Посестри. Часопис №7 / Історія про запізніле кохання

ІСТОРІЯ ПРО ЗАПІЗНІЛЕ КОХАННЯ

 

     ІІ

Карконоші поставали

у період каледонських

горотворчих процесів

я побачив світ

9 жовтня 1921 року

 

Звідки я взявся?

з Радомська

народжений під знаком Терезів

сформований

у період процесів тоталітарних

пройшов через

вогонь повітря війну

 

через ліси над Вартою й Пілицею

через Краків Ґлівиці і Вроцлав

через сім гір і сім рік

і так мандруючи по матері-землі

по прекрасній голубій планеті

над якою височіє червоний Марс

і Сатурн у тисячах кілець

дійшов я до цих Величезних Гір

 

на вуличці що вела до

Музею спорту й туризму

натрапив на слід

 

слід її ноги

слід усмішки

слід руки

 

«Дякую за миле відзначення

мого сходження на Еверест

виставкою, яку так сердечно

підготував Музей спорту й туризму

 

Ванда Руткевич

 Карпач, 27. 10. 1979»

 

роками раніше

переглядаючи ранкову газету

я дізнався

що жінка із Вроцлава

здобула Еверест

 

за іншої оказії

прочитав

(у «Панорамі»? «Пшекрої»?)

коротенький

віршик пера Ванди

 

пам’ятаю що хотів

подзвонити їй запитати

що схилило Чарівну

Кришталеву Гору  до того

що вона народила мишку

але не стало сміливості

може тому що в дитинстві

я здобув лише «собачу гірку»

біля Радомська (25 метрів)

й «котячу гору»

в сосновім ліску

біля Ґабріелева

 

тільки після її смерті

я задав це питання

вона усміхнулася й сказала

відкриваючи очі

– а Ви? Пане Тадеушу

навіщо Ви пишете вірші

– я? я не знаю

 

вулицями Вроцлава

плинули рвучкі гірські

струмки ріки потоки

в брудному дзеркалі води

що підносилося й спадало

стояли храми театри будинки

люди на дахах

махали білими синіми

червоними полотнами

подружжя Ґуцвінських будувало ковчег

для своїх тварин

рятували слонів жирафів левів і метеликів

 

вертольоти здіймалися

над водами

 

у Щитницькому парку

в затопленому японському саду

я схопив Ванду

за руку

вибачте! Куди Ви

поспішаєте – а я вже знав

що спить вона вічним сном –

махнула рукою

– я? іду на Еверест

а по дорозі

на Матергорн Нанга-Парбат

Аннапурну…

потім зійду ще

на Канченджанґу

– але це дуже високо

сказав я

– це лише 6 586 метрів

сказала вона

із загадковим усміхом

– але Ви не взяли з собою

ані спальника ані запасів їжі

(а я вже знав що вона померла)

ані посуду щоб готувати їжу

а ця полотнинка

цей різнобарвний наметик

якраз для дітей те що треба

можна його напнути

на садовій ділянці

під яблунькою

біля грядки з морквою

укропом петрушкою

а Ви відпочиньте

сказав я турботливо

хто це де бачив! щоб із милицями

стрибати по горах

«корона Гімалаїв»

Вас  почекає

– «потрібне мені відчуття

небезпеки, та ще й такої,

щоб нею мені керувати»

– дайте спокій тій

Канченджанзі… цього ж бо

і вимовити не можна…

запишемо Вас до спілки письменників

організуємо Вам поетичний вечір

при свічках прочитаєте віршик

видасте збірку отримаєте відзнаку

поставите свої стопи

на висоті Каліопи

Ванда розглянулась

по світі й промовила до себе

– ще він не став мені

товаришем по линві… не розуміє

 

25 травня 1992 року

у край наш прийшла звістка

що Ванда Руткевич

загинула в Гімалаях

 

ІІІ

я сидів у музеї іграшок

 

у ляльковому будиночку вертілося

наставляли на столи

хтось грав на піаніно

годинник вистукував першу

порцеляновий котик облизував лапу

на пальчиках увійшла Ванда

стала біля зеленої грубки

у кахлях

гріючи задубілі руки

я запитав пошепки

що схилило її до повернення

у нашу долину сліз

і вона відповіла мені

кажучи

«часом я думаю, що сходжу на вершину,

щоб пересвідчитись,

яке дороге мені

наше сіре сьогодення.

Повертаючись, пізнаю, як смакує

чашка гарячого чаю

після днів спраги,

сон після стількох недоспаних ночей,

зустріч із друзями

після довгої самотності,

тиша…»

 

я думав про життя і смерть

і побачив її подих

що

поєднався з подихом

живих

людей тварин дерев і квітів

 

замок із льоду

випарувався

вічні сніги зрушили

скляна гора

пливла в долину

тихим струмком

 

до музею увійшла різнобарвна

дітвора і справляла жарти

сповнюючи сміхом і галасом

маленькі вулички лялькові оселі

і тишу

я усміхаючись вийшов

на залиту сонцем вулицю

 

мить якусь

здавалось мені що я зрозумів

плин часу й життя

що пізнав шлях

до лона матері-землі

до смерті

матері матерів

роду людського

 

ми йшли вздовж струмка

і я знаючи що вона

померла

покликав її на ім’я

 

а вона ідучи далі озирнулася і

приклала палець до губ

 

Карпач–Вроцлав

1996–1997