Посестри. Часопис №62 / 1396. Повернення. Частина третя

Продовження. Початок у номерах 60, 61

Організаційними питаннями – батюшка, сільрада, довідки, кладовище – займався батько. Розраховували, що Андрія привезуть наступного дня до вечора: спочатку в морг райцентру, а на ранок військові звідти відправлять труну в село – прощатися.

Олена Миколаївна, організувавши експедицію на схід, немов ураз втратила всі сили – цілий день сиділа на дивані або на лавці біля двору та забавляла онука. Малий Сашко, точна копія батька – так само білявий і допитливий, такий же міцний в кістці, за літо сильно витягнувся і подорослішав, дитячий триколісний велосипед йому став малим, і він радше не їхав уже на ньому, а біг, відштовхуючись від землі ногами. Зі всіх п'ятьох Гончаруків – матері, батька, дружини, сестри і, власне, себе – тільки він був безтурботним і спокійним. Олена Миколаївна відчувала: коли б не ця маленька світла пухнаста копія Андрія, вона, напевно, вже з'їхала б із глузду. Вона слухала, як онук сміється, як невміло поки що розмовляє, як ображається, як дає і як просить – і після декількох днів суцільного відчаю тепер знову знала, для чого мусить жити далі.

Невістка клопотала по господарству. З весни, з початку війни, коли чоловік став їздити у відрядження на Донбас, за п'ять із половиною місяців вони бачилися, якщо все скласти й порахувати докупи, днів сім-десять, не більше. Тому й далі винаймати квартиру в районному центрі, витрачати там гроші не мало жодного сенсу, тим паче, вона не працювала.

«Молочко тут, сирок, яєчка, сметанка, – перераховувала свекруха переваги переїзду, умовляючи невістку. – Річка, повітря свіже, місця в хаті повно, кімната вільна. А там що? Пил, машини, і калюжі точно ж такі, як і у нас, дарма, що на асфальті; в квартирі – чотири стіни, та ще і гроші за неї плати!». Втім, не гроші вирішували. Андрій, коли приїжджав у коротку відпустку – на день або навіть просто переночувати – однак, хоч на годину, а мотався до батьків. Отже, з усіх боків переїхати виходило вигідніше.

Цілий день чекали. Стас строго наказав не дзвонити Павлу в жодному разі, навіть якщо є термінові новини – краще написати есемеску:

– Тепер лише чекатимемо, мамо. У нього все є: гроші, вода, сигарети, бензин. Аби голова на плечах залишалася. 

– А як могилу не знайде? Що тоді?

– Мусить знайти. Мужичок він, по всьому видно, тертий. Бачили татуювання на пальцях? Такі на зонах малоліткам б'ють.

– Стасе, а раптом…

– Мамо! Раптом – не раптом, ми йому вже нічим не допоможемо! Ми все, що могли, зробили. Будуть новини – подзвоню. 

Після цього настала тиша.

Між собою вдома ввечері вже нічого не обговорювали. Чи то боялися відлякнути удачу, чи то не хотіли, щоб груда відчаю знову покотилася вниз, змітаючи на своєму шляху все: логіку, турботу, здоровий глузд, невідкладні справи. По-хорошому, потрібно б лягати спати, щоб уранці прокинутися і зустріти, як годиться, сина. Але нікому, окрім малого Сашка, не спалось. Дочка, ховаючись, кілька разів бігала на вулицю, поки батько не вийшов услід із цигаркою і мовчки не запалив запальничку.

– Чого ховаєшся? Всі давно знають, що ти куриш. За Стаса переймаєшся? – запитав, підкурюючи. Дочка затягнулася, зіщулила очі і запитала, ніби не почувши батька:

– А що в Барсика з будкою? 

– Та хто його знає, – батько знизав плечима. – На тому тижні град падав, так, може, побило. – За Стаса не переживаю, – дочка вміло випустила кільце диму. – Він завжди все правильно робить. Де тільки не служив! – подумала, ще раз затягнулася, немов прислухаючись до себе. – Але, якщо чесно, – так!

Невістка й Олена Миколаївна не палили і з ліжка не вставали, й обговорювати що-небудь боялися, немов за кожне слово їх пектимуть залізом. Та і все вже обговорено, увесь завтрашній важкий день, нема про що більше говорити.

– Далася їм ця будка! – поскаржився, лягаючи на скрипуче ліжко, батько.

– Яка будка? – не зрозуміла Олена Миколаївна. 

– Барсикова! Кажуть…

– Т-с-с, Толю, тихенько, Сашка розбудиш, – хоча насправді вона хотіла попросити чоловіка помовчати з іншої причини – в пітьмі, заплющивши очі і закрившись у собі, як у мушлі, вона згадувала сина: крок за кроком, слово за словом, від самого першого дня його народження. У неї для цього залишалася ціла ніч і останок життя.

*

– Машину тут залишимо, біля посадки, – Павло вже непогано орієнтувався на місцевості. – Беремо з собою кирку, лопату і рядно. 

– Може, одразу в ящик зіграємо? – Петруха сподівався впоратися швидше. 

– Ні, занадто великий. Викопаємо, акуратно покладемо на рядно – він ще не встиг розкластися, я сподіваюсь…

– Та хто його знає, така спека. Павлушо, чуєш, а чого він не на кладовищі закопаний? Хто його тут замочив? 

– Не шуми. Нам зайві свідки ні до чого. Солдат це. Їхали в машині, їх «градами» накрило, а добрі люди з села прикопали. 

– Чий солдат?

– Просто солдат. Тобі яка різниця? У нього мама є, і тато є, дружина і синочок ось такий маленький, як у мене точно. Вони його поховати хочуть. Удома, по-людськи. Зрозуміло?

– Угу, та все зрозуміло. Слухай…

– І мені все зрозуміло, Петрухо. Ти мені прямо скажи, не кривися: мовляв, Павлушо, раз така справа, то додай мені грошей ще. Так?

– Так, – видавив із себе Петруха. 

– Та не питання, додам. Значить, дивися далі: принесемо до машини, дістанемо з кущів ящик…

– Ну що ти обсмоктуєш так, шефе? Ми спритно зараз зробимо – і по хатах, а?

– Це я для себе більше кажу, план складаю. Значить, перевдягнемо в цивільне, покладемо жмура в труну, прикрутимо і тоді вже все, можна і по домах.

– А я? – запитав Петруха. 

– Тебе в труну класти не будемо! – пожартував Павло.

– Тьху на тебе, тіпун тобі на язика! – образився Петруха. – Я ж серйозно: як мені додому дістатися? 

– Як і домовлялися – відвезу туди, звідки забрав. Лади? 

– Лади. У мене в Многопіллі братуха двоюрідний, тож буде привід гроші витратити. 

– На ось тобі, Петрухо-братухо, надягнеш: гумові рукавички, маска. Про всяк випадок я її медичним розчином побризкав, щоб не так смерділо. Все, ходімо. За мною ступай, – вони обережно, пригинаючись, рушили уздовж посадки до старого колодязя. 

У пітьмі Павло орієнтувався легко. Давався взнаки підлітковий досвід, коли вони з хлопцями бомбили продуктові кіоски, за що він і дістав термін по малолітці. Після відсидки він із криміналом зав'язав, але зв'язків не втрачав – у селищі дві третини чоловіків мали ходки. Побувати на зоні для донбасівського хлопця – це однаково, що в магазин за хлібчиком сходити. 

– Ось вона, бачиш? – він трохи притримав Петруху, який рвався до справи, рукою. – Тут поспіх не потрібний, зрозумів? Акуратно давай підкопуй по краях – там людина лежить, а не скриня з золотом, і, можливо, навіть не одна людина. Не тикай ти так лопатою, я тобі кажу, мені його матері пред'являти. 

– А якщо їх двоє там? 

– Не бійся, не переплутаємо, – упевнено сказав Павло, і сам, ставши на коліно, почав помалу підкопувати могилу. 

Вони копали рихлу, в'язку після дощу землю. Спочатку зробили невеликі підкопи по периметру, потім почали знімати шари зверху.

– Слухай, давай просто виковиряємо його, вже пів години возимося! – не терпів Петруха. – Хто там придивлятися буде, він же однак вбитий! 

– У нього лише пів черепа немає, а так він весь цілий. Мені чоловік сестри його розповідав. Копай мовчки!

Нарешті, лопати зачепились за щось м’яке. 

– Тепер зовсім акуратно, – Павло дістав із наплічника автомобільну щітку і почав чистити обличчя небіжчика від землі. – Присвіти сюди тихенько ліхтариком. Наче він, півголови немає, все правильно. Витягаємо. За руки лише різко не смикай, можуть відірватися, давай, за одяг тягни, там ще підкопай трохи, отак, отак, отак...

Через декілька хвилин труп був вийнятий з неглибокої, не більш із пів метра, могили, і укладений на рядно. 

– Лягай, – раптом зашипів Павло, – давай швидше! – і з силою нагнув Петруху вниз. – Тихо! – до них дорогою з боку села наближалася машина, не доїхавши пари сотень метрів, зупинилася.

– Он там вони зкопані, дві могили, – голосно розмовляли між собою двоє чоловіків, які вийшли з джипа. – Сьогодні один тип до голови приїжджав, запитував про цих укропів. Обіцяв завтра зранку з грішми повернутися.

– А не підуть вони сьогодні вночі копати?

Петруха і Павло щодуху втиснулися в землю.

– Агов, ану посвіти туди дальнім! – звернулися до водія, і той включив дальнє світло і розвернув машину впоперек дороги. – Ні, немає нікого. Та й не ризикнуть копати вночі. Навіщо, якщо можна все нормально вирішити? Поїхали. Ми їм краще «доброго ранку!» завтра скажемо, – обидва заіржали і сіли в машину.

Павло і Петруха повільно видихнули. Перечекавши ще декілька хвилин, Павло заповз у могилу і потикав землю заступом:

– Нікого. Нумо, дай мені дріт! – Петруха передав йому товстий дріт, який Павло акуратно почав засовувати в землю. – Ні, порожньо. Неправду мужик сказав, один він тут.

– Який мужик? 

– Та яка різниця. 

Вони швидко руками і заступом згребли землю до ями, розрівнявши поверхню, і увіткнули хрест із паличок.

– Щоб кіпіш з самого ранку не почався! – пояснив Павло. – Не відомо ж, де ми будемо, правильно?

– Ну, я точно бухати буду! – вишкірився Петруха.

Далі все зробити було справою техніки і вправності. Труп відтягнули до машини і поклали в багажник, дістали з кущів біля старого колодязя труну, від'їхали подалі в лісосмугу і при світлі ліхтарика переодягнули солдата в цивільний одяг. Форму, хоча та й була без усяких позначок, і майже нові берці закопали тут же, в лісосмузі. Павло дістав паспорт Гончарука, виданий йому під розписку батьками солдата, і спробував порівняти фотографію зі спотвореним обличчям небіжчика, але зробити це у темряві виявилося об’єктивно складно.

– Він? – запитав у Петрухи. 

– Так, а хто ще може бути? – здивувався Петруха. – Як звати? 

– Навіщо тобі?

– Просто. Цікаво. 

– Андрієм. Ти документів у формі точно не знаходив, коли шмонав? Військового квитка, водійського посвідчення?

– Ні. Лише гроші і кишеньковий ніж.

– Собі взяв?

– Так, – не став заперечувати Петруха. – Але документів точно не брав!

– Може, десь випали? Посвіти тихенько ліхтариком на землю. Повинні ж бути.

– Може, в ямі загубили? Або витягнув хто?

– Швидше за все. Повертатися не будемо. Піднімай ящик! Важкий він, обережно.

Завершення у номері 63