Посестри. Часопис №69 / Скандал. Частина третя

Зачінчення. Початок у номерах 67, 68

Оце і я про це… Все думала: чого вони до нас, дітей дисидентів, вчепилися? Видно, завдання таке кагебешне, програма: залякати до смерті, викорінити будь-яке інакомисліє у сповиточку. Знищити і коріння, й насіння. І до кожного – мало не індивідуальний підхід. Того спокусити вигодами, а хто опирається –залякати: зламаною кар’єрою чи смертю. Того – довести до самогубства, як із сином П… Прийомів у сволоти багато… Само собою: обваляти в бруді, заплямувати ім’я і старого, і малого…

Я, звичайно, злякалася. Ага, ледве не забула ще про один їхній прийомчик: стеження на вулицях, переслідування. Спершу думала: манічка в мене! Але пересвідчилася не раз: не здається. А таки справді переслідують. Час від часу. Зацькувати. Щоб загнаною твариною... А як воно на душі, коли спиною відчуваєш: іде назирці. Тоді зупиняюся раптово – начебто шнурок зав’язати, відомий прийом. Пропущу вперед, а сама – дворами, дворами! Або йду спокійно, а тоді – різко розвертаюся. І – пру танком на те одоробло. І прямо в очі його падлючі втуплююся. Воно не очікує – очиці туди-сюди бігають. Мабуть, за мною шісток посилали, на мені тренувалися! Ой, смішно тепер! Смішно – а досі звичка.

Перевіряю, чи хто не йде слідкома. У них – убивча послідовність.У мене – вічний невроз. І сни відповідні: переслідування. Біжу, втікаю якимись лабіринтами. Ноги в’язнуть у піску, ватяні. Або ледве бреду у воді. А воно женеться за мною, ось-ось схопить… І серце колотиться…Просинаюся – серце справді болить… Та який там Фройд? Усе просто пояснюється. Або, коли вже працювала, ще на першій роботі, помітила: хтось риється у моєму робочому столі. Я ж завжди знала: що, де і як лежить. Фіксувала. Тоді стала записки кругом розкладати: «Ти, сяка-така підлото, руки повідриваю, як будеш тут нишпорити! Отрути підсиплю».

Училася бути грубою, брутальною. Злою.

Особисте життя? Студенткою?Закохувалася, звичайно: все-таки молодість, кров, гормони… Але – страшна настороженість до хлопців. Недовіра. Особливо до україномовних. Оце – жах! Хто заговорить до мене українською –моментально згорталася. Хоча сама – послідовно україномовна. В одному була несхитною – щодо мови. Тут мене не зрушиш. Хоча мала купу неприємностей через це – в ті часи хіба я одна? Так от, хто з хлопців заговорить українською до мене – від нього подалі. Одне на думці: провокатор. Промацує. А ще коли починає, наприклад, випитувати, як ставлюся до вибору батьками мови навчання дітей у школі… Чи до політики партії щодо союзних республік абощо… Я зразу напружуюся, виставляю, як равлик, ріжки: ці теми не обговорюю. А в думках: пішов ти… Дехто уникав мене як зачумленої.

Думала, старою дівою життя звікую. Але доля змилосердилася. Мій Кирило – просто святий. Між іншим, російськомовний. Був. На роботі познайомилися. Тоді він ще був Кіріллом: із двома і й двома ел. Я спершу працювала в інституті автоматики. А потім – в Хімагрогідромаші. Теж вірні люди влаштували, спасибі їм. Не всі скурвилися. Цим я себе заспокоювала не раз, коли зневіра прибивала до землі. Бачиш, – казала собі, – які люди є! Хто ти для них? Не родичка, не бозна яка цяця – вони не чекають віддяки. Бо найстрашніше, повторюся – недовіра. Це жах.

Про Кирила мого. В інституті автоматики таке гнали на режим, на жабомишодраківку кремлівську, на всю х*рню совкову… Спершу злякалася, думаю: суцільні провокатори чи що? Ні, це були звичайні розмови в тому середовищі. Нелякані. Нічого не бояться. Прислухалася. Сама не встрягала в балачки. Потім зрозуміла: це – інші люди, справді не лякані, бо кагебешна лапа туди не лізла так, як у гуманітарні сфери. І мій Кирило – сонце ясне серед усіх, світла голова, красень, і ніяких викаблучувань. На нього не можна було не звернути уваги. Я спершу боялася закохатися в нього. Десь так, як боялася закохатися у військового. Не доведи Господи потім за нього заміж! По-перше, не переварювала форми ніякої. Одностроїв тобто. А солдафон совєцький – це ж совок у кубі! Але, думала, любов зла  – полюбиш і козла, як москалі кажуть. Візьме та й насміється доля з мене. І доведеться за яким-небудь офіцериком колєсіть по гарнізонах необ’ятной родіни. Краще здохнути старою дівою! Коротше, прокручувала в голові й такий сценарій. Але доля нарешті змилувалася.

Взагалі, математичні кола – зовсім інше середовище. Там не менше начитані, ніж гуманітарії. Принаймні так було в ті часи. Кирило освідчився мені – я аж злякалася: що в мені знайшов? І звідкись – така довіра до нього, просто неймовірно! Я, що тіні своєї боялася… Нікому не вірила! Одружилися і, слава Богу, вже ось скільки разом… Кирило мене врятував. Друг, товариш і брат, коханець, прекрасний батько наших дітей. Я відразу, коли він запропонував одружитися, сказала: єдина умова – українська мова. Скажу  щиро: таких патріотів – хоч не люблю цього слова– як він, іще пошукати в нас. Він – на фронті тепер. Зі старшим сином. Виявляється, Кирило тільки й чекав поштовху – щодо мови. Ще до зустрічі зі мною. Коли в людини є почуття справедливості й клепка в голові…Тому він підсміювався, коли під час Революції гідності бачив ті гасла: ми – російськомовні патріоти України. А україномовними нарешті стати – в облом? Хто заважає? Фактично, він сам себе «перекував».

До речі, як образно в казці про Івасика-Телесика сказано: коваль перекував голос… Хто б ото перекував язики всім хохлам нашим? Ще один епізод – і закриваю тему про мову. Коли старшого сина вирішила віддати в садок – українського не було поблизу. Є – на общєдоступном…  Що робити? Кажу Гордієві: ти ж російської не знаєш. А він: «Чого ж не знаю?» Та як гаркне: «Стой! Стрелять буду!» Без коментарів.

Ой, забула ще про деякі моменти… Про, так би мовити, своїх людей. Епізод номер один. Були в мене проблеми майнові, треба було доброго юриста. Вірні люди дають контакти одного. Попереджають, що він – невидющий, сліпий, але професіонал і надійний. Зустрічаюся з ним. Викладаю ситуацію. Слухає уважно, не перебиває. І раптом мовчки підводиться. Підходить до мене, обмацує  обличчя, потім груди… Я скочила як ошпарена… більше до нього не приходила. Досі не розумію, чого це він… 

Епізод номер два. Уже працювала в Хімагрогідромаші. Кажуть мені: тут до тебе хтось прийшов, просить, щоб вийшла. І вже страх: може, товаріщі-кагебешники згадали? Виходжу в коридор. Незнайомий чоловік. Тоді видався підстаркуватим – я ж іще молода. Насправді був, видно, нестарим. Сказав, що від такого-то, я його добре знала, довіряла. Ім’я цього незнайомця чула раніше – дисидент. Запропонував прогулятися. Сидимо у скверику. Нічого не розпитує про моє особисте життя або щось на цю тему. Ні сіло ні впало – пропонує фіктивний шлюб. Мовляв, знає точно, що скоро запроторять його в мєста не столь отдальонниє. І не хоче, щоб пропала квартира: можуть під різними приводами забрати. Тому пропонує розписатися. Це – щоб я стерегла його хату? Стрималася, щоб не дати ляпаса. А, може, я заміж збираюся? А він зі своїм фіктивним… Він– герой, готовий на самопожертву, а я хто? Ні, вони таки герої, справді. Символи опору системі. Але – живі люди. З плоті й крові. Не ангели. І не треба пустопорожнього пафосу про них. А – розуміння.

Хочете, щоб я остаточно сформулювала? Ні, батька не звинувачую, ніби він занапастив моє життя. І мамине, і Катрусине… Він абсолютно не винен перед нами. Він не міг інакше вчинити, коли пішов проти системи. Одержимий, скажімо так, ідеєю. Людина, її право на свободу, право на власну думку – думку! – головне для нього. Україна, її право на самовизначення. Тут сама впаду в пафос: ціною власного життя стверджував свої ідеали. Ні, не винен… А винна… краще не скажеш: «імперія зла». На своїй сторінці у фейсбуці не раз писала одну фразу. Ніхто не підкопається! Ніхто не забанить! «Якщо є народ, обраний Богом, то є народ, обраний супротивною силою». Вони тепер відверто заявляють: хочуть знищити нас, українців. Геноцид – не відучора. Та хто з мечем прийде… А далі ви знаєте.