюхаєш? – їдко цідила крізь нерівні зуби сусідка. – Нюхай, нюхай. Все одно до лайна повернешся. 

– Некультурна ви жінка, тьоть Мань, – посміхалася Тереза солодкими від варення губами.

Клава глипала на неї заздрісно і водночас із затаєною злістю. 

– Ти в нашу сім’ю не лізь, – суворо попереджала Маньку мати. – Свою он маєш – виховуй. Мені помічники не потрібні. А то я бігом – не те що нагодую тебе гівном, я тебе в ньому викупаю. 

Отак і проводила Тереза час за мольбертом із фарбами поміж квітів і бджіл. 

Із ванної чувся шум води. Мабуть, Артур голився біля умивальника. Вочевидь пробудився він у доброму гуморі, бо наспівував: «Ой що ж то за шум / Учинився, / Що комарик та й на мусі / Оженився!». 

«Кумедна пісенька», – подумала Тереза. 

Вона зісковзнула з ліжка, стала перед величезним дзеркалом. Взялася розглядати своє тіло, начебто вишукуючи ґанджі, а насправді ж любуючись на лінії вигинів та опуклостей. 

Артур вийшов із ванної, з одягу на ньому був лише обмотаний довкола стегон рушник. Вдихнувши аромат його одеколону чи лосьйону, чи чим там ще пахнуть чоловіки після гоління, у неї легенько запаморочилася голова. Можливо, це були якісь флюїди чи, може, феромони... Тереза потягнулася до нього з обіймами, він м’яко відсторонив її. 

– Ніколи, збирайся. 

Тереза не видала свого розчарування й образи. Щоб легше було замаскувати свої негативні емоції, мовила вдавано капризуючи: 

– Я хочу прийняти ванну. 

– Ніколи, – повторив, цього разу голос його прозвучав сухіше; постукав нігтем по склу наручного годинника, якого саме кріпив до зап’ястя. – Ми не на курорті, щоб ніжитися в ліжку і ваннах вилежуватися. 

Його рухи були стрімкими, діловими, відстороненими. Стрункий і гнучкий, блискавкою шугав по приміщенню. Тереза, яка щойно милувалася на свою талію, дивлячись на нього, почувалася огрядною і незграбною. 

– Велике діло! – вона вже не старалася приховувати своє невдоволення. – Ну запізнимося на якихось десять хвилин... 

Артур одразу ж зауважив зміну в її голосі. Миттю опинився біля неї. Торкнувся тонкими пальцями її щоки. 

– Поквапся, Катюшо! – мовив ніжно і поцілував її в чоло. – У нашій справі пунктуальність – одне із основних базових правил. 

– Ніяк не звикну до цього імені, – Тереза скривилася. 

Артур підбадьорливо всміхнувся, його вусики розтягнулися тоненьким шнурочком. Вона хотіла пригорнутися до нього, але за хвилю він уже стояв перед дзеркалом і пов’язував собі краватку. 

Тереза зітхнула. Правила є правила.  

– З речей що брати? – запитала. 

– Ніяких речей. Тільки документи. 

У холі, коли вони проходили повз дзеркало, вона не без вдоволення зауважила: «А ми – ефектна парочка!» 

Далі буде...