Посестри. Часопис №64 / Мова доречна. Про поезію Яна Польковського

Поет справді створює нові перешкоди для розуміння: проте випадково так стається, що цей чи інший вірш раптом відкриває його таємниці. Для мене – у випадку Яна Польковського – таким віршем став «Рік 1940, Здзіслав Хмелевський мандрує Азією»:

Сідають дикі гуси, ковзаючи
підталим льодом.
Здійснилося (поволання, прокляття,
зрада?), жаль? відплата? 
Вставайте, мої панни, і наказуйте запрягати!
Додому, додому!

(«Рік 1940, Здзіслав Хмелевський мандрує Азією»)

Польковський багато – подумалось мені – вимагає від читача… Але гарні ці дикі гуси, що прилетіли з китайського малюнка, наводячи на думку про самотність, меланхолію, може, вигнання? Останні два рядки, виокремлені розрядкою, звучать як цитата: зі шляхетської бесіди, щоденника, повісті? А «здійснилося» сказав Христос, помираючи на хресті: consummatum est, говорить Вульґата Вульґата (лат. Biblia Vulgata — «Загальноприйнята Біблія») — латинський переклад Біблії з IV століття, здійснений переважно святим Ієронімом зі Стридона, який замінив різні варіанти латинських перекладів Біблії (Vetus Latina), які існували до того часу (Прим. пер.).[1], «сталося», перекладає Вуєк, найдоречніше все ж Лютер: es ist vollbrachtУкраїнською: «Звершилось!...», Івана 19:30, в перекладі Івана Огієнка (Прим. пер.). [2]. Тож може, цей Здзіслав Хмелевський помирає? А ким був Здзіслав Хмелевський? Не знаю, знає точно хіба що автор, чого, врешті, досить. Адже що він робив ув Азії, аж під Китаєм – неважко здогадатися. Може, йшов конвоєм і захворів, чи втікав і помер десь на пустизні… Може, так було, може, інакше.

Проте у пригаслому погляді напевно відбивалися ті дикі гуси, що ковзали льодом. Так, «звершилося», але що? Це лише Бог – чи історія, – могли би сказати. Чи його хтось зрадив? Над країною, звідки походив, висіло прокляття? Ці три слова взяті в дужки, і їх промовляє, мабуть, поет, а не герой. Адже в героєві вирує лише жаль, жаль за життям, і також ота багатозначна відплата. Може, його охоплює відчуття, що він зробив те, що не повинен був, що виконав покладене на нього і почуває полегшення, бо наближається кінець даремних зусиль, кінець страждань? У маренні, отже, гукає до дочки, наказує запрягати коней, повертається до себе, додому.

Так я зрозумів цей вірш. У цих шістьох рядках – ескіз ситуації, відламок передсмертного монологу, це мить втілення у відчуття героя. І ще – наче в точках – програма роздумів, «покликання, прокляття, зрада?», яку може реалізувати читач за допомогою назви, яка звучить, наче ремарка до драми. Отже, багато було сказано, ціла історія. Але як ощадно, обережно… А мені цей вірш дав іще більше, він став наче ключем до ліричної техніки Польковського, поета алюзій та еліпсів.

Алюзій принаймні три. До китайського екзотизму (і китайської лірики, адже ці гуси провокують звернутися до tien-kuТехнологія зображення події засобом зосередження уваги на об’єктах чи особах, які реагують на цю подію, проте сама подія не зображується. Цей засіб тепер часто використовується в кінематографі (Прим. пер.).[3], усталеної традицією образної алюзії, їх безліч у поезії Далекого Сходу!). До мученицької смерті чи принаймні страждання. І до вітчизняного звичаю, адже саме так сказав би кресовий господар, наказуючи донькам збиратися в дорогу. Отож, у цьому вірші присутні і річки Німан та Амур, Польща на хресті і шляхтич – рубака й хуторянин… чи це так? Зовсім не точно; з’являться, якщо все це товариство зможе скликати читач. Поет наказує йому попрацювати уявою, змушує до зусилля пам’яті. Щось подібне із рядом знаків запитання: «(покликання, прокляття, зрада?), жаль? відплата?». Вони становлять наче пропозиції інтерпретації описаної події.

Наприклад, ми оберемо «прокляття» чи «зраду». Вони забарвлять своїм значенням історії Хмелевського. Вона стане прикладом історичного fatum чи трагічним анекдотом про сибірські втечі. Адже виявляється вона – in potential – і першим, і другим, і чимось ще іншим. Нехай вирішить читач, співтворець вірша! Вчені-теоретики не втомлюються сьогодні повторювати, що літературу творять спільно письменники та читачі. Польковський вписує цю правду у структуру ліричної оповіді. Значення народжується в результаті максимального зосередження (і не лише літературних) контекстів. Можна також сказати, що – як система алюзій – вірш стає інструкцією, як цього зосередження досягнути… Керуючи уявою читачів, поет її певним чином творить, ліпить із глини слів. Але й він повинен засукати рукави – і кожного разу – вірш добудовувати. Саме так народжується спільність розуміння. А це Польковський висловлює досить ясно:

Людина говорить,
говорить так, наче її слухали тільки:
світло й темрява,
вода й земля,
обрій та космос.
Говорить так, наче з руками в
глині, якими щойно творила
людину
(яка її вислухає).

(***)Непідписані вірші Яна Польковського в цьому есеї (позначені лише: ***) не були видруковані в жодній його збірці. Поет написав їх, коли перебував у в›язниці, і під час відвідин передав їх Тадеушеві Ничці, а той — Янові Блонському. (Інформація, отримана редакією від Яна Польковського). [4]

Це все про алюзію, що творить зміст, який читач повинен власними зусиллями наповнити. А еліпс йому вичистить місце, видаляючи з вірша те, що очевидне чи необов’язкове… Але чи можна тут говорити про еліпс (sensu stricto)? Може, радше про еліптичність, про таке мовлення, з якого долітають до нас лише окремі слова, фрази – найголовніші.

Отже, може, доречніше було би сказати, що Польковський розуміє поезію як навик селекції? Людина відчуває, пізнає, думає, говорить; але поет – це той, хто вміє назвати те, що суттєве, що правдиве. Поетичне слово – це слово, яке заслуговує на повагу. Народжене в переконанні, що ми не виказуємо правди або не стаємо зрадниками. Тоді як все довкола здається брехливим чи фальшивим:

Я розумію все, слово за словом,
Але це не мова, якою я говорю.
Так наче всі були німими, а ти говориш до мене, повний страху,
що ти останній, коли не вирвано язика.

(*** Я розумію все, слово за словом)

Щоденна мова чи публічна (скажемо, новомова, але може, й тривіальна мова?) зрозуміла, але чужа, надмірна. А мова поезії? Тієї поезії, якою все довкола пише? «Не треба поезії / зневаж метафори», – повторює Польковський. –«Більше покори, менше поезії / ані слова / для неї» («Прапор лопотить на вірші, Я бо брама для овець). Отож, і поезія бреше? Може, не бреше, але говорить неточно, надмірно. Слова «поезія», «метафора» означають тут, найімовірніше, таку поезію, яка хоче бути вишуканою мовою. Але поетичність – гадає Польковський – не народжується зі способу мовлення. Висловлювання, збудоване так, щоби вона звертала увагу на саму себе – не переповідає правди про світ. А отож, Польковський – впертий антиформаліст, антиструктураліст… Його розуміння поезії цілком різниться від розуміння Пшибося чи навіть Баранчака, оскільки його зовсім не цікавить, де маскування брехні чи примар мови. «Менше поезії» – не означає, що він хотів би писати прозою, а радше, що поезію бачить деінде, ніж його попередники.

Мій син говорить до мене.
Сон світу стає зрозумілим.

(«Світ простий як сон дитини»)

Сон – це ілюзія, примара, міраж. І цей сон проясняється, реальнішає, коли говорить дитина. Її слова приносять ясність (сенс), оскільки вона називає світ правдиво. Робить цю безладну ілюзію сенсом. Таке мовлення – покірне! – відбувається без тропів, метафор, або ж він використовує їх лише тоді, коли це необхідно. Адже завданням поета є не прикрашати те, що є, а назвати те, що є насправді. Поезія не є різновидом мови, а самою мовою, доречною мовою. Мовою у своїй первісній, називальній функції. Про це мріяли поети неодноразово, хоча би романтики… Сьогодні це переконання могло би зіслатися на розуміння, що світ будується людині в мові чи що навіть мовою в тій мірі, в якій світ є людським. Але навіщо спиратися зараз на філософів, досить згадати, що на початку було слово і – як Польковський – повторити за Мілошем, що це, «що не стало промовленим, прямує до небуття» («Читаючи японського поета Іссу», 1763 – 1827).

Ви гралися, поети, забуваючи, що з ніжністю
та болем потрібно творити світ.
 

(«Що не стало промовленим, прямує до небуття. – 
Чеслав Мілош»)

Творити – говорить Польковський. Може не з нічого, як це робив Бог, але з того, що Бог дав людині, щоби вона робила собі свою землю, щоби залюднювала світ.

І чи врешті хтось відокремить темноту предметів від ясності слів?
І чи знайшовся хтось байдужий до оманливого образу царств,
щоби обрати відвічне існування світлоносного дистиха?
 

(«Що не стало промовленим, прямує до небуття. –
Чеслав Мілош»)

Темнота предметів – це той світ-сон, світ-омана, про який поет говорив зі своїм сином. Цей жест відокремлення наслідує «Книгу Буття». Оманливі царства – це, очевидно, царства цього світу, які ваблять (не лише) поетів приземленими спокусами. Адже лише «світлоносний дистих» (світлоносний!) існує тривало, насправді.

Звідти висновок:

(Промов, книго)
Після дня важкої мандрівки ще один вірш:
хліб, сир, вода, жінка.
Здійсненне сталося.
(Поблякло сонце й увійшло в моря, відокремлені від суші)
 

(«Що не стало промовленим, прямує до небуття. – 
Чеслав Мілош»)

«Хліб, сир, вода, жінка», ці слова виокремлені розрядкою, це очевидна цитата з книги. Тієї книги правдивої та поетичної, яку потрібно написати. Ці прості слова — це книга, адже говорять про певний світ, який – відповідно до древнього топосу – є книгою Бога. Коли ці слова будуть промовлені – здійснені (прошу звернути увагу на це ототожнення!), блякне сонце і входить у моря, «відокремлені від суші». Ділячи стихії, Бог творив порядок… І так само поет відокремлює «темноту предметів від ясності слів».

Завданням, яке він собі ставить, є відкривання чогось, що існує насправді: відкривання – додамо – шляхом відбору, селекції. Одначе те, що існує насправді, це в жодному разі не символічна природа речі, не «невиражальний» абсолют.

Те, що несказане (невиражальне) – не існує, є сном, оманою, кошмаром. Може, я це неясно чи не до кінця розумію та пояснюю, проте спостерігаю в цих віршах опис (чи повернення) іншого, нового розуміння поезії. Тому також Польковський мені бачиться таким важливим, знаковим… Він сам представляє себе автоіронічно як епігон «певних японців і двох євреїв / румунського та російського, які писали німецькою» («Короно долі»). Японська тут цілісність і еліптичність. З євреїв я впізнав Целяна, Польковський підказав мені Івана Ґолля. Але важливішими мені здаються земляки, Криницький та, очевидно, Мілош.

Згадаю тепер той ранній любовний вірш, який дозволив мені колись глибше проникнути до уяви поета:

Вогонь ходить у тобі (день
щоразу коротший),
запах сосен, глід, вівці крутяться
навколо червоного сонця.
Знову вимкнули струм, темно
в старому дерев’яному будинку.
Ліси крокують.
(холодне джерело любові)
Тіла чекають.
Так пахне слово повсякчас.
Так не звучить слово ніколи.

(«*** Вогонь ходить у тобі»)

Який тут принцип відбору? Вражає особлива метафора: «ліси крокують». То все ж метафора? Так, адже треба сказати щось особливе, щось, що поєднує всю ліричну ситуацію. Пам’ятаймо, що «день щоразу коротший» і «вівці крутяться / навколо червоного сонця». Вівці уникають тіні, хочуть пастися на світлі. А якщо вівці, то також і ліс неподалік; весь краєвид був обрамлений спокійним, космічним рухом землі. Вже «темно / в старому дерев’яному будинку» і тріщить, висихаючи, дерево, його відголоски — це насправді кроки лісу… І, врешті, «вогонь ходить у тобі». Той «вогонь» – це літота, стилістична фігура, яка ослаблює вираження оповіді. Літота пасує такій поезії, яка не хоче блищати, не особливо виставляє себе як поезія…

«Вогонь» означає, очевидно, пожадання, подібно як і фраза «тіла чекають», каже, що несила їм чекати… І той вогонь «ходить», як вівці, як ліси. Ходить у спокійному, вічному ритмі сонця. І нема вже суспільства – як і нема струму… Тож шляхом відбору образів говорить поет, що його турбує те, що важливе, вічне, спільне для всіх: рух любові як обертання сонця, за яким ідуть вівці та ліси. Може, ця ситуація –«холодне джерело любові»? Любов буде повною, правдивою, коли чоловік і жінка опиняться в благодаті тиші, під владою космічного руху природи?

Так із вихідного дня поет виділив відновлену пасторальну сцену. Він непомітно береться за топіку пасторалі: чи античні коханці не пасли овець, не зустрічалися біля джерела, не шукали схованок у дерев’яній хатчині?! Чи не супроводжували їх глід і гораціанська сосна? Врешті – кінцевий дистих, який надає цій сцені тону глибокої ностальгії. «Так пахне слово завжди». Пахне, отже, спокушає. Якщо б так, як є зараз, могло бути завжди! «Так не звучить слово ніколи». Звучить, чутно гучить. Адже я знаю, що так не буде ніколи. Ніколи ми не оселимося в Аркадії. Мені здається, що писатитакі вірші – непроста справа.

Ми ніколи не оселимося в Аркадії. І Польковський рідко торкається цієї струни. Здається – інколи доречно – політичним поетом. Проте цікаво, що такі вірші він будує часто з цитат, із фрагментів газетної мови, підручникової, адміністративної. Він керує цим чужим словом, вміє зробити так, щоби воно обернулося проти себе і саме себе здемаскувало. Залишається все ж присутнім, неособистісним. Тим часом лірика домагається «правдивої» мови, тобто вагітної існуванням. Що також залишилося зрозуміло сказаним:

Чи може бути Вітчизна, постала
з нічого?
Я біг поміж дерев і пахнули дерева,
торкалося мене листя, мохи, мури та лиця, але не було слова,
яке могло би його назвати.
Я був, пустко, із тобою в любовних обіймах,
а Поет приміряв паризькі квартири
і думками мандрував в новогрудські краї намагаючись
прикликати дні створення світу й дитинну молитву,
яка болотами й лісом,
звірам і народам
навертає й забирає
солодке буття.

(«Лише в тебе не шукаю втішань»)

У світі, який його оточує, Польковський чує «мольбу про ніщо. / Підпілля псалму» («Тобі співає вся стихія»). Мешкає «на брудній рівнині, серед вереску / дрібних торговців, невдатних крадіїв / і жорстоких поліціянтів». Усюди:

Відходи, сміття, сніг, зголоднілі
птахи. (Не говори до мене: вільний,
як птах.)
За вікном на білому тлі чорний герб,
мертва ворона
з розкинутими на схід і захід
крилами.

(«Ворони кружляють і падають»)

Адже:

(На тому кінець, Полячку.) І пафос,
і біль. Жодної ролі не залишилося
для тебе. 
Ні жалібної маски, ні трагічної долі.
[…]
Нічого
не сказано.

(«*** На тому кінець, Полячку.»)

Тож має, напевно, рацію Залеський, пишучи, що «світ Яна Польковського – це світ напередодні катастрофи. Жодні ознаки її не віщують […] треба радше говорити про загибель, яка «наближається на котячих лапах», як у вірші Мілоша»Zalewski M. Poezja Jana Polskowskiego // W mojej epoce już wymieram. Antologia szkiców o twórczości Jana Polskowskiego (1979–2017); red. J.M. Ruszar, I. Piskorska ‑Dobrzeniecka. — Kraków, 2017. — C. 59. [5]. Загибель існує в довколишньому світі іманентно: субстанція цього світу – якщо так можна сказати – постійний витік правди, витік існування. Вражають гіркі, скрипучі закінчення віршів: «Ми? / Неіснуючі?» («*** Неіснуючі»); «Безмежні дзеркала й непевна / Смерть» («Скажи»); «Хрест раною обіцяною та жаданою / тепер» («Стіна»). Або ще сумніше:

(Моя невидима Батьківщино,
будемо вірші одне одному).
Це вже нічого не означає.

(«Моя солодка Батьківщино»)

Боюся. Ніхто
мене торкається.

(«Те мене беріг»)

Саме ніхто, ніщо, неіснування походять звідусюди і руйнують надію, але не знищують відвагу. Навпаки – ця поезія, вся збудована на оновленні, набуває тоді наче нової сили. Це риса, що нагадує Герберта. Наче відлуння лицарського етосу, який так кохається у віщості – чи в піднесеності – поразки, бо лише тоді, коли нічого не приносить і принести не може, спротив набуває наче естетичної непорочності. Звідти тональність виклику, провокації:

Там –
єврей, мурин, полячок, поет, вільне поле
(убивай)

(«Сефер га-Зоар. Книга блиску»)

Цей вірш називається дивно, «Сефер га-Зоар», що означає «Книга блиску», єврейський кабалістичний трактат. З’являються також тональності, яких не було в польській поезії принаймні п’ятдесят років. Можна було би показати, як Польковський відновлює символіку Польщі, Христа чи – особливо – топос Матері-Польки, надаючи йому тривожної, тілесної драстичності. Але це напевно не неомесіанізм. Хіба що неокатастрофізм, не чужий також і Броніславу Маю. Блиск – правди? виправдання? – з’являється в смерті, і це, може, справді містично, але ще більше – поетично:

Ми будемо жити, сестро-траво,
як пил, що стоїть на сонці, коли впаде
остання стіна дому.
(***)

Ляжмо на каміння
під стопами блукаючих людей
і дивімося, як світить у небесах незавершений
час кінця.
(***)

Заплющ очі.
(Торкнемося наших рук жестом попелу)

(«Сутінки»)

Переконання, що чистим можна бути лише в смерті – або принаймні поразці – споріднює певним чином Польковського з Бачинським, із яким (як поетом) нічого насправді його не єднає. Але він звертається до цієї загибелі як до жінки, і присутня в тій мові ніжна еротичність… Цікавим також є усвідомлення, що

Ці прокляті слова
це лише фрази твоєї пісні, це лише пошук досконалої
темряви (самотнім
вогнем)

(«Сутінки»)

Тож слова загибелі, слова смерті народжуються із загадкової потреби «самотнього вогню»? Із внутрішнього імпульсу, якого неможливо здолати, оскільки він стоїть біля самих підвалин цієї поезії? Адже якщо поезія є також відбором слів, яка відкидає все хворе, випадкове, а реалізуватися може лише на самому кордоні мови, на межі мовчання чи неіснування? Якщо є запереченням і викликом, кинутим сучасному світові, то потрібно пам’ятати, що весь цей світ – не лише місцевий польський – страждає на витік буття, розчиняється в нейтральності? Поетична й політична перспектива накладається також на метафізичну.

В Польковського Бог присутній особливо (чи лише), приходячи й відходячи. Він наче розрив, сила, яка приводить до існування чи в існуванні зміцнює, але також зневажує світ – разом із поетом! – і вкидає його в небуття. Чи тому, що світ марнотний, чи тому, що приречений? Про вірші Польковського говорить Маріан Сталя, що «неможливість досягнути Бога в порядку історії (історії поневоленої) здається […] центральним пунктом бачення поета. Також можливе те, що негативна теологія […] є […] теологією неіснуючого Бога і цінностей, які є лише категоричним імперативом»Див.: Stala M. List do Jana Polkowskiego / W mojej epoce już wymieram… — С. 57. [6]. Можна ризикнути й запропонувати ще інший висновок, адже Бог, який полишив світ, аж ніяк не мусить бути неіснуючим чи слабким Богом… Упертість, із якою Польковський шмагає «підпілля псалму», стає тоді воланням покинутого та єдиним різновидом молитви, на яку він ще здатен… Тож говорить:

Ким же ти був, якщо не одним зі слів
Бога, сказаних, коли почував близьку
(людську) смерть.

(«*** Ким же ти був, якщо не одним зі слів»)

Або:

Перебита руко, благослови
Спалену книгу.

(«*** Як же було гарно»)

Афоризми страждання, палімпсести загибелі. Фрагменти поезії, яка – шанобливо схиляюся –«не минеться, коли минуться її часи».