06.07.2023

Посестри. Часопис №66 / Джок. Легенда про вірного пса. Частина перша

Зазвичай легенди починаються так:

 

Давно-давно…

Або:

За морями, за лісами…

Чи:

Був-жив собі колись...

 

Але ця легенда зовсім не давня. І немає в ній ні лицарів, ні принцес, ані драконів.

Хоча дракон... гм… ну, дракон у ній на мить таки з’являється.

Історія, яку ви зараз почуєте, сталася недавно.

 

Її пам’ятають чимало мешканців міста, про неї писали в газетах і говорили по радіо й на телебаченні. Та все ж… це вже легенда. І, як і годиться в легендах, – про Вавельського Дракона, наприклад, Лайконіка чи сурмача з вежі Маріяцького собору – у ній є багато правди і... трохи фантазії.

Такі історії трапляються лише в зачарованих містах. І саме таким є Краків – містом, у якому живуть легенди. Тут усе це й трапилося…

 

Новий дім

Одного весняного дня у притулок для тварин у Кракові прийшов літній пан.

Він жив сам-один у невеличкій квартирі. І якогось дня зрозумів, що почувається трохи нещасним і щораз самотнішим. Він чув, що в притулку можна знайти друга.

 

І знайшов! Одразу, за кілька хвилин! В одній із кліток сидів чорний безпородний собака, схожий на німецьку вівчарку. Його мудрі очі пильно вдивлялися в пана Никодима.

 

– Що потрібно зробити, щоб забрати цього собаку? – спитав пан Никодим директора притулку.

– Потрібно підписатися ось тут і тут, – директор вказав на кілька граф у товстому зошиті. – І, звичайно, пообіцяти, що добре дбатимете про нього.

– Це просто, – усміхнувся пан Никодим. Він поставив підпис у товстому зошиті й пішов у магазин, щоб купити нашийник, повідок, миску та мішок корму.

— Я пообіцяв, що доглядатиму тебе, — поплескав він собаку по спині. — Сподіваюся, ми поладнаємо.

 

Пес не міг повірити своєму щастю. Він трохи невпевнено махнув хвостом і лизьнув пану Никодиму руку, коли той одягав йому нашийник. Тоді несміливо вийшов із клітки. Під прощальний гавкіт тер'єрів, такс, вівчарок і безпородних собак пес рушив за господарем у нове життя.

 

Пан Никодим жив на другому поверсі кам’яниці в центрі Кракова. Щоранку він виходив по свіжі булочки й молоко до найближчого магазину, а в кіоску купував газети. Після довгого сніданку він сідав за друкарську машинку.

 

По кілька годин просиджував пан Никодим над складними текстами. Він був перекладачем із німецької мови, спеціалізувався на медичних текстах. Він працював удома, а після обіду сідав у машину й відвозив готові переклади в офіс. Повертаючись, заїжджав у кафе, яке йому подобалося. Там смакував улюбленими варениками чи гуляшем із курки.

 

Довгі вечори пан Никодим зазвичай проводив на самоті. Він прогулювався бульварами уздовж Вісли, гуляв на Плантах чи в парку Йордана. Хіба дуже вже кепська погода могла стати перешкодою. І коли так траплялося, пан Никодим пірнав у свій фотель і обкладався товстими книгами.

 

Іноді до нього зазирав хтось із сусідів. Пан Мечислав із другого поверху – пограти в шахи, його дружина, пані Софія, допомагала пану Никодиму з генеральним прибиранням. Двічі на тиждень приходили Мацек і Лукаш. Хлопці мали проблеми з навчанням у школі, особливо з читанням. Мама Лукаша працювала в магазині, куди пан Никодим ходив щодня на закупи. Якось вони розговорилися про проблеми Лукаша та його найкращого друга. І пан Никодим сам запропонував, щоб хлопці приходили до нього готуватися до уроків. Інколи пану Никодиму телефонував листоноша, а ще кілька разів на рік приїжджала з-за кордону сестра. Вона була такою галасливою, що пан Никодим дуже радів, коли вона поверталася до своєї родини. Бо тоді знову ставало тихо, спокійно, саме так, як йому подобалося.

 

Але якось пан Никодим зрозумів, що починає ставати відлюдьком, ще трохи – і його називатимуть диваком. Тепер усе мало б змінитися...

 

Звичайний день

Передусім чорний безпородько отримав нове ім'я. Пан Никодим назвав його Джок.

 

– Коротко і чітко, щоб ти розумів, що я кличу саме тебе, – пояснив господар. – Не люблю, коли собак називають складними іменами.

 

Вівчарці це ім’я дуже сподобалося. Уже за декілька хвилин пес махав хвостом щоразу, як господар кликав його. Джоку також сподобалося багато інших, нових речей.

Різнобарвний килимок в передпокої – його нове місце для сну.

Синя миска на кухні – нове місце для їжі.

 

М’якенький зручний килимок біля письмового столу – нове місце для відпочинку. Його життя справді кардинально змінилося.

Водночас змінилося кардинально й життя пана Никодима.

Уранці він, як завжди, виходив по булочки й газети, але тепер не сам – із ним завжди на повідку був Джок, його новий друг.

 

Потім вони разом снідали. Пан Никодим їв хрусткі булочки, запиваючи їх кавою із молоком. Джок – м’ясні кульки, запиваючи їх водою.

Почитавши газети, вони бралися до роботи.

 

Пан Никодим починав клацати по клавішах друкарської машинки, а Джок вкладався на м'якому килимі біля столу. Спершу він важко зітхав, потім трохи посапував і крехтів, аж нарешті примружував очі та клав голову на капці пана Никодима. Але не засинав – він охороняв господаря, який нарешті мав із ким порозмовляти, поділитися переживаннями.

 

– Ось бачиш, песику, тут у мене текст про нову вакцину від грипу. Маю підготувати переклад до завтра. Знаєш, що це означає? – Джок нашорошував вуха. – Це означає, що наша прогулянка сьогодні буде коротшою.

 

Ох, як Джоку це не подобалося. Бо прогулянки він любив найбільше. Гасання в парку за горобцями, «апорти» на Блонях, зустрічі з велосипедистами на Віслянських бульварах. Хоч бувало й так, що господар покрикував на Джока і брав на повідок. Він геть не розумів, що Джок просто мусив змагатися з велосипедами.

 

Після роботи пан Никодим збирав свої папери та віз їх до офісу. Джок залишався вдома сам і терпляче чекав. Це був найкращий час для дрімання та снів про розваги на траві. Джок прокидався і зривався на рівні лапи, щойно чув, як господар паркує авто перед будинком. Нарешті! Це їхній час!

Чорний безпородний собака навіть не уявляв, наскільки він потрібен господарю. Тепер довгі прогулянки набули сенсу.

 

Хоробрий пес

Так народжувалася справжня дружба. І невідомо, хто почувався щасливішим – пес чи його господар. Недобрі спогади Джока про притулок поволі танули, а пан Никодим уже не міг уявити собі прогулянок без нового друга. Вони обирали нові маршрути, знайомилися з собаками та їхніми господарями.

 

Минали місяці, Джок і його господар розуміли одне одного дедалі краще.

Якось у парку Йордана вони познайомилися з веселим фокстер’єром та його господинею. Собаку звали Кібіц, а пані – Бася.

 

– Це на честь моєї улюбленої книжки дитинства, – зізналася пані Бася. – Ви, напевно, також читали «Пригоди Басі»?

 

Ну, звісно! Пан Никодим прочитав чи не всі книжки Корнеля Макушинського.

 

– Шкода, що зараз діти не дуже хочуть їх читати, — бідкалася пані Бася. – Моїх онуків треба заганяти до книжки, і вони просто рахують сторінки, щоб швидше закінчити.

 

Пан Никодим добре розумів, про що йдеться.

Мацек і Лукаш якраз мордувалися над «Холмс із сьомого класу» й страшенно нарікали, що то застаре й нудне.

 

Поки пан Никодим і пані Бася розмовляли про літературу, Джок і Кібіц гасали галявиною. Раптом Джок зупинився й нашорошив вуха. Він кілька разів дивно гавкнув і кинувся до дитячого майданчика. Кібіц без вагань помчав за Джоком.

 

– Кібіце! Песику! – гукала пані Бася. Але пес навіть не озирнувся.

– Там, мабуть, щось трапилося! — вигукнув пан Никодим. — Почекайте тут, я гляну, — він схопився з лавки й побіг за собаками.

 

А Джок і Кібіц уже були на майданчику. Там, на дерев'яній гойдалці, сиділа маленька дівчинка – і дуже плакала. Джок сів біля неї, тихенько заскімлив, помахав хвостом і ніжно штовхнув її своїм чорним мокрим носом. Кібіц розлігся під гойдалкою.

Дівчинка перестала плакати й усміхнулася до Джока.

 

– Звідки ти взявся, такий здоловенний пес? – зашепелявила вона. – А, мозе, ти бацив мою вцительку?

 

Джок не умів відповісти інакше, ніж гавкнути, але це означало – «заспокойся, ми її зараз знайдемо». І, здається, дівчинка його прекрасно зрозуміла.

Саме тоді до них підійшов захеканий пан Никодим.

 

– Ти загубила батьків? Як тебе звати?

– Ася. Я загубила вцительку і своїх длузів.

– Гм… Тут, мабуть, був твій клас, чи не так?

– Так, пелсий «Б». І вцителька нас полахувала, і ми післи. Але я повелнулася по свій люкзак, а потім їх узе не було.

– То ходімо разом, Асю. Спробуємо їх знайти, – скомандував пан Никодим.

 

І всі рушили до головних воріт. Джок побіг першим і на мить зник з-перед очей, а потім усі почули його гучний гавкіт і якісь крики:

 

– Чий то собацюра?! Чий пес? Діти, не чіпайте! Він може бути небезпечним! Що цей пес хоче від мене?

 

Коли вони вийшли з-за кущів, то побачили групку дітей і жінку в червоній сукні, яка відганяла Джока червоною парасолькою.

 

– Прошу, не бійтеся! — вигукнув пан Никодим. — Він дуже добрий! А ми привели вам пропажу.

Як же зраділа вчителька! Вона міцно обіймала Асю й схлипувала.

 

– Я якраз рахувала їх перед приїздом трамвая і не змогла дорахуватися. Де ви її знайшли?

– То не я, – усміхнувся пан Никодим. – То цей псисько, який вдає вівчарку. Це йому треба дякувати! Я навіть не знав, що він так може.

– Кібіц – учися в Джока! – загорлала пані Бася, яка не всиділа на лавці й, почувши шум біля воріт, доєдналася до всіх.

 

А Джок сидів чемно, нашорошивши вуха, й усміхався дітям широкою собачою усмішкою. То був ще один його щасливий день.

<...>

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Гаврилюк Б. Джок. Легенда про вірного пса. Частина перша // Посестри. Часопис. 2023. № 66

Примітки

    Loading...