Посестри. Часопис №61 / Василь Махно: «Місце перестає бути визначальним»

Ю. З.: Доброго дня, пане Василю! Хоч у ці непрості дні вже й не знаю, чи доречна ця формальність із прикметником "добрий". Нічого доброго, лиш надія. Як вас проймає, яким чином впливає на вас війна в Україні – і як це виливається в літературну роботу?

В. М.: Війна впливає в прямому значенні: від 24 лютого, тобто від початку, я щодня перечитую і переглядаю статті та різноманітні відео, в яких інформація та епізоди нашої боротьби. На моє переконання, ми переживаємо трагічні історичні події, про які повинні свідчити також літературні твори. Як бачимо, по суті, відкрився український поетичний фронт: поезія взяла на себе відповідальність говорити про війну, і кожен поетичний голос – це голос-намагання усвідомити теперішній світ та його виклики. В першу чергу, способом емоційного та інтуїтивного відчуття помежів’я життя і смерті. Протягом цих трьох місяців війни я написав цикл віршів про війну, який я назвав «Псальма». Деякі з них опубліковано, деякі перекладено іншими мовами. Паралельно з віршами я писав і пишу есеї і про війну, і про речі, які увійдуть до нової книжки есеїв, яку готую до видання у 2023 році. Щоправда, деякі прозові проєкти довелося відкласти, бо до всього додалися часті виступи через зум та читання під час збирання коштів для України.

Ю. З.: Чи робота з текстом лікує, допомагає? Відбирає чи приносить холод, страх – або надає певності, змінює? 

В. М.: Писання – це природній стан письменника. З текстом ти переживаєш усі емоційні стани, які належиться пережити. Якщо ми говоримо винятково про тексти про війну, то напруга кожного вірша визначається ще й вибраною темою. Писати про Бучу чи Маріуполь, шукати насичені й трагічні деталі, щоби спробувати в тексті у сконцентрованій і ощадній формі сказати про біль, про неймовірні страждання, несправедливість і жорстокість, – потребує відповідного емоційного стану. Тому, прямо відповідаючи на запитання, скажу: текст, інколи мені так видається, це справжнє життя в словах і справжнє життя слів. Текст завжди є дивовижним конкурентом реальності.

Ю. З.: Українська література не раз поверталася до питання ідентичності, історії, індивідуальної та колективної. Чи можливо крізь призму вашого роману "Вічний календар" оцінити події війни, свідками та учасниками якої ми з вами є?

В. М.: У «Вічному календарі» війни присутні як постійне явище, тобто війни, які приходять на нашу землю й спустошують її. Я намагався показати співвідношення історичного факту з придуманим світом. В одному із епізодів роману під час артилерійського обстрілу Митниці її мешканці ховаються в пивниці, куди чимало їх набилося.  Цей епізод згадався, коли читав про численні факти перебування мешканців Харкова, Чернігова чи Маріуполя у різних підземеллях. У деяких випадках це тривало тижнями. Війни та її жертви подібні. Огидні історії про зґвалтування українських жінок та дівчат під час теперішньої окупації Київщини цілком співвідносяться з розповіддю в романі про зґвалтування російськими солдатами Насті Баревичевої, що відбувалося під час Брусилівського прориву. У романі розповідається про війну як частину українського буття в різних епохах, в яких присутні героїзм, зрада, байдужість, цинізм і шаленне бажання вижити, пережити й відновитися. Ось чому наратив «Вічного календаря» співвідноситься з наративом реальних епізодів теперішньої війни.

Ю. З.: Що слугувало фундаментом роману, які матеріали відіграли найбільшу роль і як вони пов'язані безпосередньо з досвідом вашим і вашої родини? 

В. М.: Мені хотілося розповіcти про важливе: ґрунт і кров, тобто про територію і людські долі, про історичні події і бруд життя. Звісно, що першопочатком будь-якого твору завжди є твій досвід. Він базується і на почутому, і на прочитаному. Беручись за написання такого структурно складного роману, я цілком усвідомлював, що досвіду мого чи моєї родини буде недостатньо. Не тому, що з цього не можна було б викроїти бажаних наративів, а тому, що потрібно було усе «об’єктивізувати», надати розповіді ширшого формату, об’ємнішого. Тому, звісно, різноманітні друковані матеріали, творили каркас іншого досвіду, не тільки мого персонального, а досвіду з військових хронік, споминів учасників подій (якщо такі були). Я розглядав мапи міст та бойових операцій, наступальні та обронні плани різних армій, театри війських дій та щоденне життя вояка на війні. Мені баглося написати панорамний роман із десятками дрібніших історій, які б уклалися в загальну мозаїку наративу.

Ю. З.: Які відгуки на роман в Україні, чи вдалося здійснити промоцію належним чином, що вдалося, а що ні? 

В. М.: Усі важливі голоси (Микола Рябчук, Андрій Курков, Оксана Луцишина, Йоханан Петровський-Штерн, Ганна Улюра, Зоя Шевчук) нашого літературного процесу висловилися про роман. Це уже вельми відрадно, зважаючи на брак літературної критики, одним із завдань якої нормалізовувати й упорядковувати важливу тріаду: письменник-читач-критик. Були і є читацькі відгуки, що досі надходять до мене, незважаючи, що роман опубліковано у 2019 році, тобто три роки тому. Інколи мені видається, що «Вічний календар» не зовсім глибоко відчитано, зважаючи на певні закиди про історичну точність. Якщо б ці опоненти усе уважно читали, то зрозуміли б, що це не історичний роман, про що я неодноразово говорив у своїх інтерв’ю. Багатьох читачів збивала з пантелику навала імен та подій, особливо це зустрічається в першій частині роману, але ж існує право авторської доцільності у побудові наративу, і її необхідно зрозуміти. Словом, роман жваво обговорювано. А чи достатньо вміло прочитано критикою і читачами, то це питання відкрите.

Ю. З.: Якими мовами вийшов роман, як його сприйняли? 

В. М.: Поки що існують переклади полською та російською мовами. Російською видало харківське видавництво «Фоліо», і це видання готувалося ще до цієї брутальної війни. На польське видання, перкладене Богданом Задурою, з’явилося чимало рецензій у літературній періодиці та відгуків у програмах польського радіо. У багатьох польських критиків виникає спокуса порівняти «Вічний календар» із «Книгами Якуба» Ольги Токарчук, але поставивши ці два романи поруч, вони одразу обумовлють, що це принципово різні романи.

Ось що написала в “NowychKsiazkach” Яґода Вєжейська: «Takiej powieści we współczesnej literaturze ukraińskiej jeszcze nie było! Kalendarz wieczności Wasyla Machny to powieść o wielkim epickim rozmachu, napisana wspaniałym, plastycznym językiem i przetłumaczona w sposób, który – bez względu na zużycie tego określenia – trzeba nazwać kongenialnym. Wblurbie porównano Kalendarz… do Buddenbrooków Manna. Takich analogii, biorąc pod uwagę różnorodność tematyczną omawianego utworu, można wskazać wiele. Ale nie trzeba Kalendarza… zestawiać z innymi dziełami, aby go dowartościować. Arcydzieła mówią same za siebie. A powieść Machny jest arcydziełem». Знаю, що триває праця над англійським, німецьким, французьким та навіть перекладом на іврит. Можливо, ще будуть проєкти з іншими мовами.

Ю. З.: Відвічна проблема та відвічна перспектива для кожної літератури – робота письменників еміграції, діаспори. Як Ви бачите роль, стан і перспективи української літератури на американському континенті?

В. М.: Я це бачу в глобальному контексті. Література багатьох народів ділиться на літературу метрополії та діаспори, хоча саме поняття української діаспори у світі видозмінюється, а тепер з війною взагалі зовсім інакше сприймається. До останнього часу мені видавалося, що література перестає бути діаспорною, тобто вона внаслідок новітніх комунікацій перестає бути прив’язаною до одного місця. Місце перестає бути визначальним. Визначальними категоріями – і це вже повторюю тисячу разів – є мова та культурна ідентичність. Щодо української літератури в Америці, то усі її творці живуть поміж двома культурами, пропорції такого поділу у кожного свої.

Ю. З.: Як вам відчувається поступ вашої поезії – які пріоритети у вас зараз? 

В. М.: Останнім часом я більше починаю міркувати про прозу. Щодо поезії, то тут вельми делікатна ситуація. Інколи є потреба призупинитися, тобто відчути потребу пошуку іншої мовної стихії. Є бажання не перетворитися на банальний скоропис, зберегти магію, її невловиму субстанцію. У поезії поступ – це самозаглиблення, своєрідне перетворення і переназивання світу. Я намагався з кожною новою поетичною збіркою увиразнювати і власну поетику, і поетичні простори. Завдання прості, як на мене – якщо писатимуться вірші, то вони мусять дивувати мене і читачів. Писання віршів – це як служіння самурая – знати свою мету і вірити в її досягнення, не очікуючи особливих нагород.

Ю. З.: Плануєте видання нової поетичної добірки? 

В. М.: Поки що ні. Для збірки потрібна певна кількість віршів та їхня концептуальна взаємодія під однією обкладинкою. Поки що з нових віршів важко що-небудь укладати. При нагоді скажу, що влітку в американському видавницві PlamenPress вийде моя нова збірка віршів PaperBridge у перекладі Олени Дженніґс. У Польщі планується вихід двох поетичних книжок «Єрусалимські вірші» в Ченстохові у перекладі Богдана Задури та книжки віршів про війну «Псальма» в Сейнах. Готується також книжка вибраних віршів у Китаї.