Посестри. Часопис №62 / Туга

Ох, чом, моя ти душе, терзаєшся знебула?

Чом серце німо глухне серед нудьги-маруди?

Обтряс калину вітер – жовтіє листя всюди;

У суєті і гульках весна життя минула.

Колись було, як сокіл, кружляв і я високо,

Крило торкало хмари, буяло у блакиті,

Блищали в мене очі, мов сяєвом налиті.

Тепер зів’яли крила, на жаль, і сліпне око,

Не бачить сонця в пітьмі, байдужістю сповите;

Вже не кружляє сокіл... Коли ж в душі, буває,

Проснуться сни минулі – враз холод їх вбиває:

Так тоскно й терпко в серці, що кригою покрите.

О, мерзни, бідне серце, покіль не пронесешся!

Сумуй, самотня душе, – деінде знов займешся!