Посестри. Часопис №64 / На срiбному березi Миколи Вiнграновського. Фрагмент

У поетичному космосi українського шiстдесятництва постать Миколи Вiнграновського досi зберiгає чар загадковостi – навіть попри те, що писати про цього митця мали за честь найкращi українськi лiтературознавцi. Як правило, лiтературознавчi студiї, присвяченi творчостi цього майстра слова, обертаються у площинi: Вiнграновський i народ, Вiнграновський і Україна, Вiнграновський i естетичний iмператив, Вiнграновський i жанрово-стильовий спектр його творчостi, Вiнграновський i художньо-виражальнi засоби у їхньому переважно традицiйному тлумаченнi чи в компаративному ракурсi на тлi росiйської лiтератури (I. Дзюба, М. Iльницький, Т. Салига, О. Никанорова, В. Базилевський, Л. Талалай та iн.).

Однак через певну алогiчнiсть розгортання образної думки, вiддалену резонанснiсть асоцiативного ряду образи-метафори Миколи Вiнграновського в амплiтудi його творчої долi не завжди пiддаються легкому розкодуванню. Тож творчiсть його вводиться в контекст українського шiстдесятництва як не цiлком осмислена складова цього цiлiсного явища, що мало своє призначення й вiдповiдним чином розгортало його через своїх репрезентантiв. Фактично, не означено ще повною мiрою справжнє мiсце поета в парадигмi тiєї моделi свiту, що її витворювали художнiми засобами шiстдесятники.

Якщо виходити з гiпотези про повноту життєбуття українства, вiддзеркалену в поетичному спектрi шiстдесятникiв, тобто про онтологiчно-антропологiчну, екзистенцiйну всеохопнiсть цiєї поезiїДив.: Тарнашинсъка Л. Українське шістдесятництво: аберація явища у постмодерному прочитанні // Слово і час. 2006. № 3. С. 59–71.[1], то є пiдстави вважати, що поезiя цього автора не введена в структуру нацiонального Космо-Психо-Логосу (за Г. Гачевим) як така образна фактура природного буття, що покликана виявити космiчне призначення чотирьох первiсних космогонiчних стихiй будь-якої нацiї. А саме через цю структуру, архетипiзований образ якої закрiплений у поетичнiй традицiї, на бiологiчному рiвнi передаються нацiональнi коди життєбуття, одного з яких i покликаний був оприявнити Микола Вiнграновський: образ-символ води як iнформацiйного коду українства.

Однак неможливо оминути й бiльш поверхневi змiстовi «води» його поетичної стихії – саме вони винесли поета на хвилю популярностi у 1960-тi рр: поетова стилiстика пафосу нацiонального й громадянського самоутвердження була спiвзвучною українцям, якi утверджували себе як нацiя, здобуваючись на власну гiднiсть і впевненiсть. I ця внутрiшня наснаженiсть була передана через специфiчну образотворчу систему, наскрiзь позначена iндивiдуальнiстю й неповторнiстю свiтобаченняМоренець В. Микола Вінграновський // Історія української літератури ХХ століття. Кн. 2. Ч. 2. С. 124–136.[2].

Ідеться саме про поетичний свiт, витворений почуттями й уявою Миколи Вiнграновського, гранично iндивiдуалiзовану картину свiту в поетичних образах митця, явлену стихiєю його таланту за естетичними законами краси та гармонiї, де есхатологiчнi дисонанси покликанi лише увиразнювати вiдцентрову напрямну цiєї гармонiї в нескiнченнiй боротьбi протилежностей – добра/зла, свiтла/темряви тощо. Наповненiсть поетичного свiту Миколи Вiнграновського – не тiльки кiлькiсна, а й якiсна, i тут цi поняття взаємообумовлюються як еволюцiйний шлях розвитку поета.

Тож говорити про Миколу Вiнграновського можна лише як про цiлiсть – у тяглостi його художньо-естетичних домiнант, самонабуття й самособоюнаповнення у визначених ним мистецьких координатах.

I водночас незаперечним є спостереження: розмаїтий – рiзножанровий талант, як правило, не прагне кiлькостi – його веде творчим шляхом тiльки прагнення самовираження у рiзних формах, нездоланне бажання вiдчути й здолати опiр рiзного мовленнєвого матерiалу, рiзної словесно-жанрової фактури. Класичний сонет, сонет-балада, елегiя, медитацiя, романс, станси, японське хоку, верлiбр, вiршi, написанi гекзаметром, античним елегiйним дистихом, а ще оповiдання, бiльшi й меншi повiстi, повiсть-феєрiя, роман, спогади, публiцистика – все це Микола Вiнграновський.

Письменник виробляв власну поетичну культуру, що виростала на його культурi почуттєвiй, естетичнiй, родовiй, ментальнiй – остання була повною мiрою обумовлена тими етнопсихологiчними чинниками, якi й формують українську ментальнiсть, специфiку поетичного мислення. Син степу й моря, вiн зумiв синтезувати у своєму поетичному баченнi всю Україну – вiд просоленого Сиваша до найменшої рiчечки. Однак символом України завжди був i залишався для нього Днiпро, якому вiн на повнi груди спiвав величальну, намагаючись «напоїти» Днiпровою величчю маленьку українську людину, сколихнути днiпровими хвилями її дух, наблизити в часi Шевченкове i власне: «Я на сторожi коло тебе // Поставлю атом i добро», де атом як конкретика сучасностi та як символ майбуття постає синонiмом добра в його загальнолюдському, гуманiстичному значеннi.

Поет, який вловив ритми космiчної епохи й зумiв спiввiднести з ними ритми пробудженої України («Вже Україну видно менi всю, // I свiт, i Всесвiт, повний таємницi»; «...I обертається з Землею Україна»), прагнучи послати у «Всесвiту свiти» «слова кращi зблиски», сам був наснажений ритмами пробудження й налаштований на вiдповiдну висоту «хвилi», на масштабнiсть слова:

Кривавий мiй! Могилистий! Космiчний!

Споживач пристрасний людських страждань i мрiй,

Не спопелись, мiй вiк двадцятивiчний!

Не змавпся ти, двадцятий вiче мiй!..

(«Прелюд землі», С. 128)

У цьому контекстi кривавого ХХ столiття, що не дозволяє «повiрити в щастя наївно», запеклося на губах одне найдорожче слово – Україна, бо «других Україн не шукає мiй зiр». Саме заради неї поет зважився на вчинок – як сутнiсну мiру людського буття: «I, кинувши на небо власну тiнь, // Я встав з колiн i небо взяв за зорi...». Зважився, бо така реальнiсть: «Могил нема. Могили повтiкали! // Днiпро утiк – лишилася вода»; «I нипає помазаником Божим // Пiвправда, пiвсвобода, пiвжиття»... I щоб визволити цю напiвправду/пiвсвободу з лещат страху й рабської покори, хтось мусив сказати всю правду. I коли Микола Вiнграновський прорiк: «Я кажу правду // Бо за душею цiєї правди // Стоїть Україна» – йому повiрили. Повiрили голосу молодому й чесному.

Неважко помiтити, що в цьому народоцентричному контекстi поетичнi рядки його часто звучать як рядки-заклинання, сугестивно насиченi молитовнi тексти – вiн наче заклинає рiдну землю на добро i любов, а народ – на щасливе майбуття.

Перша збiрка «Атомнi прелюди» вже самою назвою вiддзеркалила прикмети часу, коли тiльки заповiдалося на оновлення, яке обiцяло нову якiсть духовного життя. У нiй закодовано як вiдчування реально нового часу, так i потенцiю вибуховостi слова народним болем. Вичерпно сказав про це сучасник Миколи Вiнграновського, один із-помiж достойникiв шiстдесятницького руху I. Дзюба:

«Атомнi прелюди» вразили i скорили своєю незвичайнiстю – масштабнiстю поетичної думки й безмежною силою уяви; дiапазоном голосу, що вмiщував у собi i громадянську патетику, i благородний сарказм, i щемливу нiжнiсть; високим моральним тонусом i самостiйнiстю громадянської позицiї; тiєю гiднiстю й сувереннiстю, з якою говорилося про болi народу, проблеми доби, суперечностi iсторiї. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна – ось який масштаб узяла поетична мова Вiнграновського, ось у яких всепроймаючих вимiрах жив його лiричний геройДзюба І. «...Що ти – це ти» // Літ. Україна. 1986. 6 листоп.[3].

Означенi I. Дзюбою, власне, ключовi слова М. Вiнграновський наповнював, а точнiше, наснажував новим змiстом, скидаючи з них машкару звичних iдеологем, вигострюючи нацiональний дух українства, пробуджуючи народ до самосвiдомостi на рiвнi всепланетарної вселюдськостi, до якої був звернений погляд поетiв доби шiстдесятництва.

Поезiя Миколи Вiнграновського аж стогне народним стражданням i болем, всотаним плоттю мiльйонiв людей, його рiдним «кукурудзяним народом» (несподiваний, точний, мiсткий i зболений, усiм зрозумiлий образ!) упродовж багатьох поколiнь, приречених на складний iсторичний шлях, на довгi пошуки своєї нацiональної iдентичностi. Народ, який змушений визнати: «Ми на Вкраїнi хворi Україною, // на Українi – в пошуках її». Цi знаменитi слова, на жаль, пережили самого поета – у сенсi актуальностi.

Народ в путi. Та вiн тавра не знiме

Iз тих, хто за народ
                         являв

                                   себе

                                      взамiн.

I, вiдрiзаючи живi шматки з народу,

 

Пророкував народовi майбуть.

(«I є народ...», С. 146)

Такi динамiчнi строфи розкривають нам своєрiдну естетику «нацiонального руху» як поступу, що виробила зрештою своєрiдний «рухоцентризм» Миколи Вiнграновського, оприявнений ним у широкiй амплiтудi – вiд наснажених громадянських до глибоко iнтимних вiршiв.

Важко не помiтити, що з роками Микола Вiнграновський дедалі частiше iнтимiзує тему нацiонального характеру й концепцiї народу, на що неодноразово вказували дослiдники його творчостiПрісовський Є. Національний характер і концепція народу в поезії Миколи Вінграновського // Таїни художнього тексту. Вип. 5. Дніпропетровськ, 2006. С. 73.[4]. Ба бiльше, вiн iнтимiзує й саму природу, розгортаючи дуже живий, насичений опозицiйний простiр iстинностi природи й iлюзорностi людських iдеалiв у соцiально неблагополучному, заiдеологiзованому контекстi людських стосункiв.

Поетичний свiт Миколи Вiнграновського, як «свято, яке завжди з тобою», дуже залежний вiд внутрiшньої свiтонастанови, яка визначає стосунки людини й свiту, у цьому разi поета й свiту, як життєстверднi, вiтальнi – попри весь драматизм iсторичних колiзiй i людських, часто таки гамлетiвського масштабу пристрастей. Це диктує й вiдповiдну стилiстику – як специфiку художньо-естетичного мислення i – ба більше – як стиль життя поета в соцiумi. Саме гуманiстичний пафос, занурений у стихiю неоромантизму, вроджене почуття синiвської вiдповiдальностi витворюють того iдеалiстичного Миколу Вiнграновського, який, своєю чергою, витворює власний стиль письма, тотожний стилевi вчинку.

Микола Вiнграновський – поет надчуттєвий: слово його сягає чуттєвої глибини, розростається «углиб речi». Вiн пiзнає це слово на смак, дотик, колiр, температуру, запах, звук тощо. «...Про його вірші варто казати не «текст», а «твір».Бо це насправді твір, твориво «цілої» людини: це й емоції, і рефлексія, і пластична робота. Він проказував слово. Вишіптував. Викрикував. Виходжував. Протоптував. Мені важко уявити, що Вінграновський міг сидіти в кабінеті й писати вірші. Він, виходжуючи, випробовував слово – на смак, на нюх, на всі рецептори...»Василь Герасим’юк: «Микола Вінграновський довів, що поет – завжди в одному примірнику»[5] Переповненiсть почуттями у їх максимально гострому пережиттi допомагає йому пiзнати повноту буття – того, що часто поза соцiальним контекстом, але на рiвнi всебуттєвому, космiчному.

Провiдчування глибини буття (згадаймо принагiдно дивну, як на перший погляд, назву його книжки прози «У глибинi дощiв» – назву, що вiдкриває другий i третiй плани авторського бачення свiту) вiдбувається десь на енергетичному, астральному рiвнi, коли виповiсти те, що оприявнюється довкола, можна хiба що однiєю мiсткою фразою «життя лежало тихо»... I попри таку «тихiсть життя», яку мало кому вдається «чути» сповна, поезiя Миколи Вiнграновського – це завжди рух, дiйство, навiть якщо цей рух внутрiшнiй, затамований, схований за причаєною фразою. Часто ж поет наче сперечається сам iз собою або змагається з внутрiшньою дiалогiкою життя, й тодi з-пiд його пера рвуться такi рядки, коли читач заледве встигає за перемiщенням поетичних «кадрiв» (якi завжди – розгорнутий сюжет у драматичних колiзiях людського єства) в обрамленнi однiєї строфи:

Наздогнало. Обхопило. Глянуло.

Прокляло. Простило. Обняло.

Засмутилося. Задумалось. Поганило.

Випросталося. Звело. I – повело!

(«Її ім’я», С. 125)

Леонiд Талалай зазначає, що в цiй строфi – «цiла iсторiя поколiння», «живий дух самої плотi iсторiї i її духу»Талалай Л. Його поезії легко набирають висоту... // Літ. Україна. 1996. 6 листоп.[6]. Але також – i дух внутрiшнього «Я», драматичної колiзiї, пережитої на рiвнi глибинного самопiзнання.

Такий прийом «дієслівного дійства», смiливо використовуваний Миколою Вiнграновським (зокрема, і у вірші «Не руш мене. Я сам самую...» та ін.), певною мiрою свiдчить про внутрiшню динамiку його поетичного мислення, коли в одне тiльки слово «закладено» так багато визрiлого почуття, що воно не потребує мовленнєвого розгортання («Люблю я думать...» – зізнавався він).

Передати не тiльки iсторичну динамiку, а й динамiку духу, градацiю почуття скупими засобами дiєслiвної поезiї, коли слово дiє без будь-яких живописних семантичних «опор», оминаючи цiлий пласт традицiйної та нетрадицiйної метафористики, i при цьому розгорнути цiле панорамне дiйство може лише поет високої внутрiшньої напруги, в якого кожна крапка чи тире несе велике смислове навантаження, а простiр мiж дiєсловами, означений цими, здавалося б, звичайними крапками, вщерть заповнений прихованими згорнутими смислами, розгортання, вiдчитування яких цiлковито – i в повнiй довiрi – покладено автором на читача.

Динамiка дiї (крапки-паузи розрахованi на вслухання/вдумування) iз рваною траєкторiєю напруги (ідеться про рiзку змiну настроїв, станiв, активне контрастування) надає можливiсть за кожним зупиненим крапкою дiєсловом побачити своє, глибинне, вiдчитати по-своєму звичне слово, що в цьому ланцюжку постає в зовсiм iншому освiтленнi, розкрити його внутрiшню смислову потенцiю.

I – як гра вiд супротивного – вiртуозна спроба передати цiле дiйство, розгорнуту картину гострої життєвої правди в контекстi всесвiтньої всеохопностi без жодного активного дiєслова:

В зiницях просторiнь безмежна,

Як свiт у птицi пiд крилом,

I – качка дика, обережна –

Нога гуцулки пiд столом...

(«Над Чернiвцями вороняччя», С. 77)

Я знаю: соняшники карi,

I карий грiм у гриминi,

Та чемодан у автокарi,

I ти, як свiчка, в далинi.

(«Але було вже пiзно мальвам...», С. 307)

За асоцiативними законами якогось незбагненного кiнематографiчного монтажу вражень/почувань створюється розлога лiрико-фiлософська ситуацiя з багатьма сюжетними лiнiями, сфокусованими в одному авторському «Я», впевнено заявленому: «Я знаю...». Такий категоричний iмператив знання у Я-центристськiй проекцiї пронизує всю поезiю Миколи Вiнграновського: його слово, фактично, не знає сумнiвiв, оскiльки з’являється як остаточне слово-знання, слово-переконання.

У Миколи Вiнграновського завжди перемагає краса, радше, iстиннiсть краси як домiнанти усього живого, животворящого, наснаженого природою в людинi й людиною в природi як apriori органiчним буттям у Всесвiтi.

Така органiка взаємозалежностей людини й природи (як певного локуса, моделi Всесвiту) особливо вiдчутна в Миколи Вiнграновського на рiвнi естетичної послiдовностi, рельєфно проявилася в тому перiодi творчого шляху, коли в середовищi шiстдесятникiв слово i чин почали набирати рiзновекторних вимiрiв. Вона не просто оприявнюється, прирощується, культивується, напластовується вiдповiдно до нових вiдчуттiв i переживань. Її екзистенцiйним пiдґрунтям постає здатнiсть поета вiрити собi i усупереч усiляким лiтературним модним вiянням та кон’юнктурi залишатися вiрним власному вiдчуттю – як тiй незримiй психiчнiй субстанцiї, яка є найважливiшим i найвищим чинником у мiстерiї народження художнього твору. Якраз iз отого глибинного вiдчуття, спонукуваного до руху пiдсвiдомiстю, i розгортається система поетичних образiв Миколи Вiнграновського. Саме розгортається – як мелодiя душi: через повтори, часто нелогiчнi, акцентування...

Образ зроджується буквально на наших очах – автор iз самоздивуванням (ця надзвичайно рiдкiсна риса постiйно присутня лише в цiлiсних митцях – i поодиноким прикладом тут є Микола Вiнграновський) розгортає власну образну думку, творить, увиразнює її рух, оперуючи при цьому глибокою внутрiшньою силою переконання в тому, що лише так, а не iнакше, свiт проявлюється через людське єство («Мовчить печаль, i сум мовчить у сумi, i ти мовчиш...», «I одинота-одина у нiй однiє», «Iз тих одвертостей хоч крихiтливу крихту»).

Крихкий свiт поета – наче надщерблений сумнiвом мiсяць – часто нагадує повiльне проявлення зображення на негативi. Такий своєрiдний поетичний кiнематограф, властивий цьому митцевi, живе за своїми рецептивними законами, раз у раз пропонуючи читачевi сприйняти освоєний поетом «ефект плiвки» у словеснiй стихiї. Поетовi тiсно в «правильностi» звичної стилiстичної риторики – вiн часто йде вiд алогiчного, зближує, здавалося б, незближуване, зiштовхуючи рiзнорiднi поняття й явища, якимось незбагненним чином узлагоджує їх, досягає гармонiї, яка мусила б «звучати» дисонансами, а проте ми їх i не помiчаємо – натомiсть виповнюємось неповторним чаром поезiї.

За спостереженням Л. Талалая: 

Сила Вiнграновського в тому, що його думка народжується перед очима, як марево над степом, рухається й переливається, так i не втiлившись в остаточну форму, i залишається у вiршованих рядках бiльшою за саму себеТалалай Л. Його поезії легко набирають висоту... // Літ. Україна. 1996. 6 листоп.[7]

Процес прирощування смислу в Миколи Вiнграновського вiдбувається на наших очах («мале з малих, крилечечко iз крил»), вiн не криється вiд читача з пошуком точного слова, навiч показує кроки власного освоєння тiєї територiї, яку йому окреслює його потреба пiзнання свiту й самооприЯвнення в межах пiзнаваного.

За означенням П. Валерi (а його художньо-естетична концепцiя щонайбiльше надається до прочитання творчостi Миколи Вiнграновського), лiрика є розгорнутою окличнiстю – у розумiннi не роздiлових знакiв, а того самоздивування, зачарування, яке властиве iстинним поетам. Тож тезу В. Базилевського, згiдно з якою вигуки постають у творчостi Вiнграновського «як заповнення смислового вакууму»Базилевський В. Маршал Вінграновський // Базилевський В. Лук Одіссеїв. Київ : Ярославів Вал, 2005. С. 328.[8], можна сприйняти лише з великими застереженнями. Крiм того, що це вияв спiвзвучностi слова й внутрiшнiх ритмiв свiтосприйняття, можемо подивитися на таку манеру окличностi й з iншого боку – не як на брак художностi чи технiчної вправностi, а як на герменевтичну проблему, розв’язану Миколою Вiнграновським цiлковито по-своєму.

Ідеться передусiм про «самопризначену» роль показати якийсь ракурс життя чи природи, переважно на позiр звичайний («Ходiмте в сад. Я покажу вам сад...») – i пiсля кiлькох зображальних штрихiв, що стають нiбито iмпульсом, емоцiйнозмагальною спонукою, вiдступити вбiк, даючи можливiсть читачевi побачити й вiдчути це по-своєму, а радше запрошуючи його красивим, щирим i шляхетним жестом до такої духовної спiвпрацi. А також, можливо, криється тут i авторське вiдчуття, що те, що стоїть за крапкою чи знаком оклику, – безумовно вiдоме читачевi. Навiщо ж тодi заповнювати той нiбито смисловий вакуум детальним фокусуванням, якщо читач мудрий, зiркий, вдумливий, здатний i сам вiдчитати тi смисли, до того ж iнтерпретувати їх на свій розсуд – досить подати йому лиш сигнал, заворожити магiєю запрошення до спiвучастi?..

У цьому вiдчувається повага до читача як рiвного партнера по тексту, до його рецептивної спроможностi. Розбудити, зачарувати – і дати можливiсть самонаповнюватись свiтом.

Однак така рецептивна окличнiсть бiльшою мiрою стосується того iсторикосоцiального ландшафту, наповненого гарячим нацiональним змiстом, який найрельєфнiше проступає в раннiй творчостi Миколи Вiнграновського. Натомiсть голос його стишується, коли «природа у формах природи» постає довершеним дивом, гармонiєю краси й людського духу, а пейзаж вбирає в себе те глибинне емоцiйне переживання, яке часом не можна вiдтворити iнакше, нiж поєднанням, «добросусiдством» таких, скажiмо, рiзносмислових речей, як соняшник із конем:

Лiс в осенi стояв. Дивився на райцентр.

Очима синiми вже золотiло лiто,

I дихала земля з холонучих люцерн

Притихлим пiзнiм кавуновим квiтом.

Стояв, ходив, лежав осiннiй щем,

Щемiло серце по усiх усюдах,

I обнiмались – при базарi й людях –

До шиї шия – соняшник з конем.

(«Лiс в осенi стояв. Дивився на райцентр...», С. 368)

Щемлива цнотливiсть цих рядкiв, позначена смутком прощання на невловнiй межi сезонного переходу-перетiкання лiта в осiнь, передана потужно-стишеним завершальним акордом iнтимного звучання.

Взагалi, iнтимна лiрика Миколи Вiнграновського потребує окремої розгорнутої розмови, однак у контекстi пiзнання майстра як цiлiсностi вона вiдiграє чи не ключову роль. Уже хоч би тим, що явила собою чудесний сплав усезагального як мiри буття й найсокровеннiшого – як особливої мiри особистостi. Всеохопнiсть почуття спiвмiрна хiба що зi всеохопнiстю Всесвiту:

Земля на небi, вечiр, щастя, дим,

Роки i рiк, снiги, водою стертi,

– Вони менi одне лиш: ви i ви...
 

(«Вас так нiхто не любить. Я один...», С. 338)

Iнтимне почуття пiднiмається до рiвня найсокровеннiшого самовияву природи – здається, так глибинно-органiчно вiдчувати любов може лише Микола Вiнграновський:

Дивiться, гляньте: мiй – то голос ваш:

Як свiтиться вiн тепло на свiтаннi...

Я Вас люблю, як сiль свою Сиваш,

Як лiс у груднi свiй листок останнiй.

(«Вас так нiхто не любить. Я один...», С. 338)

Тому ця любов i має свiй особливий чар шляхетностi, що виходить за межi двох, оприявнюється не тiльки через вбраний у шати слова шал закоханого серця, а й через своєрiдний ритм любовi з її найширшою амплiтудою – вiд любовi-схиляння перед жiнкою-Панною, жiнкою-Мадонною (зі звертанням на Ви) до любовi-ненавистi до жiнки-фатуму. А мiж цими максимами постає неповторний уречевлений та нюансований свiт закоханої душi, яка прагне висповiдатись – завжди, здавалось би, на повну силу, все з тим же категоричним iмперативом знання: «Вас так нiхто не любить. Я один. // Я Вас люблю, як проклятий. До смертi».

Проте за тiєю нiбито граничною сповiдальнiстю («Коли моя рука, то тиха, то лукава...»), за високими регiстрами зiзнань («Ти тут! Ти тут! Кохана, ти, як свiт...»; «Смiятись вам, мовчати вами...»; «Це ти? Це ти. Спасибi... Я журюсь...») залишається так багато сокровенно-первозданного, залишеного лише «в собi», «для себе», яке можна потрактувати як притамоване, глибоко сховане од людських очей прагнення бути завжди коханим, пiднесеним в очах коханої жiнки до рiвня володаря свiту. Кохання в лiричного героя зазвичай не роздiлене опозицiєю глибоке/мiлке – воно завжди вiдмiряне Богом за максимальною шкалою. Культура кохання постає, радше народжується, культивується в Миколи Вiнграновського з культури вiковiчної, спадкової, родової – як виховання, ушляхетнення почуття, як «тисячолiтня традицiя у її аристократичному виявi»Базилевський В. Маршал Вінграновський // Базилевський В. Лук Одіссеїв. Київ : Ярославів Вал, 2005. С. 333.[9].

В. Базилевський звертає увагу на те, що, зберiгаючи «за жiнкою право бодай на частку небесної власностi», поет «умiє поглянути мовби збоку i зачудуватися нею як мистецьким твором»Базилевський В. Маршал Вінграновський // Базилевський В. Лук Одіссеїв. Київ : Ярославів Вал, 2005. С. 333.[10]. Тут вступає в силу й безвiдмовно дiє закон вiдчуття мiри як вiдчуття таємницi – i в цьому своєрiднiсть iнтимної лiрики поета.

Але не тiльки. У Миколи Вiнграновського не спостерiгаємо оштучнення, уречевлення iнтимного почуття – воно глибинне, нуртуюче, мiнливе, як гра свiтла й тiнi. Любов постає у творчостi поета як екзистенцiйний вияв людської сутностi, розгортається перед читачем як досить цнотливий «вихiд за межi внутрiшньої самотностi чоловiка та жiнки у феноменi любовi»Хамітов Н. Самотність у людському бутті. Досвід метаантропології. Київ : Гранослов, 2000. С. 227.[11].

Смiятись вам, мовчати вами,

Вашим iм’ям сповнять гортань

I тихотихими губами

Промiння пальчикiв гортать...

(«Смiятись вам, мовчати вами...», С. 151)

Однак лiричний герой Миколи Вiнграновського не реалiзовує в iнтимнiй царинi потребу в любовi-спiвтворчостi: такий активний вияв любовi як дiяння двох йому не властивий. Поетовi достатньо витворити образ коханої i злитися з цим iдеалiзованим образом, переживаючи при цьому естетичну насолоду вiд любовi-взорування. Звiдси – категоричний iмператив любовi («Цю жiнку я люблю. Така моя печаль»), закорiнений у стихiю творчого (а не тiльки чоловiчого) самоствердження i стихiю чуттєвого шалу. I тут, у коханнi, лiричний герой не потребує спiвтворчостi його обраницi: вiн або ж демонструє нам власний процес духовного й тiлесного її провiдчування, або ж урамлює кохану жiнку на тлi живого, рухливого пейзажу, творячи синтез природи, почуття й настрою.

Сфера взаємин двох для Миколи Вiнграновського – особливе «мiнне поле любовi», яке «до ранку свiтиться» в «краплинi щастя, виказанiй болем»... Попри всю, здавалося б, розгонисто-рвiйну сповiдальнiсть, вiдкритiсть, насправдi поет боїться зробити бодай один «словесний» необережний крок, вiд якого порушиться не тiльки гармонiя стосункiв, а й гармонiя природної краси. Еволюцiя омовлення iнтимного почуття – вiд вибуховостi, пристрастi, шалу до тихої печалi зрiлостi людського вiку – розгортається на наших очах через збiрки поезiй «Київ», «Цю жiнку я люблю», «На срiбному березi»...

Видається вельми переконливою думка, що все, написане Миколою Вiнграновським, як i його вдачу – людську i творчу – визначала така, здавалося б, «негучна» й досить метафiзична риса, як «щирiсть». Зужите, позбавлене глибинного смислу, ба навiть архаїчне в наш прагматичний час, це слово, проте, визначає як сутнiсть самої людини в її iстинностi буття, так i сутнiсть лiтератури (згадаймо Франкове «Най будуть щирi, щирi, щирi!» чи Стусове «Най будем щирi...»)Див.: Тарнашинська Л. Імператив щирості в художньо-естетичній парадигмі Івана Франка та його інтерпретація Василем Стусом // Тарнашинська Л. Презумпція доцільності. Абрис сучасної літературознавчої концептології. С. 71–83.[12].

Спiлкування на регiстрах щиростi й нефальшованостi виявилося можливим хіба у свiтi природи, до представникiв якої поет ставився пiдкреслено поважливо, навiть зi своєрiдним пiєтетом: «В ясновельможному туманi, // Де пiд березою бугор, // При всiй-усiй своїй осаннi // Коронувався мухомор». У суспiльствi ж деформованої свiдомостi – по кiлькох роках хрущовської «вiдлиги» – це стало неможливим. «Репресивна свiдомiсть» власть iмущих витворювала ситуацiю «кривих дзеркал» – щирим можна було залишатися хiба наодинцi з собою – навiть слово здатне було фальшивити в лещатах внутрiшнiх заборон.

Соцiум, переобтяжений й зашлакований застарiлими догмами, перелицьованими мiфами, iдеологiчними закономiрностями й тими ж таки несподiванками, що суперечать усталеним у свiдомостi митця соцiокультурним концептам i суспiльним моделям, заґрунтованим на морально-етичних iмперативах (а Микола Вiнграновський був i залишався романтиком, утопiчним iдеалiстом – i в цiй щирiй послiдовностi – його сила й водночас i глибока душевна драма), викликає почуття настороженостi. Пiсля краху шiстдесятницьких iлюзiй таке суспiльство важко було спрогнозувати: воно, виявляється, має якiсь iншi, нiж заповiдалося й сподiвалося в романтичному поривi, закони свого розвитку, свої пiдводнi течiї, зрештою, власну криву розвитку. А отже, важко згармонiзувати творчу стихiю митця з неповоротким суспiльним органiзмом, просякнутим психологiєю диктату та фальшивих кумирiв. Микола Вiнграновський визнавав же один диктат – диктат вищої творчої сили.

Натомiсть поетова душа прагла ясностi, степової прозоростi, чiтких, взорованих закономiрностей. Вона купалася в смисловому багатоманiттi й рiзночитаннi слова, борсалася в нетрях пiдсвiдомостi – і цiєї естетичної насолоди вiд видобування прихованих, затемнених смислiв їй було задосить. I знаходила цю яснiсть у природi, завжди передбачуванiй у своїй звичнiй циклiчностi й водночас завжди мiнливiй, непiзнаннiй завдяки безмежнiй нюансовiй комбiнаторицi сезонних сюжетiв.

Адже навiть написання вiрша неможливо було спрогнозувати – вiн зроджувався спонтанно в навальнiй мовленнєвiй стихiї, являвся на свiт свавiльно й часто непрошено, порушуючи логiку буденних планiв i логiку синтаксичних законiв, залишаючись нез’ясованим аргументом на користь iррацiональної природи творчостi.

У свiтi ж довколишньої природи легко бути пророком – не тiльки в розумiннi очiкуваностi змiн на рiвнi провiдчування тих «наступних» емоцiй, що їх приносить iз собою змiна, перехiд, межовий стан природи:

Вже неминуче буде снiг

З хвилини на хвилину...

Завiє снiг i наш порiг,

I в полi бадилину.

За ногу вхопить вiтер дим,

А снiг i дим завiє,

Ще й бiлим язиком твердим

Прилиже дим, як вмiє.

(«Вже неминуче буде снiг...», С. 336)

Однак спроба пояснити дедалi бiльшу закорiненiсть поета у свiт природи лише способом «самовтечi» чи «внутрiшнього дисидентства» в умовах девальвацiй та фальшi виглядала б занадто спрощеною. Це було розгортання глибинної сутностi поета, який «у синьому небi... висiяв лiс...» i зобов’язаний був не пропустити ту мить, коли «той лiс зашумить», i вiдчитати його шум, i вiдчути води древнiх рiчок, i передати наступним поколiнням пам’ять роду й родоводу в їх образному закодуваннi. Тож не раз «звучить» з його вiршiв тиха-тиха тишина – як неодмiнна умова самовслухання поета в себе i вслухання його у свiт природи.

Тому гранична Я-центричнiсть розгортається у творчостi Миколи Вiнграновського одночасно як вiдкритiсть (свiтовi природи), так i замкненiсть на власному «Я» (тотожна викликовi фальшованостi людських стосункiв у соцiокультурному просторi). Рядки «Я сам самую», «Мовчить печаль, i сум мовчить у сумi, i ти мовчиш. Мовчання, й те мовчить» та iн. якраз iлюструють нагнiтання цього стану самотностi, перерванiсть комунiкативностi з допомогою функцiї зовнiшнього мовчання, що розмикається в текст. Тут «сенс самотностi в текстi як атомi культури»Хамітов Н. Самотність у людському бутті. Досвід метаантропології. С. 193.[13] обертається для Миколи Вiнграновського не стiльки «творчою самотнiстю як насолодою»Хамітов Н. Самотність у людському бутті. Досвід метаантропології. С. 195.[14], скiльки станом, що виражається як «спiльне проживання, спiльне буття-оживлення персон-героїв та персон-iдей»Хамітов Н. Самотність у людському бутті. Досвід метаантропології. С. 195.[15], що особливо виразно простежується на прикладi написання роману «Северин Наливайко», про який автор сказав просто й лаконiчно: «Северин Наливайко – це, звiсно, я сам»Див.: Діалог: Людмила Тарнашинська – Микола Вінграновський: «За мене відповідає моя творчість» // Тарнашинська Л. Закон пiраміди. Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї. С. 55.[16].

Зрештою,

...творча самотнiсть майже завжди замикається лише у текстi. Самотнiсть творця текстiв – то є самотнiсть у свiтi вчинкiв. Свiдомо чи несвiдомо замiнює вiн вчинок текстом, силкується вмiстити життя у свої символи без змiни сутностi символiчного. От через що творча самотнiсть може бути феноменом страждальнимХамітов Н. Самотність у людському бутті. Досвід метаантропології. С. 197.[17].

Страждальним тiєю мiрою, наскiльки страждальною взагалi може бути свобода, цiєю самотнiстю дарована. Титулована Вiнграновським свобода вiд удаваностi у свiтi фальшивих кумирiв якраз i розкошує в царинi природи.

Природа надiлена в нього лише добротворчим началом – лихоноснiсть їй не властива. Вона розпогоджує й улагiднює душу, зцiлює барвами й звуками, вивiльняє з буденної суєтностi, скутої соцiальними умовностями, приписами й зобов’язаннями, гармонiзує душу у вирi людських – не завжди конструктивних – пристрастей. Ефект спостережливого вслухання i вдивляння у природу безпомильний: вiн обертається її, природи, вдячнiстю у виглядi тих вiртуозно написаних творiв, сповнених органiки й новизни бачення, що їх можна назвати шедеврами.

Земля, побачена очима поета, постає як єдиний злагоджений органiзм у розмаїттi форм i виявiв, у рiзних її iпостасях буттєоприявнення, де в цiлому ланцюгу архетипних образiв (степ, дорога, рух) чи не основну роль вiдiграє архетипний образ води. Не кожен обдарований правом «почути» щось на «шепiтнiй водi» – Вiнграновський же має таке право й таку здатнiсть.

Традицiйно вода асоцiюється з плином життя, часом, що проминає, i ця данина традицiї в Миколи Вiнграновського дуже помiтна: «Минає все у плинi дорогому»; у «плинучих лiтах» «течуть небес зеленi й синi води», «плавбою легкої хмари» тощо. Тож вода в поета ще й «струмiнна» – струменить (плине), випромiнюючи свiтло. Як глибина, вона символiзує мудрiсть, виваженiсть, далекогляднiсть, недосяжнiсть, безмежжя; течiя – плиннiсть; голос води – iнтонацiйний лад, чистоту. Море в народних уявленнях символiзує свiтовий океан – простiр, посеред якого росте Дерево життя. Усi рiки, усi моря до Океан-моря збiгаються, Океан-морю поклоняються i з нього нiкуди не виходять.

Вода в Миколи Вiнграновського характеризується як важка, тобто ваговита, наповнена «чимось» – таємничим, невiдомим, багатосмисловим. А ще поруч із епiтетом важка сусiдить епiтет шовкова («плинучий темний шовк води»), що, очевидно, означає не тiльки природну м’якiсть, а й гармонiю, довершенiсть – ту гармонiйно структуровану воду, що її звемо живою водою.

Лiта жадань, лiта сум’ять i згоди!

Усе, усе – водою, з-пiд човна,

– цi рядки можна вважати iлюстрацiєю того, що всi людськi емоцiї, прагнення, вчинки як певний iнтегральний досвiд життя переходять у воду, яка й зберiгає цю iнформацiю й дається до розкодування через систему кодiв, зокрема й поетичних. Присутнiсть човна вказує на присутнiсть у цiй природнiй космогонiчнiй мiстерiї людини, яка, здiйснюючи подорож у часi як конкретне людське життя, має можливiсть не тiльки передати свою iнформацiю водi, що стане набутком iндивiдуального, а отже, i колективного пiдсвiдомого, а й через посередництво води отримати потрiбну iнформацiю, згущену вiками до певних iнформацiйних «зерен».

Це взаємопереливання iнформацiї художньо вiдтворено Миколою Вiнграновським у образi юнки, що йде «iз вiдрами по березi Днiпра», і раптом ця пасторальна картинка якимось вiддаленим асоцiативним розрядом викликає в уявi поета образ князя Ярослава, що колись на цьому мiсцi «розбив i розгромив печенiгiв», – i тим iнформацiйним мiсточком постає рядок: «Але нараз – вода з-пiд них i хлюпне // на бiлому пiску в слiдочки нiг», що вказує на тяглiсть (слiд у слiд), спадкоємнiсть.

Мiфологема води в поетичнiй творчостi Миколи Вiнграновського невпинно прирощується додатковими смислами, без яких годi простежити роль води як iнформацiйного коду українства. Вода як «рухома пам’ять» надiлена в Миколи Вiнграновського латентним голосом, що виявляється в якихось особливих випадках, і є свiдченням того, що «води призаснулi» ховають у собi iнформацiйно-комунiкативний код («Пищать дощi, i води топлять // I душу, i терпiння, й час»).

Попри те, що стихiя води вiдiграє ключову роль у поетицi Миколи Вiнграновського, творячи опозицiю просторовi степу/землi, точкою спостереження лiричного героя завжди залишається берег – як край, мiсце переходу, межа води/ землi, своєрiдний порiг, за яким розгортається степ. У степу й повiтря, наче «земна ропа». Отже, мiфологема води як iнформацiйний код етносу посилена в поета ще й мiфологемою солi, «визрiлої» в надрах Сиваша. Сiль, за народними вiруваннями, як i вода, є магiчною речовиною, органiчним носiєм iнформацiї, тому море/лиман має подвоєну iнформозберiгаючу силу. Важливим щодо такого тлумачення є рядок «повнi вуха слiз» – вухам легко «почути» солонi сльози.

Саме сльоза є перехiдною мiфологемою вiд мiфологеми вода до мiфологеми сiль/ропа (узагальнено в образi Сиваша) – як солона волога крапля, в яку вкладено надмiр емоцiй – найчастiше – важкого переживання, зрiдка – щастя.

У Миколи Вiнграновського зв’язок мiж колективним пiдсвiдомим (первiснi води) і водою, що є iнформацiйним носiєм та лiричним героєм, здiйснюється через сон – як своєрiдний асоцiативно-вiзуальний екран – тим-то так часто зринають у його поезiях сновиднi образи. «Течуть небес зеленi й синi води», коли вода виразно промовляє до нас кольором, часто той колiр стає характеристикою «голосу води»: синiй звук (принагiдно синiй та зелений переважає загалом у срiблястiй палiтрi поета, лише зрiдка розбавленiй яскравим)Див.: Тарнашинська Л. Міфологема води Миколи Вінграновського в структурі Космо-Психо-Логосу як інформаційний код українства // Тарнашинська Л. Презумпція доцільності. Абрис сучасної літературознавчої концептології. С. 263–273.[18].

Мiфологема води зазвичай конотується зi спекою (випаленою травою, землею), спрагою, однак попри степову атрибутику поезiї Миколи Вiнграновського цi конотацiї в нього фактично вiдсутнi. Натомiсть спрага постає в поета як вiдчуття/ переживання жаги життя через вiтаїстичну риторику та окличнiсть. Живий довколишнiй свiт Миколи Вiнграновського живе за своїми законами гармонiї, вiн прибуває в словi, наче весняна вода, прирощуючи смисли дотеперiшнiх вiдкриттiв. Зрештою, кажуть, що кожний твiр є i залишається лише фрагментом внутрiшнього монологу автора. Це так i не так. У випадку Миколи Вiнграновського спостерiгаємо потребу не тiльки почути природу, а й бути почутим нею. Таке прагнення властиве тим, хто надiлений хистом її персонiфiкувати, одухотворюючи. Адже будь-що – звiрина, птаха, якась бадилина чи навiть росинка – може змусити серце завмерти в зачудуваннi, як при зустрiчi з несподiваним і цiкавим подорожнiм:

Блакитно на душi... забув, коли мовчав...

Вже гасли пальцi, билася дорога,

А тут тобi i нате: молочай

При березi, в камiннi, на порогах...

 

(«Блакитно на душi... забув, коли мовчав...», С. 257)

Коли говорять про Миколу Вiнграновського, неминуче наголошують i на силi його неповторної уяви, яка сублiмує неперебутню в нього дитячiсть свiтосприйняття, артистичну здатнiсть до перевтiлення, химерно помноженi на специфiку художнього мислення. Власне, Вiнграновський та уява – це синонiми, що розкодовуються як iндивiдуальнiсть (вiн), гра, багатолике лицедiйство у просторi слова, несподiванi гранi пообiч (скраю) яви/реальностi, які дають такі «вибухові» твори, як, наприклад, «Гайявата».

Однак треба сказати, що Микола Вiнграновський «грав» із усiєю серйознiстю – i в творчостi, i в життi. Хоч, може, це звучить i парадоксально, лицедiйство було в нього вродженим iмперативом серйозностi, де сам факт виходу на кiн, вiдкриття завiси оголюють правдиву сутнiсть образу, оприявнюють вiдвертiсть, урельєфнену таким чином. Це гра навпаки («Завiса! Все, товаришi боги!.. Я встав з колiн i небо взяв за зорi!»), адже саме життя поставало аналогом сцени, оскiльки в реальному свiтi доводилося грати ролi, якi приховували справжнiсть, надягати захиснi маски. Театральна атрибутика в поезiї Миколи Вiнграновського, як i зчаста театральна поза лiричного героя, його жести «правдивого лицедiйства», – це спосiб «зiграти» себе iстинного. Така трансформативнiсть таланту допомагала розсунути межi реальностi, збагачувала її додатковими смислами.

«Уява в Миколи часто реальнiша, нiж дiйснiсть...»,  – слушно зауважує Р. Дiдула, i цим уже суперечить назвi своєї статтi «Вiн гранив слово рiдне»Дідула Р. Він гранив слово рідне // Літ. Україна. 2006. 23 берез.[19]. Поетичне слово, що зринало з пiдсвiдомостi Миколи Вiнграновського, часто залишалося первозданним, перворожденним, без вторинної обробки й доскiпливого шлiфування. Iнакше як пояснити тi далекi асоцiативнi ряди, злютованi мiж собою якоюсь незбагненною логiкою iнтуїтивного влучання в цiль, коли йдеться не про гру свiтла/тiнi в народженнi художнього образу (хоча й така стилiстика властива поетовi), а про складний, вулканiчний процес вiддаленої метафоризацiї, пiд час якої магма слiв i творить ту високотемпературну магiю єднання непоєднуваного, як-от, скажiмо, у вищенаведених рядках, що розпочинаються так гiпнотично: «В зiницях просторiнь безмежна...»

У цьому – рiзночитання, iнварiантнiсть Миколи Вiнграновського. У рiзночитаннi, iнварiантностi – весь поет, ще не розкодований глибинно.

Так, Т. Салига, зазначаючи, що в творчостi Миколи Вiнграновського «модель людського життя i модель буття природи iснують не осiбно одна вiд одної, а творять мiж собою гармонiю», зводить цю гармонiю до взаємопроникання обох сфер – колообiгу природи та стихiї людських пристрастей, залишаючи поза розумiнням непiзнане, що до часу має залишатися таємницею, провiщає, що той, хто цю гармонiю «намагається осягнути, виходить на шлях пiзнання iстини, на шлях вiдкриття для себе чогось дуже важливого i суттєвого»Салига Т. Микола Вінграновський: Літературно-критичний нарис. Київ : Рад. письменник, 1989. С. 112, 113.[20].

Виникає цiлком логiчне запитання: наскiльки фiлософiчною є у своїй сутi метафорично-емоцiйна лiрика Миколи Вiнграновського з його естетичним iмперативом? Чи можемо говорити про фiлософську константу його творчого самооприявнення, якщо вiдверто окличнi, трибунно-пафоснi україноцентричнi його рядки сусiдять iз медитативно-настроєвими, елегiйними вiршами, створюючи цiлком рельєфний ландшафт його поетичного мислення?

Однак, якщо виходити з того, що основу i суть фiлософської лiрики «становить всезагальне, родове, субстанцiйне, втiлене в лiричному образовi-переживаннi, який, проте, у «заданому» для ФЛ (фiлософської лiрики. – Л. Т.) масштабi антропокосмiчної свiтобудови набуває i нових своєрiдних рис»Соловей Е. Українська філософська лірика. Київ : МП «Юніверс», 1998. С. 14–15.[21], то можна висловити тезу про «особисту фiлософiю» Миколи Вiнграновського, яка виключає т. зв. «фiлософування на тему», певну фiлософську статечнiсть. Натомiсть вона органiчно вписується у стихiю українського духовного енергетичного поля як iнтуїтивна апологетика «фiлософiї життя» у її природних виявах, що її можна сформулювати, перефразувавши сковородинiвське «Не буття для пiзнання, а пiзнання для буття», як «Не буття для вiдчуття, а вiдчуття для буття» (недаремно I. Дзюба означив Миколу Вiнграновського як «народженого для українопочування»).

Розумовi, надто логiчнi абстракцiї, фiлософiчнi побудови «вiд простого – до складного, вiд складного – до ще складнiшого», «вiд почуття – до переконання» чи «вiд думки, що раптово осяяла, – до тверезого узагальнення» однаково не властиві поетичнiй стихiї Миколи Вiнграновського, де тон задає якась незбагненна внутрiшня логiка «стихiйної доцiльностi».

Суспiльне буття (буття в соцiумi), що розгортається переважно в урбанiстичному просторi, витворює негучну, а проте чiтко заявлену опозицiю до буття в його екзистенцiйному вимiрi, яке ототожнюється в поета з природним буттям, навiть бiльше – з буттям у природi. Саме фiлософiя останнього дедалi бiльше врiвноважує внутрiшнiй свiт поета, в якому нуртують дисонанси мiж горизонтом очiкування з його iдеалами, пiднесеними до рiвня максимуму, i порогом оприявненого буття.

З часом у творчостi Миколи Вiнграновського людина втрачає свiй «винятковий статус», стаючи органiчною частиною природи (сказати б, її дисонанс небуття в соцiумi лише потверджує iдею самодостатностi природи – за Спiнозою), що зближує свiтосприйняття цього митця з фiлософiєю Нового часу, скажiмо, «природно орiєнтованим» мисленням Б. Паскаля. Але чи не найбiльше наближується письменник у результатах своєї «творчої практики» до фiлософських рефлексiй Д. Юма, який вважав єдино й незаперечно iснуючими лише враження – «враження вiдчуттiв i враження рефлексiї»Бичко А., Бичко І., Табачковський В. Історія філософії. Київ : Либідь, 2001. С. 107.[22]. На думку мислителя, наша уява цiлком вiльно й цiлком довiльно комбiнує враження, «результатом чого i є реальнiсть»Бичко А., Бичко І., Табачковський В. Історія філософії. Київ : Либідь, 2001. С. 107.[23].

Система, на переконання Юма, створюється людиною саме з вражень або «iдей пам’ятi» й охоплює все те, що ми пам’ятаємо як сприйняте – «чи то внутрiшнiм сприйманням, чи зовнiшнiми чуттями», – i кожна частина цiєї системи, поряд з наявними враженнями, є реальнiстюБичко А., Бичко І., Табачковський В. Історія філософії. Київ : Либідь, 2001. С. 107.[24]. Чи не про витворений художнiй свiт Миколи Вiнграновського йдеться? «Одним iз центральних понять його (Юма. – Л. Т.) фiлософiї є вiра (англ. belief на вiдмiну од faith – релiгiйної вiри)»Бичко А., Бичко І., Табачковський В. Історія філософії. Київ : Либідь, 2001. С. 107.[25]. I це – теж, безперечно, про поета.

Інтуїтивна внутрiшня фiлософiя Миколи Вiнграновського в його «правдi життя» найбiльше вiдповiдає саме такому сповiдуванню реальностi, витвореної вiдчуттями, враженнями, «iдеями пам’ятi», скомбiнованими художньою уявою митця вiдповiдно до вищих законiв творення, і базується на його твердiй внутрiшнiй вiрi в iстиннiсть i доцiльнiсть такої реальностi. Тож поет, зберiгаючи естетику громадсько-фiлософської позицiї, у свої найважчi часи не втонув у нiгiлiзмi чи суцiльнiй негацiї неприйняття, а заглибився в природу, iнтимiзуючи її вiдповiдно до своїх екзистенцiйних iмпульсiв-переживань. Фактично вiн зробив спробу «перенести» у свою творчiсть природу як цiлiсний, повний образ реальностi – живої, пульсуючої, iстинної у своїй «незрадливостi». Його «особиста фiлософiя» у «формах життя» – це органiка iснування як гранично iндивiдуалiзований свiтовияв, пропущений крізь специфiчний фiльтр художнього мислення, яке не пiддається розгадцi.

Поет, перед яким «життя лежало тихо, як посiв», умiв виловити в сiтi художньої трансформацiї його фрагментарну розмаїтiсть, щоб витворити свiй просторово-часовий континуум, в якому панує високий дух поетики оновлення:

Людина я – i день такий новий

Обов’язок святий мiй наближати.

Усе для нього! Все йому вiддати –

Вiд всiх тривог до шелесту трави.

 

Не буде щастя нi менi, нi люду,

Доки на свiтi нещаслива буде

Хоча б одна людина роботяща.

(«Вiнок на березi юностi», С. 84)

Натурфiлософiчна влада вiчного подиву перед красою та гармонiєю природного свiту (свiту природи) спонукала сприймати своє перебування на цiй зеленоголубiй Землi як святкування життя й свiту в собi:

А свiт стояв у синiх постолах,

Стояв в моїх очах i придивлявся,

як саме свiтиться вiн, свiт, в моїх очах...

(«Червоною задумливою лінiєю...», С. 94)

Подiбне вiтаїстично-язичницьке сприйняття буття, заґрунтоване у вiдчуття внутрiшньої свободи, диктує своєрiдну стилiстику, яка покликана передати узгодженiсть природних явищ, безконечнiсть руху, постiйну мiнливiсть, що в кiнцевому пiдсумку оприявнює в поезiї концепт постiйного оновлення – як найдоцiльнiшу неминучiсть, торжество людського духу:

Як мiниться усе!

I дурень той, хто змiни

Незмiнно замiня вчорашнiм днем без змiн.

Народ в путi...

(«I є народ...», С. 146)

Це щось на зразок творення власного часопростору («У синьому небi я висiяв лiс...»), геометрiя й настроєвiсть якого дорiвнює душевному становi поета. Такий свiт – як своєрiдне метафiзичне поле фiлософського вростання себе в довкiлля й довкiлля в себе.

Той свiт Вiнграновського В. Базилевський називає «власнiстю казкаря, який зупинив час»Базилевський В. Маршал Вінграновський // Базилевський В. Лук Одіссеїв. Київ : Ярославів Вал, 2005. С. 327.[26], добачаючи в тiй обставинi слабкiсть небуденного таланту поета:

Але будь-яка зупинка часу – не тiльки здобутки, а й втрати. Бо це час зачинений у собi, позбавлений циклiчностi, отже, й приречений на одноманiття й самоповтори. Це мовби час поза часом. Вiн привабливий, але завузький для польоту. I хоч поет лiтає високо, це лiтання в просторi, ним же самим обмеженомуБазилевський В. Маршал Вінграновський // Базилевський В. Лук Одіссеїв. Київ : Ярославів Вал, 2005. С. 327.[27].

А як же тодi дивовижна фраза: «Живу – назад. Я – Наливайко. Все»? Просто у поезiї Миколи Вiнграновського з її iмперативом оновлення «час себе по ниточцi тороче», повiльно й непомiтно, стишено, аби залишити натомiсть вiдчуття злиття зi свiтом природи, яка у своїй циклiчнiй сезонностi має iнший, стишенiший ритм переходу з однiєї якостi в iншу, анiж вирування людського життя з його шаленством гамлетiвських пристрастей. Це не вияв ув’язненого (чи самоув’язненого) духу, потенцiйно спроможного на iншi висоти – радше це приклад того, як поет творить свiй свiт, не озираючись на iнших, часто всупереч власним iнтенцiям. Я-центризм диктує тут вибiр простору, углиблюваного не фiлософствуваннямрозмислом, а розгортанням себе-самого у свiтi «тепер-i-тут».

(...)