Посестри. Часопис №65 / Розмови з каменем: проблеми пізнання

Наслідування поетом «сну каменя» як пізнавальний метод у «Притчі» Герберта (збірка «Гермес, пес і зірка») повинно дати доступ – хоч на мить – до таємниці вічності, пізнати людську мертну природу з інкарнацією незрозумілого, незнищенного буття Ці вірші Єжи Квятковський порівнює у праці Imiona prostoty.., s. 372. Критик застерігає, що «кам’яні» обсесії Герберта не мали безпосереднього впливу на Шимборську.[1]. Так максималістично запроєктовані мрії взято в іронічні дужки:

спить і вірить що він єдиний
пізнає буття таємницю
і що без допомоги теологів
схопить вічність вустами спраглими З. Герберт, Вибрані поезії, пер. В. Дмитрука, Львів: Каменяр, 2001, с. 113.[2].

Вічність, якої не можна уявити, повинна об’явитися тілесній та проминальній природі, а навіть стати – незрозумілим чином – доступною для чуттів. Неестетичний вигляд сну з відкритим ротом зіштовхується з образом причастя. Але здобуття остаточних пояснень здійснено з усім ризиком єретичного блукання, хоча із цієї спроби не виключено пошуку sacrum. Контемпляційне заціпеніння повинно виражати концентрування на сутності буття. Вилучений із поточних справ, неприсутній, а водночас такий, що відчуває, у Герберта поет нагадує сповнену болю кам’яну скульптуру. Воістину, великою є його пиха («він один» зміриться з викликом на межі сил), великим є також нездійснене бажання. У цьому вірші поет «співає», а спів переходить у сон, у мовчання. Топос поета-птаха знижений, сам же символічний знак перетворюється на карикатуру. Драматичність спроби полегшується уведенням гротеску й усуненням звірянь (тут говориться у третій граматичній особі). У вірші «Притча» велике пізнавальне натхнення та метафізична інтуїція зустрічаються з людською недосконалістю, вимірюваною відповідно до шкали камінного тривання. Звичайно, хтось повинен наївно й уперто питати про перші речі. Тому не можна дискредитувати «метушню» поетівЙ. Блонський писав, що «Герберт знижує носія цінності, щоб вивищити цінність». J. Błoński, Tradycja, ironia i głębsze znaczenie.., s. 72.[3].

Інакше мислиться замах на неможливе у чудовій «Розмові з каменем» Віслави Шимборської (збірка «Сіль»), бо ж у цьому вірші проникнення в заклятий світ всередині каменя, який приховує в собі фундаментальні онтологічні загадки, полягає у творенні ілюзії діалогу. Камінь-співрозмовник применшує узурпацію людського розуму, мовні категорії, які служать ніби-порозумінню, не можуть узгодитися, якщо руйнується їхня когеренція.

Важливим є парадокс «красномовного мовчання». Антропоморфізація каменя – це «містифікація», доводить Станіслав Бальбус, видиме порозуміння відбувається ж бо на поверхні, щоб приховати внутрішній світ, «тобто сутність речі, її eidos» S. Balbus, “Jesteś tylko jedną z rzeczy wielu”.., s. 142.[4]. Світи стають непроникними, а монади, тобто людина й камінь, не можуть порозумітися. Тому може скластися враження, що поети говорять про те саме, конструюючи інші ситуації, звертаючись то до іронічного, то до знову співчутливого монологу (Герберт), чи до утрудненого, уривчастого діалогу (Шимборська).

Але рішення про відмінність між цими поняттями приймає, як я вже згадував, окреслена в безпосередньому текстовому оточенні участь цих віршів у щоразу іншому проєктуванні архітектури сенсів. Отож коли прочитаємо «Притчу» разом із іншими творами зі збірки «Гермес, пес і зірка» (наприклад, «Хотів би я описати», «Калатало», «Обранці зірок» і «Коробочка, звана уявою», збірка «Ескіз предмета»), то виявиться, що Збіґнєв Герберт замислюється в основному над формами поетичного пізнання, зв’язками з так званою істинною дійсністю, подвійною роллю уяви, яка встановлює свободу митця й одночасно веде на манівці довільності. Поет прагне вникнути в сутність деміургічного жесту – закономірного й обмеженого водночас – та здійснити аналіз придатності символів, які описують освячене й прокляте посланництво митця слова. Пригадаймо «метушню безупинну поетову / серед каменів і серед птахів» («Притча», збірка «Гермес, пес і зірка»)З. Герберт, Вибрані поезії, пер. В. Дмитрука, Львів : Каменяр, 2001, с. 113. [5].

Натомість у збірці Шимборської «Сіль» вірші, які сусідують із «Розмовою з каменем»: «Вода», «У річці Геракліта», «Нотатка» («У першій вітрині…») ще виразніше видобувають антропологічний мотив. Отож істота, яка обдарована розвинутим розумом, «усферилася» з інших, давніших видів чи – як читаємо у вірші «Печера» (збірка «Сміх та й годі») – «виголовилася з пустки». З рації цього вирізнення вона мусить розіграти приречену на поразку самотню боротьбу за виявлення таємниць буття.

Шимборську захоплюють такі мікросвіти, як краплина води чи камінь, у яких уміщується все існування, включно з пам’яттю змін еволюції та історичних подій. Натомість у «Притчі» Герберт здійснює рефлексії про писання, про творення літературних світів, але й не обминає проблематики встановлення цінностей. Зі свого боку, в Шимборської висвітлено питання пізнавальної обмеженості людини, недосконалість інструменту чуттів, диспропорції, яка з’являється між часом людського життя і геологічним часом. Герберт забарвлює гротеском і роззброює комізмом гораціївський топос поета-птаха, так прекрасно реалізований у «Пісні XXIV» Кохановського «Niezwykłym i nie leda piórem opatrzony», «Księgi wtóre» («Незвичайним і не яким-небудь пером наділений», «Книги другі»). У фігурі неможливого, заперечеого «сміху каменя» Шимборська делікатно знецінює «чисту цікавість», якоюсь мірою споріднену з кантівським «чистим розумом». Ця цікавість розташовується в цьому вірші на межі гносеологічного акту й звичайного нахабства. Після серії зображених спроб проникнення всередину каменя, виявляється, що чуття, які сприймаються як форпост пізнання, не можуть виконати свою роль (як пам’ятаємо, людині бракує «чуття участі»).

Ближчим до «Розмови з каменем» був би вірш Герберта «Камінчик» зі збірки «Ескіз предмета». Кам’яна нерухомість і досконала самототожність нас присоромлюють, тому що через конфронтацію з каменем демасковано нашу гру, невпевненість, дикі інстинкти, надмірні амбіції, а тоді фальшиву доброту й містифіковане розуміння речей. Герберт здійснював би розмову з каменем, хоч цей партнер мовчить із гідністю, у напрямі моральних суджень, коли ж Шимборська тимчасом вказує й називає ситуацію чужості чуття того, хто пізнає. Дуже близько одна біля одної розташовані фрази, що стосуються відмови укладання ближчої філософської знайомості. Камінь відкидає людський світ і прийняті там способи відчування й зображення речей. Суб’єкт вірша Герберта про сутність неможливого заповіту говорить так

відчуваю важкий докір
як його тримаю в долоні
і тіло його шляхетне
проходить теплом фальшивим З. Герберт, Вибрані поезії, пер. В. Дмитрука, Львів : Каменяр, 2001, с. 209.[6].

У людському світі така досконалість вважалася б вадою, бо ж легко не підлягати емоціям, прагненням і спокусам, якщо ми ототожнюємо існування з незмінним, неподільним триванням. Людські пристрасті й очікування химерні, перелітні, необґрунтовані, вигадані на зразок літературної фікції, натомість кам’яні чесноти походять не з цього світу. Ось прозопопея Шимборської, виражена в непоступливій, безжальній кам’яній мові. Камінь говорить:

Всією поверхнею повертаюсь до тебе,
зате лежу відвернутий всім нутром.

(«Розмова з каменем»)В. Шимборська, Може, це все, пер. А. Савенця.., с. 11.[7]

На поверхні ми не прочитаємо нічого важливого, а внутрішній світ залишається таємницею. В обох випадках не можна розплутати парадоксів чужості, обидва вірші пояснюють неможливість здійснити умови діалогу. Спільними для Шимборської та Герберта видаються іронія та емпатія. У холодній перспективі – доведеного до жорстокості – об’єктивізму сила людського пізнавального оволодіння видається дуже мізерною. Камінь – це співрозмовник, який не зворушує, сповідник, який не відпускає гріхів. До того ж іще послуговується не-людським мовчанням. Камінь напевно досконалий, але такий ідеал ні на що не годиться, бо ж ця форма досконалості холодна й мертваПор.: M. Adamiec, “Pomnik trochę niezupełny...” Rzecz o apokryfach w poezji Zbigniewa Herberta, Gdańsk 1996, s. 144–145.[8]. Збіґнєв Герберт пише:

– Камінчики приручити не можна
до останку будуть на нас дивитись
очима спокійними дуже ясними.
 

(«Камінчик»)З. Герберт, Вибрані поезії, пер. В. Дмитрука.., с. 209.[9]

Щоб зобразити камінь, поет використовує тавтологію (бо ж камінь «виповнений до краю / камінним сенсом») і заперечення (запах каменя «нічого не нагадає / нічого не сполошить пожадливості не будить»). Інших мірок, відомих людському розумові, вжити не можна. Камінь не бере участі в легковажній грі чуттів. Тому перехід меж між людським світом і незрозумілим каменем відбутися не може. Збіґнєв Герберт утворює особливе порівняння людських намірів із тим, що неможливе. Цей «прекрасний вірш, що звучить як гімн камінній, спокійній, суверенній присутності»A. Zagajewski, Obrona żarliwości, Kraków 2003, s. 15. [10], піддає сумніву надто відірване, надміру одухотворене прагнення, показує повернення до об’єктної дійсності, образно викладає мрію про тривалу основу для змінної людської природи. Вірш, на думку Казимира Новосельського, пояснює тугу за самоздійсненням, є «покликом до людської повноти»K. Nowosielski, Krajobraz z połamanymi kolumnami [у:] Rozróżnianie głosów. O poetyckim myśleniu według wartości, Gdańsk 2004, s. 43[11]. Але чи зможемо ми на них належно відповісти?

Перекреслення онтологічної спорідненості, яких шукають інтелект та уява, у Шимборської наводить на зв’язок між обмеженим часом людського життя та вічним триванням, вказує суперечність між рухом думки й уяви та нерухомістю об’єкта, протиставляє приписувану нам змінність ролей і непорушну (увесь час таку саме) форму, властиву камінню:

Стукаю в двері каменя.
– Це я, впусти мене.
– Я не маю дверей, – каже камінь.

(«Розмова з каменем»)В. Шимборська, Може, це все, пер. А. Савенця.., с. 11.[12]

Потрібно додати, що в поезії Герберта символіка каменя підлягає змінам, еволюціонує. У вірші «Uprawa filozofii» («Заняття філософією», збірка «Струна світла») сублімовані ідеї та твори чистої думки стають об’єктом особливих експериментів. Вони полягають у спробах укорінення абстрактних теорій – конкретно (на таку екстравагантність поезія може собі дозволити) або навпаки, на вилучення чуттєвого досвіду, щоб зрозуміти слово «буття», слово «тверде й безбарвне»:

треба довго живими руками розгортати тепле листя
треба потоптати образи
захід сонця назвати явищем
щоб у всьому цьому відкрити
мертвий білий
філософський камінь.

Варто звернути увагу на протиставлення живе – мертве, яке імплікує чергову пару понять: людське – нелюдське. У вірші «Білий мінь» (збірка «Гермес, пес і зірка») уже відкрито йдеться про досвід смерті. Камінна форма неприсутності, досконала, але незрозуміла, являється як щось чуже – після позбавлення людиною чуттєвих вражень і темних пристрастей. Тут про започаткований і ухильний процес (смерть відчувається, але вона ще не атакує) говориться мовою самотнього тілаДив.: P. Czapliński, Śmierć, czyli o niedoskonałości.., s. 293, 297.[13].

У поезії «Пан Коґіто розглядає померлого друга» (збірка «Пан Коґіто») безлад праху поета протиставляється кам’яній формі фігури – непорушної, «гідної», позбавленої раптової експресії, тобто такої, яку естетично можна прийняти. Але це розходиться з дією уяви, яка співчуває. Натомість у вірші «Poczucie tożsamośći» («Відчуття ідентичності», збірка «Пан Коґіто») Герберт здійснює облудну гру з власними уявленнями, особливо він заперечує переконання, що камінь найкраще репрезентує «ідею незмінності». Навпаки, зараз людська істота вчиться у каменя мистецтва мімікрії, тобто того, як не бути собою у світі сильних первоначал.

Свідки історичних подій – безсилі й налякані – у вірші Герберта нагадують театральну публіку (яка очікує на грецьку трагедію). На примусову участь у спектаклі, який зовсім не є піднесеною неправдою, реагують летаргічним сном: «…глядачі напівмертві тамували подих мов камінь» («Посланець», збірка «Рапорт з обложеного Міста»)З. Герберт, Вибрані поезії, пер. В. Дмитрука.., с. 361.[14]. Бо ж не можна сподіватися жодного катарсису. Тож я розумів би «скам’яніння» як проживання загрози «без очищення», моралі без сенсу. Пригадаймо, що вірш «Посланець» стосується історичних утисків – випадків 17 вересня 1939 року й водночас воєнного стану 1981 року. Цитований фрагмент звучить подібно до фрази з «Притчі» (збірка «Гермес, пес і зірка»): «поет наслідує сон каменів […] / він наче кусок скульптури / що дихає болісно й рідко»З. Герберт, Вибрані поезії, пер. В. Дмитрука.., с. 113.[15], але оприявнює інші сенси. Творчий летаргічний сон (в очікуванні на новизну) відрізняється від деградуючої мертвотності відкинутих, принижених вироками історії. Непевне й увесь час під загрозою, людське життя у Герберта шукає зразків тривалості в природі. Але поет також оцінює, звертаючись до мірила історії, героїчну («Терен», збірка «Елегія на відхід») і злочинну природу («Rodzina Nepenthes» («Родина непентесових»), «Дуби», збірка «Елегія на відхід»).

Колекція мінералів у Шимборської є набагато скромнішою. У поезії «Приліт» (збірка «Сміх та й годі») камінь як найстарший витвір, самототожний сам собі, закритий, стає погірдливим свідком безумств природи в сезонах пір року, яка прирікає на смерть чергові покоління птахів. Тавтологічний «камінь з каменя», висміювач людського зворушення, переможець у турнірі тривалості «посвоєму простацько й архаїчно / глядить на це життя, як на невдалі спроби»В. Шимборська, Версія подій, пер. А. Савенця.., с. 77. [16]. Натомість у вірші Шимборської «Нотатка» «***У першій вітрині…» (збірка «Сіль») натрапляємо на камінь із непомітною ознакою – невідомо, чи слідом людської руки. Можливо, від цього каменя перескочила іскра до зірок, а здатність розуму – до порівнянь, чи й можливість послуговуватися уявою – започаткувала історію людини.

У перелічуванні незліченного інвентаря речей, якими обдаровує нас світ, скромну участь має шляхетний камінь «берил» («День народження», збірка «Всяк випадок»). Хоч він є одним із багатьох «інобутніх» («innobyt» – це слово я запозичив у Станіслава БальбусаСтаніслав Бальбус пише, що в Шимборської «innobyty», як на нашу перспективу, є тільки можливими світами або й зовсім неможливі»: S. Balbus, Świat ze wszystkich stron świata.., s. 160.[17]), але однаково цінним і складним до проникнення, як усе інше, а про вирізнення саме цієї назви у вірші нобелівської лауреатки прийняли рішення евфонія та ритм. Іще жорстокість парадоксального часу, який може дати людині тільки один блиск існування, – секунду життя. Найкраще це висловлено у грецькій кам’яній монументальності («Зворотний багаж», збірка «Мить»).

На впорядковуванні протоколу літературних відмінностей та реєстрі спільних просторів ми могли б зупинитися, якби не справжня інвазія петрографії у польській поезії після 1956 року. Отож порівняння поширюється на всю текстову колекцію, до якої ми зарахуємо, посилаючись на есе Анни Насіловської «Kamienie» («Каміння»), вірші Вата, Каменської чи Криницького, ще додаючи цікаві в пізнавальному й поетичному плані реалізації Ерни РозенштейнE. Rosenstein, Kamień [у:] Ślad, Warszawa 1972, s. 40; Kamień [у:] Spoza granic mowy, Warszawa 1976, s. 59.[18].

Різнорідність філософських медитацій, пов’язаних із камінням, імпонує, вражає також багатство значень цього мотиву. Архетекст, однак, здається розмитим: можливо, відірвані зауваження й більш систематичні медитації поетів ХХ століття беруть початок із алхімічних уявлень, а може, пов’язуються з романтичною мрією про «космічну єдність світу й духовної самототожності всіх видів буття»A. Nasiłowska, Kamienie, “Twórczość” 1991, nr 3, s. 74.[19]? У будь-якому разі ми вивчаємо тут зв’язок між текстами з більш-менш того самого часу, в системі умовної синхронії, а принаймні три візії зустрічі зі світом каміння міцно вкорінилися у свідомості сучасних реципієнтів поезії: серія віршів Герберта (найбільш популярними є, напевно, «Камінчик» і «Притча»), «Розмова з каменем» Шимборської та цикл «Пісні мандрівника» Александра Вата зі збірки «Wiersze śródziemnomorskie» («Середземноморські вірші», 1962).